Мовнокультурний світ кладовищ. Роздуми напередодні поминальних днів

Очевидно, ніхто не буде заперечувати, що кладовища, давні поховання, які розташовані на території України, – українські, тобто належать Україні, мають пряму до неї приналежність.

Говорити про кладовища в плані національних чи релігійних традицій – швидше всього це прерогатива науки і церкви. Хоча незаперечною загальною традицією є попри все наведення там порядку. І це в усьому світі так. Але в Україні цим навряд чи яке кладовище може похизуватися. І це теж традиція. Центральні алеї великих міських кладовищ ще підтримуються в належному стані, порядку якщо не родичами померлого, то працівниками відповідних служб. Але віддалені могили переважно занедбані. Працівників не вистачає, щоб навести лад на всій території. Це про міські кладовища. А що вже казати про сільські?! Позаростали вони не лише кущами, а й величезними деревами. До деяких могил дістатися або досить складно, або практично неможливо.

Свого часу я пропонував колишньому голові сільської ради мати в сільраді штатну одиницю, яка б відповідала за порядки на кладовищах, за розташування нових поховань. На території сільрад є по п’ять і більше лише діючих кладовищ, не кажучи вже про поховання часів німецько-совєтської війни і, можливо, й попередніх воєн, поховання часів хуторного життя України.

Адже кожен хутір мав своє кладовище. Зараз мало хто знає про існування таких та знаходження їх. Про будь-який догляд і мови немає. З кожним роком все нижчають і нижчають горбики могил. Заростають бур’янами, чагарниками, деревами. Чи це в ярах, чи в інших місцях. Розорюються могили, кладовища, які, можливо, мають неоціненне значення для історії краю, держави в цілому.

Та все це, мені здається, загальновідомі речі. А якщо так, то тим більше прикро, що ми про це знаємо, бачимо, стикаємося на кожному кроці і майже нічого не робимо. Це велика помилка, що людина, помираючи, повністю відходить від нас. Тіло – так. Воно тлінне. Наші покійні родичі якщо не завжди, то в скрутні, відповідальні моменти разом з нами. Вони все знають, що тут робиться. Не один раз доводилося пересвідчуватися в цьому. Але це інша тема.

У кожному селі є люди, які знають, як навести порядок у тому ж таки селі, в державі; знають, як треба в тій чи іншій ситуації діяти Президентові, Прем’єру, міністрам. І досить часто вони мають рацію. Але взяти сокиру й вирубати, прибрати узбіччя навіть біля чи навпроти свого дворища, своєї землі, на тому ж таки кладовищі, взяти косу й викосити там же бур’ян, не кажучи вже, щоб організувати кілька чоловік на таку справу – великий знак питання.

Трохи більше року померла близька мені людина. Рідні поставили, правда, помірно дорогий пам’ятник, облаштували могилу такою ж плиткою. Зроблено красиво, добротно, з любов’ю руками сина. Адже він будівельник. Хіба шкода коштів для близької, рідної людини? Останні віддаються!!!

Я бачив не лише на київських кладовищах, а й в невеликих містах, де на облаштування могил вкладено неймовірно величезні кошти. Неймовірно величезні! Для чого, питається? Кому це потрібно? Померлому? Великий сумнів. Що цим хочуть сказати ті, хто це робить? Проявляють таким чином любов до померлого?

Любов треба віддавати живим, а померлим – пам’ять про них. Але не десятками квадратних метрів бетону, граніту, мармуру.

Можливо б, краще було, якби ці кошти в тій чи іншій формі віддати нужденним, хворим, які не мають можливості придбати ліки, оплатити за операцію, врятувати таким чином комусь життя. Віддати, врешті-решт, на наукові, духовні потреби, на видання книжок талановитих авторів… Непросте це питання.

Але є питання, яке, на наше переконання, стосується в однаковій мірі всіх. Питання це – питання духовності. Питання, яке має абсолютно безпосереднє відношення до духовності, – це документування кладовищ (оскільки мова про них).

Адже кладовища – це не лише місце поховання померлих. Це місце водночас минулого й майбутнього. Минулого як уже історії, а майбутнього як кожного з нас і, як це не парадоксально, так і держави в цілому. Саме так, кладовище варто розглядати як своєрідний архів, і саме державний.

Кожна могила – це документ. Хочемо ми цього чи ні, але кожним похованням ми створюємо документ, навіть комплекс документів, який складається з надмогильного знака (пам’ятника, хреста) і відповідного надпису на ньому чи зображення якихось знаків, символів, в яких закладено і смислове, і енергетичне навантаження.

Кажуть, що кладовища – це своєрідні міста мертвих. Насправді – не таких уже й мертвих. Кладовища живуть своїм життям. Воно відмінне від нашого, воно дещо лякливе, від того й боїмося ходить вночі, бо таки ж там є життя. Могили промовляють до нас своїм місцем поховання, надписами на намогильних плитах, пам’ятниках і самим пам’ятниками і є своєрідним культурологічно-етичними та іншими пластами в житті кожного суспільства.

Кожна могила чи місце поховання (могила як така з плином часу може не зберегтися) є своєрідним другим тілом людини, яке вже не належить їй, а передається нащадкам цієї людини, її роду, врешті-решт, суспільству. Тому зовнішній вигляд могили залежить від рівня як загальної культури, так і внутрішньої духовності кожного громадянина. І від того, як і в що убрана могила (в бетон, мармур, обсаджена барвінком іншими квітами і т.д.), як доглядається, залежить і пам’ять про цю людину, і ставлення до неї ріднею, суспільством. Останнє стосується і могил та поховань визначних людей.

Є, здається, безкінечна кількість типів пам’ятників, та хоча й рідко, але таки трапляються однакові. Так само є безкінечна кількість і надписів, але є й типові.

Кожен надпис виражає глибину душевного болю, спричинений смертю близької людини, який був чоловіком, батьком, сином, онуком … (дружиною, матір’ю, дочкою, онукою …).

Кожен надпис є суто індивідуальний, персональний по факту, але більшість із них глибинні за змістом. У них закладено не лише виражальну функцію, а й філософію життя, його суть. «Забыть нельзя – вернуть невозможно» – написано на надмогильному пам’ятнику згадуваної людини. Четверо слів, а скільки інформації, скільки душевного болю, відчаю, безпорадності!

Думаю, що в даному випадку кожне кладовище є своєрідною «книгою» таких і подібних висловлювань.

Чомусь раніше звертав увагу лише на зміст написаного. А це прочитав оте «Забыть нельзя – вернуть невозможно» і штриконуло – чому ж викарбовано чужою мовою? Невже, наприклад, на польських кладовищах на пам’ятниках написано не польською чи на будь-яких інших – чужою мовою?

В інших країнах таке практично неможливе. В інших країнах чужою мовою може бути надпис про людину, яка мігрувала в цю країну, померла і рідні фіксують її представником тієї нації, якої вона була. Чому ж українці від діда-прадіда на своїй же землі роблять, документують своїх предків не українцями?

Все життя, скажімо, він був для оточуючих Михайлом, а помер Михаилом, був Олександровичем, а став Александовичем; всі її знали як Одарку, а померла, стала Дарией, Палажка – Палагеей. І таких прикладів дуже й дуже багато. Чим керуються люди, коли чинять саме так, сказати важко. Тут і елементарна байдужість, і какаяразніца, і он так само на інших і море подібних варіантів.

На Куренівському кладовищі можна побачити багато надписів незрозумілою мені мовою. Кажуть, це поховання людей єврейської національності. Так, вони не соромилися на ідиші чи івриті карбувати на надмогильних плитах. Із самоідентифікацією тут все нормально. А от українцям ідентифікувати себе українцями – соромно чи як?

Звичайно, це воля й бажання кожного. І саме ці воля й бажання є своєрідним лакмусовим папірцем рівня духовності, культури тих, хто подавав, диктував цей надпис. Факт ніби й незначний, але він здійснений на досить тривалий час. І якщо їх багато, це вже тенденція і явище, це може стати неприємним, якщо не катастрофічним, прецедентом, коли вивчатимуть за надмогильними надписами, якою мовою говорили в тому чи іншому регіоні, якої національності населення в ньому поховано.

