Пам’яті і любові допис

Це буде досить таки сумбурний і багатослівний допис, але мушу нарешті його написати.

Я не часто ділюся тут якимось серйозними родинними моментами та історіями (компліменти від коханого – не рахуються), але є одна, яка потребує певного переосмислення, розголосу і детального вивчення…

Мабуть, я писала колись, що моя бабуся, Біневич (Дорошенко) Ольга Йосипівна, уродженка Львівської області, наприкінці Другої світової у свої 19 була ув’язнена радянськими режимом і засуджена до 10 років таборів за “ізмєну родінє”, внаслідок чого опинилася в гулазі міста Норильск. Слід зазначити, що населення Галичини “родіною” совітський союз не вважали ніколи, а під-час війни, тим більше, адже радянська армія була для них і де-факто, і де-юре окупаційною, як і новоспечена радянська влада…

Я й досі точно не знаю, чи була моя бабуся зв’язковою УПА (маю намір дослідити архів СБУ на предмет цього) , адже сама вона замовчувала будь-який свій стосунок до збройного визвольного руху тих часів, про те я була свідком того, що вона вже після розпаду срср спілкувалася з певною кількістю не лише колишніх політв’язнів, але й військових, які опинилися по той бік кордону “вєлікого і могучєго”, а згодом приїздили відвідати своїх родичів та друзів…

У моєї бабусі були молодша сестра, Стефанія, та старший брат, Василь. Сестра, в силу віку і особливостей характеру, була аполітичною, хоча, через діяльність своїх старших сіблінгів табори не обминули і її, зовсім інша справа – брат…

Про свого брата, Біневича Василя Йосиповича, моя бабуся завжди говорила з сакральною гордістю в голосі і мало не пошепки. З її уст про його молоді роки я дізналася лише те, що Василь добре вчився, розумівся на техніці та тогочасній електроніці, мовляв, крав у німців якісь прилади і робив з них радіо. (Це могло бути правдою, адже мій дядько вже після того, як опинився в Канаді відкрив приватну телемайстерню, крім того одного дня, вже після дядькової і бабусиної смерті, я таки побачила його шкільний табель, а вірніше його копію… Так, вчився він майже на відмінно). А коли у 1943-ому наступала радянська армія то він, за словами бабусі, разом з хлопцями на роверах утікли вкупі з німцями на захід. До слова, так робила певна кількість галичан, обираючи менше зло, або керуючись ідеєю продовження війни з совітами. Я запитувала бабусю чому вона також не втікла. Бабуся відповідала, що також намагалася, але не встигла.

Окрім табеля Василя Біневича, ми з Nazar Rozlutsky (Назар Розлуцький) натрапили на ще один дуже цікавий документ – його “Soldatenbuch”, книгу солдата дивізії військ СС “Галичина”. Так я дізналася, що мій дядько, Біневич Василь Йосипович, був не просто собі хлопцем, який крав у німців техніку і утікав на ровері від радянських окупантів, а вояком-дивізійником, який боровся зі зброєю в руках з нашими ворогами, починаючи з 1943 року і, фактично, до закінчення війни.
Як розповів мені мій чоловік, історик, наприкінці квітня 1945 14-то гренадерська дивізія військ СС “Галичина” (пізніше 1-ша Українська Дивізія УНА, що на той час дислокувалася в Австрії, зробила марш-кидок до території, яка контролювалася британськими військами і здалася в полон. Британці певний час тримали військовополонених дивізійників у таборі в італійському місті Ріміні, де перевіряли на предмет скоєння дивізійниками злочинів проти людства. Прямих доказів того, що дивізія військ СС “Галичина” брала участь у злочинах проти людства знайдено не було, тому більшість військових розформованої дивізії були відпущені на волю, і їх порозносило світами – Австралія, США, Канада, куди, через Великобританію, потрапив і мій дядько Василь. (Якщо я щось наплутала нехай Назар мене виправить.) Звісно, хлопці не хотіли повертатися на “родіну”, де їм, в кращому разі, світило 25 років каторжних робіт. Зате радянська влада дуже хотіла репатріювати хлопців, аби вчинити над ними розправу, про що вела перемовини з Британською стороною. Хоча й окремі особи були таки репатрійовані, більшості вдалося врятуватися і зажити нормальним цивільним життям в еміграції. До речі, дивізійники та їх родичі і товариші ще й досі видають журнал Вісті Комбатанта.

Ані моя бабуся, ані її брат ніколи не розповідали своїм рідним про участь останнього у дивізії. Можливо, тоді це було питанням безпеки, а, можливо, мало й більш глибинну етичну складову. За моїм відчуттям, участь українських солдатів у формаціях німецьких військ за часів Другої світової і досі не переосмислена не лише в гуманітарному та суспільному але й в історичному полі нашої країни. А між тим саме участь у вишколах та реальних боях в складі німецької армії давали гідну бойову підготовку і постачали сильні військові кадри для визвольних змагань 1940хх – 1950хх рр. Хто зна, де б ми були зараз, якби ці хлопці не залишили нам приклад безкомпромісної боротьби за рідну землю, за право нашої нації на самовизначення та за особисті права та свободи, якби не загнали у нашу колективну і національну (під)свідомість динамічний стереотип опору поневоленню північно-східної орди. Вони боролися з нашим головним ворогом (якого ми не подолали і до тепер) найкращим способом, який був їм доступний на той трагічний і дуже важкий історичний момент.

Ні, я не виправдовую дивізійників за їх вимушену співпрацю з військами гітлерівської Німеччини, я направду пишаюся ними! Я пишаюся, що мій дядько, дідусь, Біневич Василь Йосипович воював у складі 14-ої гринадерської дивізії ваффен-СС “Галичина”! Він, як і його бойові побратимами, є і назавжди залишаться для мене героями, що зійшли до світлих чинів у боротьбі за Україну!

До речі, десь у період остаточного розвалу совка і народження держави Україна, дядько Василь приїздив на свою Батьківщину, відвідав мою бабусю і сестру Стефанію, сходив на могилу своїх батьків, познайомився зі мною… Тоді він навіз мені купу канадських іграшок, одягу і смаколиків, мав дуже світлу усмішку, казав, щоб я називала його дідусем… А через кілька років по тому помер у своєму домі в передмісті Торонто під-час обіднього відпочинку від серцевого нападу. Як розповіла нам його дружина, Стефанія, смерть дядька була раптовою і легкою, помер сидячи, вже мертвим він усміхався і виглядав, як живий.

Сьогодні Бневичу Василю Йосиповичу виповнилося б 96 років.

Дякую тобі, дядю, вуйку, дідусю, за те, що ти був, за те, що в найстрашнішій борні не склав зброю і відстоював нашу землю, за те, що подав мені і багатьом українцям приклад діяльної любові до України і здорового, активного націоналізму! Обіцяю, я продовжуватиму робити твою, нашу справу допоки стане моїх сил і шануватиму пам’ять про тебе та твоїх побратимів, а задля цього говоритиму про ваш подвиг й інших спонукатиму говорити!
Слава тобі і світла пам’ять!

Фото – з приватного архіву: Василь Біневич крайній справа – стоїть зі зброєю. Словаччина, весна 1945-го року.

За архівні пошуки та велику допомогу у відновлені приватної історії моєї родини висловлюю найтеплішу подяку Petro Hantsuk.

психолог, громадська активістка

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *