Коли спостерігаєш нині за активністю таких молодих, цілеспрямованих людей як юристка, правозахисниця Олена Розвадовська, віра в те, що і в нашій країні щось неодмінно зміниться на краще, не зникає. Навпаки. Вони сильні духом. Вони не бояться перешкод, які на них з усіх сторін, на кожному кроці падають, як дощ з неба. Вони відвойовують, у буквальному розумінні цього слова, в неспокійного, наповненого безглуздям суспільного життя, свій, навіть не завтрашній, а сьогоднішній день. І у них все неодмінно вийде!

Олена Розвадовська родом з міста Бердичева, що на Житомирщині. Там навчалася і жила трохи більше 18 років, потім переїхала до столиці. Спочатку здобувала освіту в Бердичівському коледжі промисловості, економіки та права, а закінчувала навчання вже в Київському університеті права НАН України. Отримала спеціальність правознавство і стала на широкий шлях своєї, як вона, усміхаючись, сама говорить, творчої кар’єри.

По приїзду в Київ почала працювати на «Українському радіо». Ще вела правові питання кількох невеликих компаній. Загалом, довелося показувати всю свою Бердичівську майстерність, аби столиця не відправила дівчину з провінції назад додому.

Не відправила. Олена  сьогодні не тільки відмінний фахівець своєї справи, вона ще хороша донька, любляча дружина, турботлива мама і справжній друг.

Цікавою вийшла наша розмова.

— Олено, моє знайомство з Вами розпочалося з того, що мені представили Вас, як юриста, який сьогодні захищає в судах українську мову. Справа нині невдячна. Чому взялися за неї?

— «Вимагати подяки за кожне з благодіянь, означає лише торгувати ними» (П. Декурсель).

Якщо хоча б одна людина задумалася над тим, аби почати спілкуватися українською мовою, то для мене це вже велика подяка. А якщо ця людина спромоглася задуматися над цим ще хоча б одну людину, то це вже велика не лише подяка, але й перемога.

Я довго думала над тим, як відповісти на питання «Чому я за це взялася?». Але чим більше я над ним думала, тим більше в моїй голові згадувався вірш улюбленого Стуса. Перші рядки вірша завжди цитувала моя вчителька української мови та літератури Козиренко Надія Іванівна. Хай це і буде відповіддю на запитання:

«Терпи, терпи — терпець тебе шліфує,
сталить твій дух — тож і терпи, терпи.
Ніхто тебе з недолі не врятує,
ніхто не зіб’є з власної тропи.
На ній і стій, і стрій — допоки скону,
допоки світу й сонця — стій і стій.
Хай шлях — до раю, пекла чи полону —
усе пройди і винести зумій.
Торуй свій шлях — той, що твоїм назвався,
той, що обрав тебе навіки вік.
До нього змалку ти заповідався
до нього сам Господь тебе прирік».

Ось так і є в моєму житті. Українська – моя рідна мова, це мова моїх батьків, мова моїх вчителів, мова моїх друзів, з якими я зростала. Це мова моєї країни. І якщо я хочу з гордістю називати себе Українкою, то я маю боротися за свою мову. А вже зовсім інше питання – де ця боротьба відбувається.

— Читала, що Ви ще Табачнику не давали з однодумцями «спокою». Щось змінилося на Вашу думку відтоді? Є якісь зрушення на краще? Бо хоч сьогодні оптимісти й кажуть, що в цьому питанні справи йдуть на лад, та мені дається, що все геть навпаки.

— Як можна було давати спокій Табачнику, якщо він не пише писав про Столипіна, як про месію, але ще й продовжив його справу проти України? Якщо провести паралелі цими двома «персонажами», то складається враження, що Табачник просто маніакально намагався стати сучасним Столипіним. Я не вірю в реінкарнацію, але випадок з Табачником може бути виключенням з цього правила.

Крім того, для мене Табачник є доктором Франкенштейном, який створив «Доктора Пі». Це ж саме Табачник 17 червня 2010 року підписав лист про присвоєння Андрію Слюсарчуку звання професора кафедри нейрохірургії. Але чомусь на лаві підсудних опинився лише останній. Ніхто і не подумав про те, що і руки Дмитра Табачника теж в крові тих людей, які стали жертвами Андрія Слюсарчука. Адже саме Табачник, 27 травня 2011 року особисто підписав листа-довідку Татарину Б., заступникові прокурора Львівської області, у якій стверджував, що «Слюсарчук навчався у Російському державному медуніверситеті з 1985 по 1991 рік». То виникає питання «що пропустила справедлива Феміда?».

Чого тільки варта його фраза «Знання російської літератури – є однією з обов’язкових і невід’ємних ознак будь-якої цивілізованої й освіченої людини». І це фраза Міністра освіти і науки України.

Що стосується Лілії Гриневич, то вона продовжує «поливати» те зерно, яке посіяв Дмитро Табачник. Але вже навчена на його помилках, вона проводить більш глобальну освітню програму. Вона також продовжує політику білінгвальної освіти. Вона також надає більше привілеїв усім мовам, окрім державної – української. Вона нехтує Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями 51 народного депутата України про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України (справа про застосування української мови) № 1-6/99 від 14 грудня 1999 року. Де Конституційний Суд України в резолютивній частині свого Рішення постановив наступне: «Виходячи з положень статті 10 Конституції України та законів України щодо гарантування застосування мов в Україні, в тому числі у навчальному процесі, мовою НАВЧАННЯ в дошкільних, загальних середніх, професійно-технічних та вищих державних і комунальних навчальних закладах України є УКРАЇНСЬКА МОВА.

У державних і комунальних навчальних закладах поряд з державною мовою відповідно до положень Конституції України, зокрема частини п’ятої статті 53, та законів України, в навчальному процесі можуть застосовуватися та ВИВЧАТИСЯ мови національних меншин».

Натомість, Лілія Гриневич видає акти з формулюванням «НАВЧАННЯ МОВАМИ МЕНШИН». Вона також не хоче і чути про те, що не можна ставити на один рівень мову державну – українську і мову національних меншин і корінних народів. Її також цікавлять проблеми усіх, окрім українців.

У школи завозять книги для навчання, які були замовлені ще під час її попередника. Ці книги прославляють «русскій мір і його народ». Однією з таких є підручник для 2 класу «Русский язык» авторів Сільнової, Каневської та Олійник. Весь підручник просто «начинений» інформацією про «родной руський язык».

То що стало краще? Я не бачу суттєвих змін на краще саме в питанні та розвитку української мови.

— Що для Вас особисто значить мова? Звідки, від кого така любов до неї?

— Любов без поваги нічого не варта. Любов без самопожертви – пусте слово. Для мене українська мова – це невід’ємна частина моєї країни, моєї Батьківщини. Це мова віршів, романів, байок, колискових, пісень.

Я не знаю звідки це. Можливо з дитинства, адже моя сім’я україномовна. Можливо зі школи. А можливо, це десь глибше. Десь там, де народжується повага до історії, культури, ментальності, релігії твоєї країни.

Це те, що зароджується разом з душею і з душею йде від тебе. Продавючи свою країну – ми продаємо свою душу.

— Ви юрист-правозахисник, але до всього, ще й дуже ефектна, вродлива дівчина, яка могла б займатися не щоденними клопотами про інших, а влаштуванням, приміром, більш спокійнішого особистого сімейного життя. Ніколи не виникало бажання піти з професії?

— Я ніколи не вагалася у виборі професії. З класу 7-8 знала, що я буду юристом, навіть до кінця не усвідомлюючи чому, навіщо і як це буде. Це не родинна, не нав’язанана кимось спеціальність, це професія за покликом серця.

А спокійне життя, то не моє. Мені потрібен рух! Я маю розвиватися, знаходити щось нове, цікаве, корисне, а часом і просто непотрібне. Але це має бути рух вперед. Я могла б очолити рух глобалістів. J Я завжди кудись поспішаю. Поки їду на роботу – читаю, поки обідаю – переглядаю щось в Інтернеті. Зустрічі, виставки, поїздки, знайомства – все це надає мені енергію. Коли я роблю однотипну справу кожен день, то відчуваю, як у мені розвивається «Синдром згорання». І тоді я намагаюся «відрізати» все те, що мене в цей стан вводить. Тому, якщо хтось відпочиває в тихих місцях, я шукаю повної протилежності цьому. Там де є рух – є життя.

— Які справи, запам’яталися Вам чи вразили Вас найбільше?

— Дуже багато справ, які тримала в руках закарбувалися десь в пам’яті. Одні – позитивно, а інші, як урок на все життя. Саме завдяки останнім я навчилася не пропускати справи через себе. Часто від деяких справ відмовляюся. Робота має приносити задоволення, а не духовне виснаження. Грошей усіх не заробиш, а от себе спалити можеш легко і без особливих зусиль.

Але що мене вражає найбільше, то це жадібність до легких грошей. Коли починають ділити щось матеріальне, то люди перетворюються на бездушних істот. І не важливо в яких стосунках вони були до цього.

Але добрих людей більше і це є позитивно!

— Коли Ви займалися справою резонансного убивства Ігоря Тимощука у в/ч 4126, солдата, якого кілька років тому, вбили за боротьбу з корупцією у війську, не було страшно. Адже Ви «копнулися» страшних речей, про які у нас не люблять чи бояться говорити вслух? До речі, чим закінчилася ця справа?

— Я не знаю на якому етапі ця справа зараз. В справу ввійшов новий адвокат і я далі не відслідковувала її хід.

Коли бралася за справу, то страшно було розуміння того, що ти не завжди знаєш, хто стоїть за твоєю спиною. Сподіваєшся, що друг, а там може стояти твій убивця. Для мене Ігор Тимощук – Герой! Він поклав на ваги справедливості своє життя. І ця справа могла б мати великий резонанс, якщо б вона тривала далі. Ігор Тимощук хотів нам показати те, чого ми, цивільні, не бачимо. Але повноваження юристів регламентовані рамками тих, в інтересах кого ми діємо. Якщо нам кажуть СТОП – ми маємо зупинятися.

Це справа не корупції. Це справа «системи». Це справа катів, які засинали 23 серпня 1991 року з викарбуваною радянською зіркою на лобі, а прокинулися наступного ранку і швидко почали заклеювати її прапором Незалежної України.

Можливо колись катів Ігоря Тимощука покарає сам Ігор. Адже ми не знаємо, що чекає на нас після нашої смерті.

— А Вам буває страшно?

— «Єдине, чого нам слід боятися – це самого страху, безрозсудного, безликого, невиправданого жаху, який паралізує необхідні зусилля по перетворенню відступу в наступ» (Ф. Рузвельт).

Я помітила в собі одну рису. Страх приходить до мене після тих подій, за які мені стає страшно.

Але я пам’ятаю час, коли мій страх мене ледь не погубив. Це був день прощання з полеглими на Майдані. В свої 22 роки я була учасником подій 18-20 лютого. Страшно тоді не було зовсім. Було дві цілі: 1. підняти людину з землі; 2. швидко довезти її до лікарні. Все. Більше ні про що не думати, не реагувати, не зупинятися. А перед цим, набрехати мамі, що я вийшла з роботи раніше і йду до друзів, буду в них ночувати, а зарядку забула вдома і щоб вона не хвилювалася, адже на Майдан я не пішла. Я знала, що мама знає де я. Я знала, що вона там не спить і переживає. Вона знала про те, що я щодня після роботи йшла на Майдан. Але тоді у мене було дві цілі. Якщо люди оцінюють навколо себе ситуацію і лише тоді починають діяти, то у мене завжди були проблеми з інстинктом самозбереження. Лише вранці 19 лютого мене залишили в Олександрівській лікарні, аби уже там відбиватися від міліції і людей з Маріїнського парку. Мене всю ніч сварили за те, що я бігала між 4 і 6 корпусами, адже там постійно караулили якісь дивні люди. Але саме там я вперше в житті подивилася в очі людині, за кілька секунд до її смерті. Ті очі я впізнала б з мільйонів очей і сьогодні. В цих очах не було жалю. Це був якийсь німий крик зі словами «тримай мене». А навколо всі стояли і розуміли, що нічого зробити вже не можна.

Та ще страшніше стало в день прощання. Я пішки дійшла від Майдану до Троєщини, де я жила на той час. А потім були два дні без спілкування з усім світом. Лише смс мамі «я висплюся і тебе наберу». Я ледь не збожеволіла тими вихідними. Я не їла, ні з ким не хотіла розмовляти. Я просто лежала і боялася закрити очі, аби перед очима не пройшли кадри з тих подій. Не закривала очі до того часу, поки вони не починали закриватися самі.

Чого боюся тепер? Боюся, що нічого не змінять ті події. Що нічого не змінять події, які забирають життя людей сьогодні. Боюся, що колись мої діти скажуть мені: «Мамо, ми вийшли з роботи раніше і йдемо до друзів, будемо в них ночувати, а зарядку забули вдома і не хвилюйся, адже на Майдан ми не підемо».

— Що дає силу йти вперед?

— Рух! Лише бажання рухатися і пізнавати нове. Як кажуть євреї «Жити варто хоча б заради цікавості того, що там попереду».

— Нащо спрямовуєте свою професійну діяльність нині?

— На вибори! Готуємося до передвиборчої кампанії. Дай Бог, аби до влади прийшли дійсно патріоти, які мали б чіткий план та стратегію розвитку країни, а не знову дорвалися зрадники і запроданці.

— У нас багато розмов і багато законодавчих змін спрямованих на суддівську, адвокатську діяльність. Вони на часі? І що на Вашу думку треба змінити в першу чергу? Як повернути довіру українських громадян до цих професій?

— На часі будь-які зміни, які спрямовані на авторитет держави.

Нам докорінно необхідно змінити судову систему нашої країни. Без її зміни нам загрожує серйозний удар по економіці в найближчий час.

Жоден, поважаючий себе інвестор, не хоче заходити на український ринок. Він не відчуває себе захищеним. В будь-який час до нього можуть прийти озброєнні люди і сказати, що його бізнес належить уже не йому. І жоден суд йому не допоможе. Він може піти до правоохоронних органів, але що толку з того, що міліцію обізвали поліцією? Що толку з нових змін до Закону України «Про прокуратуру»? А який толк з антикорупційних структур, якщо всі ці органи мають гниле керівництво та повністю прогнившу структуру?

Як би ми не назвали ці інститути, а їх будують ті, хто мав би бути на лаві підсудних.

Все. Поки суддів призначає Президент і Верховна Рада України, а не громада, на території якої працює суддя, то про що можна говорити далі. Розцінки на суддівську діяльність відомі всіх і ніхто цього не приховує. Купуєш посаду відповідно до розцінок.

І як би не підіймали заробітну плату правоохоронцям і суддям, а вони будуть брати хабарі. А якщо хтось і захоче НЕ брати, то його швидко з’їсть система.

А навіщо змінювати судівську та правоохоронну системи, якщо ті, хто стоїть біля керма держави самі зацікавлені в такій системі? Вона ж працює на них.

— Люди часто звертаються до Вас за професійною допомогою? Що найбільше їх турбує?

— Тут можна говорити багато. Я завжди кажу, що поганий той юрист, який береться за всі питання. Не можна охопити все і всюди. Мені подобається виборчий процес. Тут питання завжди простіші в сприйнятті.

Але останнім часом дуже багато питань соціальних: отримати субсидію, земельну ділянку, пільги для атовців.

— Хто підтримує Вас у найтяжчі хвилини? Яку роль у Вашому житті відіграє родина?

— В мене надзвичайно складний та нестерпний характер. Мені важко прийти і поділитися з кимось своєю проблемою, адже в більшості я отримую лише добрий мішок порад під назвою «а от якщо б ти зробила так, як я…». Тому звикла все накопичувати в собі.

Я дуже близька з мамою. Вона дуже багато в мене вклала. Мені тепер хочеться віддати їй більше. Багато чим їй завдячую. В першу чергу – своїм життям.

Останні півроку мене підтримує моя донечка. Її посмішка – мій заряд позитиву. Її дотики, обійми, погляди. Ми з нею відчуваємо один одного настільки, що обмінюємося енергетикою.

А всі серйозні питання вирішує мій чоловік. Покіпішує трохи і вирішує. 🙂

Родина – потужний механізм, який завжди дає підтримку, але ще більший механізм – сім’я. Коли ти приходиш з роботи і можеш залишити мішок проблем за дверима, прийти в теплий дім, де знаходиш спокій душі, то можна здолати всі негаразди.

— Коли Ви відпочиваєте? Що допомагає відволіктися, розслабитися?

— Я люблю читати і люблю свій велосипед. Якщо б можна було б навчитися читати за кермом двоколісного, то я була б дуже щаслива.

Люблю гуляти. А ще дуже люблю каву і шум води. Закрити очі і насолоджуватися шумом води.

— Художню літературу читаєте чи більше фахову?

— Більше художню. Мозок має відпочивати від праці. Але, юрист не може не читати фахову літературу. Без цього не можна перемагати і розвиватися в професії.

— Про що мріє красуня-юрист? Чого найбільше бажає?

— Якщо з глобального, то мрію, аби припинився безлад в нашій країні. Дуже хочу, аби окрім Революції Гідності в наших головах відбувалася Революція Свідомості. Аби ми стали думати трохи далі, аніж до гречки, олії і цукру в пакетах.

Ми маємо почати будувати якісно нову країну. Ми маємо змусити владу боятися народного гніву. Адже влада народу і є демократією.

Я мрію про якісну освіту, про якісну медицину, про гідний рівень життя, а не щоденну боротьбу за виживання, мрію про інвесторів в Україні, мрію про робочі місця, про рівні дороги, про відсутність корупції і мрію про те, аби ми почали все це з самого себе. І саме зараз.

А ще я мрію і про особисте глобальне. Я мрію про маленьку кав’ярню зі смачною кавою. От уявіть собі, прокидаєтесь Ви вранці, а Вас разом з промінням сонця будить приємний аромат свіжозмеленої кави… а взимку Ви покидаєтесь під солодкий аромат какао за вікном, який поєднується з ароматом щойно спеченої випічки.