Ця жінка, вміє непомітно робити великі і помітні справи. А головне потрібні, не лише їй, а й тим, хто біля неї. І саме тому на Книжкову толоку, вже ось втринадцяте, в березні цього року з’їдуться письменники, видавці, читачі…. Вміти не брати, а віддавати  – це дар, яким наділені далеко не всі. Любов Хомчак, директорка книгарні, голова ГО «Книжкова толока», саме з тих, яка щедро щоденно ділиться з цілим світом теплом свого великого серця, у якому так багато любові до книжок, людей і України.

– Пані Любо, розкажіть про себе, свої дитячі роки, родину? Які спогади з  минулого лишилися в серці назавжди?

– Народилася в древньому селі Дроговиж Миколаївського району Львівської області. Нас було дві донечки у батьків – я і старша на три роки сестра Оксана. Тато був дуже строгий. Але він ніколи не заважав нам проводити вдома імпровізовані концерти. Ото вже ми імпровізували! Одним словом, навики організатора, як бачите (посміхається), мала ще з дитячих літ.

Та працювати нас вчили більше, ніж «танцювати». Серед домашніх улюбленців, не повірите, у мене була корова. Любила я її! Вже стільки літ відтоді минуло, а  й досі перед очима той момент, коли моя улюблениця проковтнула цвяшка. І страждання її, і сльози з очей…

Не знаю чому, але для мене дуже багато спогадів з минулого, пов’язані саме з коровою. Думаю, що це така велика енергетична батерея, яка віддавала не тільки молоко, а якесь велике тепло.

– Любов до книжки теж з дитинства? 

Любов до книжок від мами. Вона була розумною, охочою до читання жінкою. Я з п’яти років теж з книжками нерозлучна. Хоч ні філологом, ні журналістом стати не вийшло.

Закінчила політехнічний технікум у місті Сваляві. Цього не було в моїх планах. Поряд з домом була тюрма, і після школи  збиралася виховувати там підлітків, але батько відрадив. Тому, коли моя подруга йшла вчитися на технолога-винороба,  пішла вступати до технікуму разом з нею.

Спочатку працювала у Львові на винзаводі. Але я — кішка, яка живе сама по собі, за своєю природою не можу виконувати дурних наказів. Як тільки в мене з’явилася можливість зайнятися своєю улюбленою справою — книжками, я це зробила, лишивши роботу на заводі.

Неймовірно люблю поезію. У мене завжди мороз по шкірі, коли чую хороші вірші. Свою першу Книжкову толоку робила під гаслом, яким стали слова Т.Г. Шевченка: «Мій боже милий, подай словам святую силу – людськеє серце розтопить…».

– А як з’явилася ідея Книжкової толоки?

– Коли вже мала свій книжковий магазин і почала бувати у Львові на книжковому форумі, весь час хотілося зробите таке велике родинне свято у своєму Миколаєві – створити коло взаєморозуміючих людей, які пишуть тексти, які роблять з них  книжку, які є її господарями і несуть її до читача. І щоб вони глянули один одному в очі та побачили, що їм дуже комфортно зустрічатися на одній території, на одному фестивалі, і що вони дуже необхідні один одному. Знайшлися однодумці, які підтримали. Ми зробили це і робимо ось вже тринадцятий рік підряд.

Тепер Книжкову толоку в Миколаєві чекають як Великодніх свят. Багато хто з мешканців пропонує свою допомогу. Тут усі ми як велика родина — це тепло, це світло. Це величезне свято! Ми робимо добро і творимо нові традиції.

Вже перша Книжкова толока в Миколаєві, а це було тринадцять років тому, мала шалений успіх. Ви собі не уявляєте — тут літали янголи! А скільки чудових, дійсно талановитих людей відвідало наш Миколаїв і розповіли про нього в своїх краях! Скільки людей подружилося, поріднилося!

– Так, фестиваль дає багато місту. Бо добра слава про нього, дійсно, роками котиться Україною і світом.  Місто натомість щось вкладає в організацію заходу?

– Останні чотири роки з нами міська рада Миколаєва. Ми тішимося цьому безмірно. Бо направду самим дуже важко прийняти таку велику кількість людей на три дні у місті, розмістити їх, нагодувати…

Хочу подякувати й районному керівництву, Львівській обласній адміністрації, керівництву місцевого цементного заводу, кожному  місцевому підприємцю, волонтерам, усім-усім, хто хоч краплинкою причетний до того, що вже відбулося і ще відбудеться.

Коли відчуваєш найменшу підтримку – крила виростають за спиною. Хочеться щось творити, реалізовувати ще і ще.

– А що особливого подарує Книжкова толока учасникам і гостям цього року?

Багато-багато нових імен, нові цікаві теми, нові майстер-класи.

Ми працюємо над проведенням великої дитячої програми, великої бардівської програми. Вперше будемо говорити про те,  як відновити довіру в суспільстві до культури, української книжки і мови.

Дискутуватимемо про магію “сродної” праці, про магію малих міст.

До речі, ця Книжкова толока пройде під гаслом: «Світла думка. Мудре слово. Добре діло».

– А з якою метою створювалася громадська організація  “Книжкова толока”? Які добрі справи вже є на її рахунку? Кого вона об’єднує?

– Вона об’єднує людей, які люблять книжку, які живуть в духовному просторі. Нами проведено понад тисячі творчих зустрічей. Виросло ціле покоління дітей на Книжковій толоці. Це велика, щоденна праця, результати якої важливі навіть не так вже сьогодні, як завтра. Бо ми не маємо допустити, щоб наші нащадки повторювали наші ж помилки. Вони мають вирости грамотними, всебічно розвиненими людьми, патріотами країни, її будівничими. Аби не скаржитися на життя, аби не шукати щастя по світах, а робити все, щоб наша українська  земля випромінювала  і радість, і щастя.

 – «Книжковий дворик», який подорожує Україною теж ініціювали Ви. Що отримуєте від поїздок особисто для себе, окрім організаційних клопотів?

– Ці поїздки – такий великий енергетичний обмін, це люди, які абсолютно з тобою в одному духовному просторі. Радість спілкування і відкриття України, ось що дають нам ці подорожі.

Ми стільки всього побачили, пізнали, що про це можна розповідати безкінечно. Звичайно ж, є певні клопоти, хвилювання. Кожна поїздка –відповідальність, перш за все. Але сидіти, і нічого не робити, це не про мене, і точно не про тих, хто кожного разу, коли я оголошую черговий маршрут, збирається в дорогу.

– Ви вже так багато знаходитеся в колі поетів і прозаїків, що напрошується ще одне питання – самі не пробуєте писати?

-А знаєте, я ж у свій час дописувала до газети. І мені це подобалося. Думаю, колись коротку прозу напишу. Коли буду старенька-старенька…

– Маєте улюблених авторів чи улюблені книжки?

– Люблю читати різноманітну літературу. Правда, відколи почалася війна, перші три роки дуже-дуже мало читала. Якісь внутрішні хвилювання відволікали від творів.

Вже казала на початку розмови, що люблю хорошу поезію. Коротку філософську прозу теж люблю.

У нас багато сучасних авторів пише так, що часом візьмеш книжку й відірватися від неї не можеш. Є різна, звичайно ж, література. Але потрібно  вміти віднаходити краще, цінувати своє, пишатися тим, що ми маємо чудові книжки і чудових, відданих слову поетів та прозаїків.

– Які найбільші проблеми не дають Вам спокою як громадському діячеві і людині, що пропагує сьогодні саме українську літературу?

Багато речей не дають спокою, як і всім, хто вміє думати і відчувати. Тут можна говорити і про довіру,  і про гідність, і про любов до Землі. Майже всі теми.

Наприклад, багато чого хотілося б змінити в освіті. Адже тільки через якісну літературу, мандрівки, театр, мистецтво можна отримувати емоції. Цьому треба вчити дітей, їм треба про це розповідати, показувати… У нас же нині майже вся освіта тупо тільки репетиторство і все на рівні автомата.

– Вдома підтримують чи навпаки сварять за активність і непосидючість?

– Підтримують. Хоча є моменти, що й сварять. Але завжди розуміють. Маю вже п’ятеро онуків (четверо дорослих). Ті кажуть, що  я велика дитина. Але при цьому бачу велику любов в їхніх очах.

– Яка Ваша найзаповітніша мрія? Є нові проекти, які плануєте реалізувати в життя вже найближчим часом?

– Протягом п’яти років працюю ще над одним  гарним проектом. Це  міжнародний симпозіум скульпторів, про який  будемо також  у березні говорити в рамках книжкової толоки. Дуже би хотіла, щоб ми більше спілкувалися з нашими земляками і за межами України.

Взагалі треба пізнавати один одного, проговорювати проблеми. Коли ми сідаємо разом за круглий стіл і проговорюємо наші проблеми, то “голих королів” видно відразу. Натомість  проявляються ті нові обличчя, які несуть світло і любов в цей світ, а всі справи роблять з любов’ю. Чим буде більше таких людей збиратися разом – Україна зміниться.