Некрополезнавці чомусь не акцентують на питанні мови надписів. Фактично цими надписами робиться велика ведмежа послуга майбутньому України, практично підрубується чи (якщо вони україномовні) не підрубується національне коріння на території України. Але за будь-яких обставин соціологія тут буде та й уже є не зовсім утішна для України. А тим більше, як це робиться в той час, коли московські чоботи топчуть нашу землю, московські снаряди, кулі вбивають наших захисників, мирних жителів, руйнують їхні будинки, хати, школи, заводи і т.д. Через якийсь час нам сусіди можуть сказати, що це їхня територія, мовляв, подивіться на надмогильні пам’ятники, адже там написано переважно їхньою ж мовою. Не дай, Боже, щоб так сталося! Та нам треба не дати, щоб так сталося!!!

Навряд чи варто (а, можливо, й варто) вирішувати мовне питання на надмогильних пам’ятниках на якомусь законодавчому рівні. Швидше всього це має бути щось у плані рекомендаційного характеру просвітницького змісту. Це – питання загальної культури. Самі ритуальні служби, підприємства, де виготовляють пам’ятники і роблять надписи, очевидно, також повинні цікавитися, спрямовувати клієнтів у цьому питанні. Адже особливо в останніх є в штаті дизайнери, художники і досить часто високого рівня. А не формально приймати замовлення і обговорювати лише проект пам’ятника. Хоча ці, так звані фірми, переважно російськомовні, бо знаходяться в містах. І тут, можливо, й повинні долучитися державні установи, які дають дозволи на існування таких служб. І мовне питання повинно бути одним із пунктів умови діяльності цих служб. Шукати й знаходити вихід із цієї ситуації треба обов’язково.

Чужомовними текстами ми принижуємо себе, принижуємо державну мову, принижуємо в цілому державу. Цим самим ми й виставляємо себе як такими, які неспроможні висловлюватися своєю мовою, тією мовою, яка входить у трійку світових мов за своєю мелодійністю, маючи при цьому понад двісті тисяч слів і їх форм; демонструючи особисту низьку культуру, відсутність як власної, так і загальнонародної гідності, тобто в значній мірі недолугість…

Був свідком однієї розмови. Вона не стосується мови на надмогильних пам’ятниках, але суть полягає в тому, що обидва персонажі будівельники.

Чоловік поважного віку запитав у будівельника: «А чи є тут хазяїн?», очевидно, маючи на увазі будівлю, яку цей будівельник разом з іншими ремонтував. На що з даху пролунало: «Хазяїн буває тільки в собаки!» Чоловік нічого не відповів, мабуть, не маючи бажання далі спілкуватися з невихованою людиною, яка годилася йому щонайменше в сини.

А як же бути із поняттями «Хазяїн слова», «Хазяйського батька син»? І таких чи подібних прикладів можна навести багато. Мабуть, особливо з останнім не поталанило цьому молодому чоловікові. Але його відповідь – це також рівень культури чи відсутність її.

Один будівельник ігнорує державну мову, інший спримітизовує, фальсифікує її. І це роблять не лише будівельники. Це на кожному кроці.

Іде тотальне пониження рівня загальної культури всього народу: простого й не простого, бідного й багатого. Це своєрідне виродження! І це виродження задовільняє більшість.

Адже легше котитися вниз, ніж підніматися вгору чи боротися за поступ, за процес динамічного розвитку. І кладовища в цьому плані є частиною загальної культури будь-якого народу. От тільки там легко можна розпізнати цей народ за мовною ознакою надписів, але в нас це проблемніше. І ці проблеми створюємо самі ж ми.

Отже, який же мовний світ кладовищ? Як не дивно – переважно не суржиковий, що домінує в побуті. З надмогильних пам’ятників частіше звучить, як не прикро, російська мова. «Російський світ», точніше «Московський світ», «Московський дух» і тут домінує. Українська мова поступається особливо в містах. Хоча мала б суттєво переважать скрізь. І світ цей залежить лише від нас.

Публікується з дозволу автора. Джерело: http://ukrreporter.com.ua/…

журналіст, історик.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *