Вона завжди різна. Для когось Ірина Кравчук високопрофесійний фахівець з оцінювання, для когось доктор наук, для когось – письменниця,  а ще комусь донька, сестра, кохана жінка, мама чи просто друг. Відмінниця в усьому з дитинства без так званого «комплексу відмінниці». Навчатися, пізнавати, творити, ділитися  – це життєвий процес. А не обов’язок. Обов’язок хіба що перед життям – любити його за кожен даний день безмірно.

Дитинство

У неї все звідти – з дитячих літ. Родом з Волині, з Луцька. Мама вчителька математики, тато – юрист.  Приклад брала з обох, але саме батькова життєва стежина стала певним уроком, як, коли дуже хочеш, можна стати Людиною. І ніщо не завадить, коли маєш мету: ні маленьке село з сільською школою, ні батьки, які не мають великих матеріальних статків, ні обставини, що часом поперек шляху. Все в твоїх руках!

Ірина не змушувала себе сидіти над книгами, їздити на олімпіади, складати іспити на відмінно – це були перші переможні кроки, які робила не під примусом, а самостійно, з великим задоволенням. Її й тоді вистачало на все – ігри з братом Віталієм, пригоди з ровесниками, гуртки, творчість. Батьки, до речі,  завжди розуміли її, й підтримували її вибір

Література

«Якось вчителька  української мови надіслала мій твір на конкурс. Він не зайняв ніякого місця, але потрапив до рук письменника Йосипа Струцюка. Твір  назвали знахідкою, а мене запросили до дитячої літстудії “Лесин Кадуб”. Згодом «підсадили» на верлібри. Потім вже після школи  була  учасницею літературних об’єднань «Радосинь» та «Перехрестя». І пішло-поїхало…»

З 2008 року членкиня НСПУ, авторка п’яти книг у яких вона шукач, філософ, мандрівник, вітер, світ, що танцює. Література до цих пір щось дуже важливе в її житті, але не головне. Вона обрала професію на перший погляд далеку від творчості, але дуже омріяну в її житті.

Робота

Університет імені Тараса Григоровича Шевченка, Інститут міжнародних відносин. Червоний диплом. Мрії, бажання…  У 25 років –  вона кандидат, а в 34  –  доктор наук державного управління. Ще раніше, на останніх курсах університету, вливається молодим спеціалістом в команду євромрійників, з якими досліджує українське законодавство, маючи за мету вже тоді адаптувати його до законодавства ЄС. Як працює державний апарат зрозуміла, коли в 27 років стала керівником служби віце-прем’єр-міністра з європейської інтеграції.

«Я побачила, що державне управління в Україні неефективне. Процес, а не результат. Зрозуміла, що може бути інакше. Що результат потрібно оцінювати, аналізувати,  перш ніж приймати рішення. Аби це дало результат, працювало на людей. Задля цього і розробила систему моніторингу рішень віце-прем’єр-міністра».

Колеги її вважали божевільною, а вона, відмінниця, допитливо й старанно вивчала досвід зарубіжних колег і невдовзі з групою таких же «божевільних» ентузіастів-однодумців у 2011створила професійну організацію – Українську асоціацію оцінювання, яка тепер охоплює всю Україну. Друзі продовжують втілювати в життя задум чи, можливо, й одну з мрій Ірини, а вона сама задіяна в іншому міжнародному проекті DOBRE (Децентралізація приносить кращі результати та ефективність), що  має дві основних цілі: підтримка доброї практики місцевого самоврядування в ОТГ (об’єднаних територіальних громадах) та  допомога громадянам та громадянському суспільству в конструктивній взаємодії з органами врядування та формуванні вимог щодо прозорості та послуг.

«Колись дуже хотілося міняти свою країну. Сьогодні хочеться змінювати людей, які тут живуть. Ми їздимо в регіони, допомагаємо територіальним громадам розробляти стратегічні плани, вчимо їх радитися з людьми,  правильно писати проекти, аналізуємо оцінку спроможності  місцевої влади. Це значно цікавіше, ніж просиджувати днями в офісі. Відчуття того, що твій день прожитий серед людей недарма – багато чого вартує. Правда останнім часом я почала тримати баланс між особистим життям і кар’єрою. З часом прийшло розуміння того, що оце особисте понад усім».

Родина

Цю жінку робить щасливою її коханий чоловік Андрій. Від його кохання її очі світяться, серце стає ніжнішим, а життя наповнюється впевненою радістю і спокоєм.

А ще вона мама, яка пізнає своїх трьох дітей. Не заважає розвиватися, рости, вибирати, часом навіть падати. Доньці Марічці 12. Цікава,  як особистість, із своїм унікальним світоглядом. Від неї Ірина черпає нові знання про сучасний світ, який швидко змінюється. Син Ігор, найстарший, також розвивається самостійно і незалежно від батьків, у своєму темпі. Його успіхи особливо приємні й завжди несподівані. Найменшенька зіронька-донечка тільки нещодавно з’явилася на світ.

«У старших дітей власна програма життєрозвитку. Я спостерігаю, що їм подобається і  вдається,  підтримую інтерес, показую можливості, інколи контролюю,  допомагаю, радію, але нічого не нав’язую».

Є дні, коли їх всіх єднають не якісь справи, а елементарна поїздка з Києва, де мешкають, в рідний Луцьк до бабусі, спільні мандрівки світом.

Сім’я – це теж вчитель. Ірину, яка звикла створювати початки нового, рух, зміни, саме рідні люди сьогодні вчать здавалося б елементарним речам, на які раніше просто не мала часу – смажити м’ясо вдома на кухні чи готувати разом млинці з сиром і полуницями у неділю зранку, коли всі вдома. Це приносить приємні відчуття затишку, любові.

Адже вона Жінка! Якій важливо любити і бути коханою. І це, як ніщо інше, стимулює, надихає, додає впевненості, віри у власні сили.  Бо для майбутніх проектів, які вже зріють в Ірині, їх ще треба багато.


Автор фото: Ольга Піддубчак