Олександра Малаш: Любов має не лише лицьовий, а й виворітний бік

У рамках програми підтримки молодих авторів КМДА в 2016 році вийшов друком роман Олександри Малаш «Любові багато не буває». Одна справа – говорити про книжку, яка щойно з друку, а інша – за кілька років, коли емоції врівноважилися, сюжет та герої сприймаються інакше, багато людей прочитало роман та озвучило свої коментарі публічно. Та все ж кілька питань до авторки залишилося…

– Сашо, як ти гадаєш, чому саме твій роман переміг в програмі КМДА і що це значить для роману? Яка була його подальша доля?

Як для кожного з нас, людей світобудова приготувала дату й час, коли ми маємо народитися, так і для книжки вона обирає момент, коли їй судилося вийти друком. Склалося так, що роман «Любові багато не буває» я подала на конкурс КМДА в 2015 році. Він увійшов до переможного списку й був рекомендований до друку, в «Літературній Україні» й «Золотій пекторалі» навіть анонсували цю подію, але де-факто публікацію довелося відкласти. Причина – брак коштів на реалізацію програми. Тож видавнича рада благословила друк роману в 2016 році, поза конкурсом.

Гадаю, в тім, що мій текст таки потрапила до друкарні, не останню роль відіграло інтерв’ю з головою видавничої ради Тетяною Гузенко. Саме вона промовила на адресу роману звичайне «серед творів, які мені сподобалися», й це мотивувало мене боротися за життя книжки далі. І в переддень Нового року рукопис надійшов до видавництва «Фенікс». Анастасія Герасимець створила гарну обкладинку. А роль верстальника на себе згодився взяти Андрій Івашків. Буквально за півроку, а може, й раніше, після друку книжку вже прочитало понад 500 людей в усіх куточках України. Для нікому не відомої дебютантки, яка доти сумирно гризла граніт науки й писала казки для дитячих журналів, це непоганий здобуток.

За умовами конкурсу, частина накладу творів-переможців надійшла до київських бібліотек. Злі язики кажуть, що це все одно, що викинути кошти на вітер. Але я спілкуюся і з тими, хто дізналися про мою книжку саме у книгозбірні.  Наймолодший мій читач придбав «Любові багато не буває», коли був п’ятикласником – спочатку прочитавши бібліотечну, звісно. Це показник. Якщо для злих язиків кошти на таких дітей – це «вітер», то в мене no comments.

– Ти змалювала таку непросту долю головної героїні Анастасії Радкевич. Хто був прототипом? І чи не боялася, що через тему зґвалтування члени журі не дочитають текст до кінця?

– Анастасія прийшла до мене з інтернету. Близько десяти років тому був популярним такий формат спілкування, як Живий журнал. І там я часто заходила до волонтерської спільноти, яка опікувалася важкохворими дітлахами. Власне, життєва лінія Насті – це зібрані, переосмислені, дещо зафотошоплені, але в більшості своїй реальні історії багатьох українок, чиї хати не скраю.

Щодо теми зґвалтування, то я рада, що вона лишилася в романі. Ми не маємо вдавати, ніби цієї проблеми не існує, ніби в нас ніхто не спекулює на найчистіших і найбезкорисливіших намірах. Якщо ти, читаючи про сексуальне насильство, закриваєш книжку, то тут два варіанти – або ця біда торкнулася особисто тебе й ти не хочеш зазнавати повторної травми, або ж тобі просто зручніше жити у казковому справедливому світі, де зі слухняною дівчинкою ніколи нічого подібного не може статися.

– Кажуть, що автор в більшості пише про себе. Якщо переінакшити, дозволь запитати, ким ти найбільше є із головних героїв?

Напевно, я є всіма потроху. З Анастасією мене об’єднує бажання ділитися собою, своєю енергією з іншими. Вона, як і я, вміє бачити красу й духовно живитися тим, що її вразило… В героїні є старша сестра, якій, за сюжетом, стільки років, скільки зараз мені. І при цьому вона все ще доглядає й виховує Настю, якій за 20. Можливо, Марина втілює якісь мої страхи – скажімо, страх утратити себе, своє «я», свідомо себе знеособити заради чиєїсь безпеки та щастя. І той лікар, який знає, що пацієнт може померти в нього на операційному столі, а сам він – сісти за ґрати, – це теж я. І юний вокаліст, що занедужав, бо потрапив не в своє середовище – так само трохи я. Всі ці речі, якщо не відбувалися зі мною реально, то бодай пов’язані з деякими моїми невисловленими емоціями, таємницями й табу.

Але вважаю, що автор, якщо хоче, щоб аудиторії сподобалося написане, не має захоплюватися власною особою. Для нього краще буде, якщо писатиме не про себе, а про читача. Хочеться вірити, що я цього досягла й читачі бачили на сторінках себе.

– У романі є герой Остап, який без медичної освіти «бачить» хвороби людей й уміє їх лікувати словом, молитвами, травами, водою. Звідки в тебе як у автора такі знання, адже написано дуже переконливо й достовірно?

Свого часу я багато спілкувалася з особистостями, які називають себе представниками нетрадиційної медицини, знахарями, відунами, вивчала їхній досвід, хоча, звісно, аналізувати чиїсь надприродні здібності, самому таких не маючи – це шлях навмання. З іншого боку, якщо твоїй мрії не судилося втілитися в реальності, то чому б не реалізувати її в комусь зі своїх персонажів? Остап – це, можна сказати, квінтесенція моїх очікувань і від себе самої, й від тих, хто називає себе цілителями, знахарями.

У те, що робить Остап та йому подібні, можна вірити всім єством, можна ставитися скептично, твердити, що так звані нетрадиційні методи лікування – шарлатанські й вони лише затягують час. Тут кожен обирає для себе. Діяльність Остапа – це ризик для хворих і для нього самого, і він, вочевидь, теж це усвідомлює. Юна курчиня, яку він змусив стрибати через скакалку, могла загинути після такого навантаження на серце. Хлопець, якого відрадив пити антибіотики, теж міг дати дуба. Але Остап справляє враження людини, яка, проґавивши одне життя – своєї коханої, – починає володарювати над тривалістю та якістю життя інших.

– Одного з твоїх синів звати Остап. Це якось пов’язано з романом? І чи володіє твій син тими знаннями, що головний герой у творі?

Річ у тім, що Остап – одне з моїх найулюбленіших імен. І всі Остапи, яких я знаю – направду дивовижні, космічні істоти. Прикмета в мене така: відрекомендувався хтось Остапом – я вже знаю, що за ним буде цілий універсум із міріадами небачених планет. Тож, називаючи свого персонажа так, я чітко дотримувалася цієї закономірності, яка в моєму житті працює.

«Любові багато не буває» я почала писати у 2010 році, а син мій народився в 2011. Тож не знаю, чи мають великий та малий Остапи якісь точки перетину… Звісно, для мене моя дитина – особлива (для більшості матерів їхні власні діти – не такі, як решта). А хтось вважає інакше й теж має на це право… Із того, що бачу зараз – і в Остапа, і в його старшого брата є цілий вагон умінь, якими ми, їхні батьки, захоплюємося, бо самі свого часу так не могли, або нам не дозволяли, або ми взагалі не додумувалися, що це можливо. Але хтозна – нині, як на мене, покоління всуціль таке – тотальне талант-шоу. І ми, попередники, маємо ними пишатися та їх підтримувати.

– Для тебе цей роман про любов чи про щось інше?

Про любов, безумовно. Про ту, яка, наче одежина, закриває нас від замерзання, перегрівання, укусів комах, небажаних поглядів, але може й муляти, тіснити, рватися, забруднюватися. І, звісно, в неї є красивий лицьовий і не дуже презентабельний виворітний бік.

Крім того, це роман про здоров’я. Адже здоров’я й любов пов’язані. Наш фізичний стан безпосередньо відображає всі нюанси нашого ставлення до себе, до інших, а ще – ставлення інших до нас. Якщо десь порушено принцип взаємності, здоров’я починає потроху людиною нехтувати.

Поетка Мальва Світанкова висловилася про роман стисло й влучно: «Про життя, велике серце і трішечки містики». Так і є.

– У книжці чимало цитат. Більшість із них – духовні мудрості чи життєві висновки. (А також підказка, що читає О. Малаш). Що спонукало тебе включити цитати до роману?

Просто завалялися в моєму записнику, куди я скидала всі чужі думки, які мені подобалися. А якщо серйозно, то от, наприклад, цитата зі Стендаля про любов як квітку, що росте на краю прірви – це не лише визначення любові як феномену, не лише опис цього почуття, але й нагадування про те, що для того, аби любити, ти маєш бути відважним. Бо один необачний крок – і ти летиш, не встигнувши зробити найголовнішого, того, для чого підходиш до цього краю прірви.

Є тут і моторошно-весела притча про ходжу Насреддіна, яка твердить нам: хоч би що трапилося – вмій радіти життю. А з іншого боку, про будь-який вчинок рано чи пізно шкодуватимеш, бо він позбавив тебе чогось дуже цінного. Ця притча вельми суголосна історії головної героїні, яка, довго не розмірковуючи, освідчується своєму майбутньому чоловікові, бо на той момент вважає, що так буде правильно.

– За цей час, люди, які прочитали «Любові багато не буває», мабуть, ділилися враженнями про книжку. Про що говорили найбільше?

Говорили про силу характеру головної героїні, про те, як життя з нас часом вибиває зайву наївність. Про те, чи любов – дар, чи важка праця, самовиховання, самообмеження, жертовність… Про те, чи можна жертвувати щастям одних заради інших, і чи завжди така жертва принесе сподівану користь.

Були читачі, які сумнівалися. Найбільше – в тому, чи справді це любов. Київська письменниця Антоніна Спірідончева написала рецензію, де довела (і її аргументи, я вважаю, заслуговують на існування), що всі персонажі роману – самотні, а їхні почуття дуже віддалено нагадують любов. І що той, хто прибрав личину рятівника доль, насправді – їх руйнівник. Тоня навіть каже – впродовж усієї книжки думалося одне: «Тікай, дівко, тікай звідси!» –  тобто ці слова вона адресувала центральній персонажці.

– Де зараз можна знайти роман?

Оскільки менше ніж за півроку в мене на руках не лишилося жодного паперового примірника, я зазвичай запрошую киян до бібліотек, де завжди можна взяти книжку, а тим, хто мешкає не в столиці, надсилаю електронну версію.

– Якби ти могла потрапити в 2016-й і внести певні правки в текст, перш, ніж він піде в друк, чи стала б щось змінювати в сюжеті?

Мій тато дуже хотів, щоб я покарала тих ґвалтівників. Вважав, що це б розставило всі крапки, а то кинула напризволяще… Але я проти. Не можна весь час змальовувати справедливий світ, це омана. Він таким не є. Тож – правки хіба що стилістичні. Ну, й з лексикою ще б попрацювала, з нею завжди роботи непочатий край.

– Кого ти читаєш зараз? Якої літератури в твоєму житті нині більше – духовної чи художньої?

Наукової. Хочеться логіки, чіткої структури, пояснення багатьох незрозумілих для мене речей. Ми чимало всього нахапали в школі, в університетах, але так і не змогли збагнути до кінця, що звідки береться. А Сковорода ж недарма застерігав: погано, коли багато їси, а мало жуєш. От і заповнюю пробіли, розжовую для себе – навіщо козу водять, чи є в людей інстинкти, чи відрізняються ментальні здібності залежно від статі, чи справді долар – фейкова грошова одиниця, де навчалися жінки, доки їх у вищу освіту пустили й так далі.

Арт-біографії також дуже шаную, вони мене мотивують. Скажімо, тобі 30 з хвостиком і тобі вже подають простирадло, щоб ти в нього загорнувся й повз на кладовище, – аж тут «Місія – Космос» Каденюка, історія польоту, який космонавт здійснив у 47 років. І ти, хай у космос (поки що!) не летиш, проте шлеш дуже далеко всіх тих, хто натякає тобі, що ти не молодий.

Художній текст має іншу функцію, він як примочка до рани, але не для того, щоб її загоїти, а щоб сіпнуло добряче. Хоча інколи елемент пізнавальності в тому є. Читаєш «Ловця в житі», бо в тебе двоє хлопців підростає, тобі як матері кортить зрозуміти, як юнаки в цьому віці себе бачать, як вони оцінюють інших, як із ними взаємодіють. А «Травам не можна помирати» Степана Процюка – то не пізнавальна книжка, попри величезний масив історичних фактів, якими оперує автор; вона – для болю, для сіпання, для нічних жахіть і для катарсису.

Духовного не оминаю, але розумію, що написали її люди зі своїми слабкостями й гріхами. Втім, можу твердо сказати, що Біблія як дороговказ мене влаштовує відсотків на 60. Решту 40 лишаю для фанатиків. А от довколарелігійні сюжети – це моє. Страшенно люблю апокрифи. Може, тому, що у своєму атеїстичному дитинстві чула їх багацько. А коли Василь Стус, на півроку молодший од моєї бабусі, пише: «Відійди, сатано, відійди, ані застуй свічі молодої», – я відчуваю, наскільки легко усунути з життя народу релігію і як важко в нього забрати Бога.

– Час від часу ти стверджуєш, що перейшла з плеяди письменників у категорію редакторів-рецензентів-критиків-коректорів. Чи все ж є у читачів надія на те, що найближчим часом ми зможемо прочитати твій новий роман чи прийти на презентацію поетичної збірки?

Що ж, письмацький доробок у мене є, я себе не зраджую. Роман один лежить у теці з документами, я час від часу боязко до нього підступаюся. Є збірка оповідань. Вірші все так само пишуться. Проте місця в сучасному літпроцесі я для них наразі не бачу. Й без того маємо що читати, на все цілого життя не вистачить. Мені сьогодні більше хочеться слухати, ніж говорити.

– У романі немає ні передмови, ні післямови. Що б ти зараз хотіла сказати своєму читачеві в післямові до роману?

О, ні, жодних післямов! Це як віддати квартиру в експлуатацію, а наступного дня, на світанку, ввірватися до спальні й запитати новосельців: «Ну, як вам спалося?» Ні. Це так не працює, принаймні в мене. Післямова має сенс тоді, коли я надумала продовження історії й хочу порекламувати трохи наступний том. А якщо він один – доволі самої оповіді. Написала – віддала читати. Написала – віддала. Останнє слово має бути за читачем. Це він складає післямову, навіть якщо я її не почую.

– Що ж, хай всі твої проекти з добрими намірами втілюються! Сил і наснаги у всіх літературних та наукових розгалуженнях! А я все ж із надією чекаю на твої нові романи та збірки поезій!

– Поживемо – побачимо. Не хочу загадувати наперед. А то хтось нагадає мені цю бесіду і дорікне, що я всіх надурила…

Спілкувався Олександр Козинець

Письменник, науковець, педагог

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *