Маленькі Прометеї

(колишнє і теперішнє унікальної традиції перенесення живого вогню)

Середа та четвер напередодні Великодня – улюблений день у маленьких горян-гуцулят. Бо можна «іти в кукуци»: прийти до господи сусідів, хрещених, родичів, сповістити їм, що скоро Великдень і отримати кукуци (ритуальне печивко і подарунок). До печивка, або булочок, дають дитині яблучко, а як дорога дитина (похресник чи просто улюбленець) – то й писанку, а також іграшку якусь гарну і цукерки.


Кукуцом називають як саме печиво, так і подарунок загалом. На Путильщині, Косівщині, Верховинщині, а також у деяких населених пунктах Закарпаття досі збереглася дитяча традиція ходити «у кукуци» («за кукуцами»). Самих дітей, які беруть участь у обряді, називають «кукуцєнниками» або «вогниками». Назва походить від того, що ці діти є провісниками Великодня. У давнину вони, приходячи до осель за кукуцами, приносили з собою у лампадках живий вогонь, який мав сповістити господарям про наближення найбільшого свята. З того вогню, який приносили «вогники», господарі згодом запалювали велику «дідівську ватру» – памʼятний вогонь, який мав би побачити предок аж там, на небі, і дізнатися, що його згадують на землі. Щодо того, коли і як палили такі вогні – існують варіанти – напередодні Великодня на царинках (полях), вдома на обійсті, або і в перші дні Великодніх свят.

У Станіслава Вінценза читаємо про такий варіант обряду «гріти діда»:

«Тепер тільки діти юрмою приходять до хати і кричать урочисто і ритмічно під воротами писклявими голосами: «Грійте Діда! Грійте Діда! Ми прийшли сюди на ті роковини! Грій-те Ді-да, дай-те хлі-ба!”. Кожному відразу весело стає, радісно, ніби весь тягар зимовий з душі впав, ніби сніг з даху. Ґаздині виносять дітям маленькі хлібці, звані кукуцами, такі, як ті, що виносять на гроби. Діти, весело погаласувавши, йдуть далі. І це все.

Допоки гріють Діда, допоки пишуть писанки, допоки дзвони дзвонять, допоки колядники ходять по хатах, доти він – проклятий Арідник, він же і Архиюда – покровитель рабства і гноблення, прикутий на дні пекельному, не має ніякої сили шкодити, не може знищити цей світ.

За часів молодості Фоки урочисто гріли Діда. Коли здалеку було чути дитячі вигуки «Грійте Діда» – всі радісно вибігали з хати аж поза ґражду, на царинку, виносячи різне приготуване частування. Там розпалювали велику ватру. Коли ватра добре спалахувала, всі за сонцем обходили тричі довкола ватри, потім з криком “Грійте Діда!” перестрибували через ватру: спочатку старші, потім молодші, наприкінці діти. Нарешті всі сідали навколо ватри і разом споживали частування.

Фока нераз згадував дитинство і ті обряди. Згадував, як цілою громадою дитячою, коли вже пахло весною, ходили від хати до хати. Над ватрою підіймався білий кудлатий дим, дим з ялівцевої хвої, немов добрий білий кудлатий Дід, зігрітий і заохочений радістю вірного йому люду, вставав зі святої землі. Дід гірських родів, опікун худоби, що страждав за нас, що молився Богу. І народ шкодували його, від щирого серця раділи, що він зігрівся» [1].

У новелі Марка Черемшини «Писанки» читаємо такий символічний момент: маленька дочка націоналіста Паладюка, котрого стратили, приходить до тюремного муру з писанками, які хоче передати увʼязненій матері, аби вона могла там, за ґратами, справити Великдень. А оскільки її батька уже немає в живих, то вона просить незнайомих їй чоловіків запалити вогонь предка біля ріки за татову душу:
«Я і вам по кошеликові повиписую, вуєчки добрі та пишні, лиш аби-сте хоть сегодні увечір, хоть завтра запалили у ліщинах над Прутцем вогонь за дєдеву душу.
Бадіки прирікали, що з радної душі запалять вогонь за її дєдю зараз, як лиш додому прийдуть, аби усі гори знали, що Паладюкова пам’ять сяє» [2].

Вогонь та писанки – це той символ Великодня, який дівчинка намагається адресувати своїм родичам, бо так каже звичай.

У деяких населених пунктах Косівського району «кукуци» називають «боханцями» (наприклад, Тюдів). Прийшовши під вікна оселі, діти весело щебечуть: «Наварили-напекли, ми на боханці прийшли».
У радянські часи ця традиція зазнала насмішки та переслідування: дітей присоромлювали за те, що вони брали участь у обряді, глузливо розмальовували у так званих стіннівках-«колючках», в такий спосіб прививали комплекси стосовно традиції. І саме з цього часу слово «кукуцєнник» обросло і негативним значенням, звичне обрядове слово дитина починає чути як насмішку. Можливо, саме цим можна пояснити те, що в одних селах традиція (хай і спрощено) збереглася, а в інших – забута.

Для дитини іти «в кукуци» – то цілий ритуал. Вона збирається у святошне, має з собою красиву торбинку, кошик (хто має – бере тайстрочку), і урочисто іде «з вісткою» до сусідів і родини. Так маленькі горяни від маленьких собі і старшим нагадують, що на Великдень обовʼязково треба зігріти «діда», тобто душу предка, памʼяттю і молитвою. Ходять «у кукуци» до підліткового віку, старші уже соромляться, їм не пасує.
Сам «кукуц», тобто ритуальне печиво, також помітно змінилося: спочатку це був коржик з разової пшеничної чи кукурудзяної муки, випечений на капустяному листку. Згодом дітям стали випікати пташечок з тіста (звичних їм, адже такими самим «жайворонками» та й «зозульками» зустрічають птахів з вирію).

«Зараз мало хто пригадує, яким був первісний, давній кукуц, – розповідає етнолог, заслужений діяч мистецтв України Микола Шкрібляк. – В давнину вони були тільки пісними (адже діти так само, як і дорослі, дотримувалися посту і утримувалися від скоромної їжі. Крім того, на кукуцах не мало бути «хрестика» – оздоблювали «зозульками», «шишечками», але не хрестиком. Бо до Великодня «хрестик» не можна ламати, різати чи їсти. Порівняймо: паску «дору», яка прикрашена хрестиком, нарізали в кошик так, аби хрестик лишився цілим. Бо збирають кошик у суботу, напередодні служби, коли ось цей знак чіпати ще не можна. На кукуцах – те ж саме, тому цей обрядовий хліб первісно хрестиком не прикрашали. Коли моя мама Марія пекла кукуци, вона шишечки не робила, але робила таку спіральку-крученичку. І вона її закручувала тільки за сонцем. Одного разу їй хтось допомагав, уже зараз точно не пригадаю. І зробили цей завиток наугад, і тоді моя мама поправили: «Ти то недобре робиш, крученичка має бути у другий бік». Тобто насправді все мало значення. Приймали мама кукуцєнників по багато – і до 40 дітей приходило, і більше, і то мамі така радість була: чим більше дітей – тим більше радості»…

Гуцульська традиція каже: поки будуть «гріти діда» – доти буде гармонія у світі. Може тому колись правовірний горянин так боявся, якщо вітер загасить його живу ватру? Може тому для господарів і сьогодні прихід маленьких щебетливих вогників – чи не найбільша передвеликодня радість? То як знак згори, що поки вшановують предка, і поки потребу у звичаї мають навіть найменші горяни (бо ходять і нагадують старшим, щоби ті не забули) – доти і буде гармонія в світі. Може якраз і в цьому сенс…

ДЖЕРЕЛА:

1. Вінценз Станіслав. На високій полонині / Переклав із польської Тарас Прохасько. — Ів.-Фр.: Лілея-НВ, 2011. — 640 с.
2. Фіцич Н. Культ предків. – Харків: Фоліо, 2017.
3. Черемшина Марко. Писанки [Електронний ресурс] / Марко Черемшина // Бібліотека української літератури – Режим доступу до ресурсу: https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16902.
4. Записав Шкрібляк Микола Миколайович (1959 р.н., народжений у селі Яворів Косівського району Івано-Франківської області) від Шкрібляк Василини Миколаївни (1915 р.н.) та Шкрібляк Марії Миколаївни (1931 р.н.), котрі народилися і проживали у селі Яворів.

Іванна Стеф'юк — українська письменниця, літературознавець, етнограф, методист

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *