Лариса Ніцой: «Ми відновимося, і все у нас буде на вищому рівні, неперевершеним» 

– Привіт, Ларисо! Нещодавно ти повідомила на ФБ, що стала рекордсменкою. За місяць 12000 хмельничан прочитали твою книгу «Незламні мураші». Захід відбувся в рамках флешмобу #плекаємоукраїнськумову.

Думаю, письменникам, та й усім нашим читачам, буде цікаво дізнатись, як почувається нова рекордсменка. Насправді, для кожного автора головне – щоб його твори читали, обговорювали, реагували на них так чи інакше. Що ти відчула, коли надійшло повідомлення про офіційно зареєстрований рекорд?

– Зраділа. Але ніколи не думала, що мені це ще й допомагатиме. Коли різні українофоби на телебаченні верещать, що я нічого не досягла в житті, що я будки за своє життя не збудувала, то я усміхаюся. Мої книжки читають українські діти. Їх купують батьки і вчителі. Усі хвалять. На моїх книжках підростає покоління українців. Моя книга увійшла в книгу рекордів України… Будка? Ну й мірки. Україножери України міряють Україну будками. Які люди, тим і міряють.

– Радію, що на рекорд пішла книга, від якої я у захваті. Не тільки текст прекрасно збалансований, розрахований саме для молодшої вікової категорії, але й оформлення неймовірне. Талановита художниця Олена Рибакова! Мені поталанило, бо дві книжечки вона й мені оформлювала. Розкажи нашим читачам, з чого почалася ваша співпраця?

– Після моєї активної участі в Майдані, я ходила і думала, що хочу написати книгу для дітей про Майдан. Але, мабуть через психологічний аспект, у мене нічого не писалося. Якийсь блок на мене «напав». У моїх колег-поетів під час революції гідності відбувся сплеск творчості. Ними було написано багато талановитих віршів. Ці поезії передруковували, кругом читали. А в мене, особливо після розстрілів на Майдані, навпаки – порожнеча в голові.  Я з гіркотою тоді зауважувала, що мої зайці і ведмеді, про яких я писала раніше, порозбігалися, бо вони живуть у затишному казковому світі. Я сподівалася, що пройде час, життя налагодиться – і вони повернуться. Але закінчилася революція і почалася війна.

На зміну майданівським турботам прийшли волонтерські турботи, треба було бігати в пошуках берців, касок, броників, продуктів. Час від часу в мене проскакувала думка, що я так нічого для українських діток і не написала про ці всі події. Зайці й ведмеді досі не поверталися. Я почала будувати творчі плани на мабутнє: коли все закінчиться, і я все ж почну щось писати, то в образі кого я б зобразила наших бійців? Зайчики, ведмедики, вовчики – не підходили.

І тоді я подумала, що можна було б у вигляді бджіл, або мурах. Поки я роздумувала, якось приходить мені лист від художниці  Олени Рибакової. Вона написала, що її син пішов добровольцем на війну, а вона рятується від поганих думок малюванням. Вона малює наших воїнів в образі мурашок. Прислала малюнок і запитала, чи не могла б я взятися за текст. Я зрозуміла, що це мені Боженька послав сигнал, щоб я сідала за мурашів. Але блок не відпускав. У мене нічого не виходило.

– І що ж було далі?

– Мою добру товаришку Тетяну Сосновську призначили директором Національного музею історії України. У музеї зробили інсталяцію, присвячену Майдану та подіям на сході, і вона запросила нас відвідати музей. Серед майданівських та воєнних експонатів зі стелі на підвісках звисали портрети перших загиблих на війні добровольців. З одного портрета на мого сина дивилися очі його наставника, старшопластуна, який в літньому таборі ходив з моїм сином і його друзями у походи, вчив його в’язати вузли…

Для сина це був шок. Він з плачами вибіг із музею. Я плакала тоді з ним, а за кілька днів плакала вже моя старша доня, в якої загинув на фронті її добрий товариш-майданівець, і в нас є фото, де вони в мирний ще час усміхнені їдять морозиво. Його теж не стало, і доня тужила.

Я теж тужила разом з дітьми. І – мене прорвало. Є ж таке прислів’я: клин клином вибивають. Отак стрес Майдану вибив клин стресу війни. Я сіла за книжку «Незламні мураші». У надрукованій книжці написано, що ідея належить Олені Рибаковій. Десь воно так і є. Вона перша візуалізувала малюнком те, що давно «варилося» і в моїй голові.

Наша книжка виявилася чарівною. Олена малювала її з подвійною мрією. Щоб син повернувся живий, і щоб наші перемогли. Коли ми зробили книжку, її син повернувся з фронту живий. Працює в Києві. Я сьогодні сміюся. Кажу, що одна мрія здійснилася – син повернувся, залишилася ще одна – наша перемога.

А книга, до речі, помандрувала на фронт. Її там читають бійці. Така собі казкотерапія.

– Треба зазначити, що до створення всіх своїх книг ти підходиш дуже виважено. Ретельно підбираєш художнє оформлення, я б сказала, керуєш процесом. Як от, повість «Дві бабусі в незвичайній школі та скарб у візочку» мають зовсім інший стиль оформлення. Але він так пасує до тексту. Жаль, що поява цієї книга не отримала великий розголос, бо ж тут йдеться про дитину з особливими потребами. Чому ти звернулась саме до такої теми?

– Так, це була перша книга в Україні на тему інклюзії. Вона весела, пригодницька, про підлітків, один з яких у інвалідному візочку. Книга миттєво розлетілася по школах. Вона дуже доречна в інклюзивній освіті. Тим більше, що зараз реформа освіти і ця книга стала в пригоді.

Тираж побив усі рекорди, він розкупився за пів року. Вчителі писали в МОН клопотання дати цій книзі гриф «рекомендовано в школах України». Але, справді, книга не отримала належного розголосу, подібна книга подібного автора в Європі, яка була видана майже одночасно з моєю, наробила галасу. У нас цього не сталося. І не тому, що я вже така безталанна. Те, що книга розлетілася, якраз говорить про те, що книга вдалася. Але тут втрутився політичний аспект. Я не вигідна нашій владі. Я її критикую. От і отримала від неї.

– А взагалі, звідки береш теми? Ретельно вивчаєш питання й тоді обираєш чи рішення приходить спонтанно?

– Рішення приходять спонтанно. Як правило – це виклики часу.  Починаю писати і вже тоді вивчаю питання. Як з «Незламними мурашами». Ну, планувала я їх писати, але за планом не писалося, поки не увімкнулося щось згори. Почала писати, паралельно вивчаючи мурашину тему. Я відкрила для себе цілий мурашиний світ. Розумний. Де все за законами.

До речі, ми думали з художницею, кого зробити ворогами мурашок. Звісно, перша думка була – це червоні мурахи. Вони в природі дуже отруйні. Їхній укус смертельний. Але тут я прочитала в енциклопедії ще один цікавий момент. Існують жуки, які називаються мурашині леви. Це не мурахи. Це жуки, які пожирають мурах. До мурах не мають відношення, але називаються схоже з мурахами – мурашині леви. Я подумала, що це паралель між нами і нашим північним сусідом, який не має до нас відношення, але називає себе нашими братами, пожираючи нас.

– Ти багато зустрічаєшся з дітьми, презентуєш книги у різних містах України. Можеш згадати найбільш веселе питання?

– Насправді, усі мої зустрічі – веселі. Ми багато сміємося з дітьми. Я розповідаю, як ми з художниками створюємо книжки, показую малюнки, які перемальовували по сто разів, розповідаю кумедні ситуації у зв’язку з цим – і діти сміються. Після зустрічі нам усім хочеться обніматися, ми й обнімаємося ))

– А сумне? Можливо, то було питання чи вислів дорослого?

– Було кілька сумних ситуацій. Одна дівчинка на зустрічі сказала, що її татко зараз на війні і вона за ним сумує, і в неї виступили сльози. Я теж тоді ледь не заплакала.

Пам’ятаю ще одну сумну ситуацію. Ми теж говорили про війну і про те, що наші воїни ради нашого захисту ідуть на власні жертви. Так, головна жертва – це життя. Але, кожного дня вони жертвують тим, що для нас є повсякденним: теплим диваном, теплою ванною, переглядом телевізора, чистенькою постіллю. Я запитала, чи готові діти пожертвувати чимось маленьким із власного комфорту ради України, наприклад, не примусово, а добровільно відмовитися від ворожого ресурсу «Вконтактє»? Тоді ще він не був заборонений.

Я запитала, чи можуть діти відмовитися із принципу від цієї мережі, створеної ворогом, відмовитися за те, що ті у нас розпочали війну. І діти в залі на зустрічі, а це було чоловік сто, то 99 зі ста сказали, що не готові іти на такі жертви і лише один змовчав і подивився на мене дуже уважно. І такий результат – сумний. Однак, я не звинувачую дітей. Це провал державної гуманітарної політики. Політики роз’яснень і популяризації свого.

– У тебе є свій сайт. Він такий ніжний, казково-прозорий – трішечки на тебе схожий. Чому вирішила його створити? Наскільки він допомагає підтримувати зворотній зв’язок із читачами?

– Так, у мене є сайт і мені туди багато пишуть. На сайті представлені мої книжки. Вони видаються в різних видавництвах і батьки часто питали, де їх можна знайти. От на сайті є про це інформація. Було таке, що сайт піддався хакерській атаці. Коли я почала активно озвучувати бажання українців на український простір, мої недруги добралися і до сайту. Хоча на сайті – дитячий світ з котом, який популяризує читання, книжки, і немає жодного слова про політику, його зламали. Нам прийшлося сайт відновлювати.

– Як добре, що ви сайт уже відновили. Це дуже зручно для автора, визнаю… Тим більше, що дітки зараз «продвинуті», товаришують із технікою. Особливо хлопці. До речі: героями твоїх книжок найчастіше є хлопці. Не виникало бажання написати щось про принцесу? Таку собі ніжну красуню… Бо зараз чомусь стало модним поділяти літературу на дівчачу та хлоп’ячу…

– Мммм. Принцесу? Не знаю. Вони ж мені самі стукають. Як постукає принцеса – то чого ж (сміється).

– Чи є такі теми, які, на твій погляд, ще недостатньо розкриті у дитячій літературі?

– О так! У нас майже зовсім не розкрита тема наших історичних особистостей. У нас майже немає героїв. Це неправильно. Треба про всіх написати цікаві повісті, романи. І для дітей і для дорослих. Треба побільше популяризувати своє. І це не повинні бути нудні історичні довідки.

Ці книги з історичними героями можуть бути і про кохання, і детективні історії, і фентезі. Та що завгодно Треба популяризувати наше. От дивіться, нещодавно горів у Франції Нотр-дам де Парі. Весь світ про нього знає. Але ж у нас є пам’ятки набагато древніші! Візьмемо Софію Київську. Скільки всього можна про неї написати, адже ж скільки життів і біографій відбулося в її стінах, стільки інтриг… Скільки опер можна про це скласти і поставити спектаклів!

У нас непочатий край роботи. І це повинні бути твори як для дітей, так і для дорослих. Писати так, щоб і ми, і весь світ захоплювався.

– Якими мають бути, знов же, на твій погляд, герої? Чи мають доносити до читачів певний посил?

– Так. Обов’язково повинні доносити посил. Бо інакше навіщо вони тоді були потрібні?

– Стосовно суто національного героя. Два-три роки тому намагались його обрати, навіть конкурс оголосили, але так і не визначились. Як вважаєш, він потрібен? Чи можна і без нього обійтися?

– У нас бракує національних героїв. І це велика проблема. Але їхній дефіцит полягає не в тому, що їх немає, а в тому, що ми їх не популяризуємо.

У нас чимало національних героїв. Ми такий древній народ. Ми нащадки таких древніх цивілізацій, що іншим народам і не снилося, але ми мовчимо про це. А це неправильно. Треба почати оспівувати і возвеличувати наших історичних персонажів. Треба звертати увагу не на недоліки, святих не буває, а на їхні здобутки. На позитивний бік і риси.

Ми ніяк не пробудимося від сну, ніби ми якісь неправильні, недолугі. Але це не так! Наші співвітчизники за кордоном роблять славу народам, з якими живуть. Примножують їхню культуру, науку, пора взятися за примноження своєї слави на своїй землі.

Досить жити в парадигмі літератури та історії північного сусіда, в якого століттями були в поневоленні.

– Ти ведеш активне громадське життя. Чи встигаєш читати? Або ознайомитися з новинками сучасної української літератури?

– Читаю останнім часом менше, ніж раніше, але читаю. Більше риюся в якихось наших історичних білих плямах. От нещодавно нашумів скандал із художником і його картинками про Шевченка. Не всі картинки були доречні. Багатьох українців ті картинки образили. Молодь, яка підтримала художника, звинуватила інших, кому не сподобалося, в старому погляді на нашого поета. Художник закликав переосмислити нашого Пророка. На що відомий шевченкознавець Сергій Гальченко сказав геніальну фразу: «Щоб переосмислювати Шевченка, його треба спочатку осмислити».

Я вирішила для себе вивчити це питання. То хто ж правий. Що мав на увазі Гальченко. Прийшла до нього, набрала книжок і занурилася у світ Шевченка. Ні, не у вірші. У Шевченкове життя, вірші – то було паралельно до життя. Усі ми вивчали долю генія, кріпацтво, заслання… Однак, прочитавши нові розвідки, я для себе відкрила такий світ, що я була шокована. Шевченко – це сенсація. І ця сенсація – це не брудна білизна.

Ми не знаємо Шевченка. Ми намалювали у своїй уяві Україну того часу – таку собі бідну кріпачку в полі, боса, жито жне. І Шевченка – селянського сина. Але це лише один пазлик України. У нас була і аристократія. Світські пані з панами збиралися на бали, приїздили каретами, зі слугами, в дорогезних царських вбраннях.

Образ аристократичної України Росія присвоїла собі, наче то вона аристократична, а Україна – то забите селянство. Та більшу частину знаті Москви і Петербурга складала українська знать. Князі Рєпніни, Волконські, Білозерські, хіба всіх перелічити – це ж усе українці… Вони вболівали за Україну. Вони влаштовували заговори за Україну.

Шевченко був вхожий у ці аристократичні кола. Він бував на балах. У нього закохувалися княгині. Шевченки не завжди були кріпками. Прадід Тараса – «міністр закордонних справ» Січі, був дуже успішний міністр. У історичних документах, які майже всі знищила росія, все ж є спогади про його дипломатичний хист. Йому доручали надскладні переговори з послами інших країн. Та прийшов час руйнації Січі царицею Катериною і прадід Шевченка став завзято з нею воювати, відстоюючи права Козацтва. За це його було заарештовано, та він утік і переховувався, таким чином уникнувши долі побратима Калнишевського, якого кинули в підземелля і він там прожив до 112 років. Прадід Шевченка змушений був прикинутися безрідним, одружитися з кріпачкою і взяти її прізвище Шевченко. Він прикинувся кріпаком, бо за ним полювали жандарми і в нього іншого виходу не було. Заховатися між кріпаками – чи згинути в Сибіру.

Ми знали все це? Де це вчать? Ми й досі вчимо російську версію про нашого пророка. Насправді ж з родом Шевченка така «санта-барбара», але українська і дуже цікава «санта-барбара».

Нещодавно канал 1+1 зняв фільм про Шевченка. Це катастрофа. Вони шукають сенсацію про Шевченка не там! Ніби Шевченко – нащадок царської родини. 1+1 знімали фільм як малороси, з особливим придихом перед царатом. Якби ж вони знімали цей фільм як українці, побачили б той Шевченковий світ, який відкрився іншим українським дослідникам. Такий світ, що я затамувала подих.

Які там картинки про Шевченка у вигляді алкоголіка чи коханки, створені тим недолугим художником. Переосмислювати він зібрався. Осмисли спочатку… Нам би серіал про Шевченка зняти. Це було б відкриття для багатьох. Ну от, чи я читаю. Читаю. Отакі розвідки.

– Міжнародний конкурс «Коронація слова», який відкриває нам нові імена,  має не лише журі професіоналів. За твоєю ініціативою створено ще й дитяче журі. З якою метою ти його створила? Як воно працює? Будь ласка, хоча б приблизно розкажи, бо ж цікаво!

– Я сперечалася часто з серйозними дядями і тьотями, критиками-науковцями, що на конкурсах перемагають книжки, які діти не читатимуть. Що то з дорослої точки зору ті книги цікаві. А на думку дітей – не цікаві і їм подобається зовсім інше. Тому я й створила таке журі з дітей, які живуть і різних місцях України.

Мені таких дітей, які «ковтають» книжки, «підкинули» школи і бібліотеки. Я домовилася з батьками цих хлопчиків і дівчаток, що організаційно вони будуть дітям допомагати, але жодним чином не впливатимуть на думку дитини щодо прочитаного, якою б абсурдною батькам та думка не здавалася. Так от, діти читають, чи батьки їм читають, якщо ті малі. А потім ми в інтернеті голосуємо. Меншим допомагають батьки. Це рейтингове голосування. Кожна дитина шикує книжки в хронологічному порядку від найцікавішої до менш цікавої. Кожне місце в рейтингу – це бали. Сукупний бал дає книжку – переможця.

– Існує якась певна тенденція щодо відбору творів? Ну, тобто, дітям подобаються лише пригодницькі чи фентезійні твори, містика, про кохання?

– Дітям подобається все, якщо це якісна книжка: якщо це цікавий сюжет, якщо зміст примушує дитину хвилюватися за долю героя, то байдуже, це фентезі, чи історична героїка. Але так, тенденція є: діти більше люблять розважальне, смішне, веселе. На жаль, оповідання про голодомор їм не заходять. Тому вважаю, що такі оповідання треба включати в освітню програму, чергувати веселе пізнавальне з історичним пізнавальним.

– Долю відібраних дитячим журі творів не відстежуєш?

– Відстежую, ці рукописи видані і стали книгами. Здається, всі.

– Яким бачиш книговидання через десять років?

– Дуже розвиненим. Ми вже займаємо перші місця на міжнародних книжкових форумах, і це ми лише стаємо на ноги. Через 10 років ми будемо провідними у цій галузі. Ми ж відродимося.

Згадаймо, в часи Русі у нас були грамотними звичайні кияни, у той час, як французький король не вмів читати. Найдавніше французьке Євангеліє, яке французи називають Реймське, насправді, Вишгородське, яке високоосвічена киянка Анна Ярославівна привезла з собою неграмотному королю в Париж, коли виходила за нього заміж. У той час у нас була бібліотека в тисячу примірників, коли правителі інших країн мали лише по кілька книг. Ми відновимося, і все у нас буде на вищому рівні, неперевершеним.

– А себе в ньому якою бачиш?

– Теж неперевершеною (сміється).

– Можливо, це банально, але хочеться дізнатись, якими ти бачиш українського автора. Він повинен мати певні риси характеру чи можливе неспівпадіння душевних рис і таланту?

– Я фантазерка, мрійниця, ідеалістка. Бачу всіх ідеальними. Теоретично, може бути і неспівпадіння між душевними якостями і талантом: книга чудова, а людина гнила, але мені такі не зустрічалися. Я знаю багатьох наших авторів. У мене з ними можуть бути різні погляди на життя чи політику, але я захоплююся їхньою творчістю, і як люди – це гарні достойні українці, кожен з яких «глиба».

– Уяви: спіймала ти золоту рибку і можеш загадати три бажання. Щоб ти загадала?

– Перше: миру.

Друге: я абсолютно впевнена (і це не бажання, це впевненість), що Україну в майбутньому ще чекає слава і ми станемо провідною країною Європи. А моє друге бажання, щоб це відбулося ще за мого життя, щоб я це застала ще тут у цьому вимірі.

Третє: здоров’я і щастя моїм рідним.

Собі особисто нічого не бажаю, бо якщо збудеться перше, друге і третє, то це і є моє особисте, я себе точно там знайду: чим зайнятися і як бути щасливою.

– Дякую за цікаве спілкування! Успіхів у творчості та громадській діяльності!

 

письменниця, журналістка, громадська діячка, член Національної спілки письменників України, Національної спілки журналістів України

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *