Вперше опубліковано в журналі “Воєнна історія” #1 (37) за 2008 рік.
Публікується з дозволу автора — В. Улянича
УЛЯНИЧ Володимир Іванович. Народився на Чернігівщині, закінчив історичний факультет Київського університету ім. Тараса Шевченка. Працював викладачем вузів, редактором та завідуючим редакції історії видавництва „Наукова думка”, керівником редакційної групи „Редакції історії міст і сіл України”. Захистив кандидатську дисертацію з історіографії західноукраїнських земель, підготував докторську – з історії українських збройних формувань ХХ сторіччя.
Професор історії, автор хроніки „Лицар України Василь Вишиваний- Вільгельм фон Габсбург-Лотрінген”, хроніко-документального дослідження „За державність України. Українські збройні формування 1914–1933 рр.” та багатьох інших книг та наукових статей з воєнної історії. Його чергове дослідження – „Правда про бій під Крутами.
Січень 1918”.
Володимир Улянич люб’язно погодився на розмову з головним редактором Сергієм Литвиним для нашої рубрики „З перших вуст”.
Пане професоре, чергове число журналу ми присвячуємо першій російсько-українській війні грудня 1917–березня 1918 рр., зокрема 90-й річниці бою під Крутами, який Ви досліджуєте і своєю майбутньою книгою висвітлюєте правду про цей бій. Як Ви оцінюєте значення бою під Крутами у контексті визвольної боротьби українського народу 1917–1921 років?
Бій під Крутами є яскравим прикладом героїзму переважно молодих людей на захист своєї рідної держави проти російсько-більшовицьких агресорів. При тому ж їх виступ був цілком добровільним, без примусу. Та чи міг, зокрема, хтось примусити стати до бою „вільних козаків” з навколишніх сіл, включаючи того ж неодноразово згадуваного у різних спогадах очевидців кулеметника, інваліда-фронтовика з однією ногою, який самотужки переносив тяжкий кулемет без набоїв, не бажаючи залишити його ворогові. Або ж примусити сотника Твердовського зібрати у Ніжині збройний загін і зразу ж вирушити на допомогу захисникам Крут.
А щодо настрою самих студентів-січовиків напередодні від’їзду до Крут, то варто зацитувати спогади старшини УНР Миколи Чоботаріва, де він зазначає: „Я цілком випадково мав розмову з тими молодиками, українськими фанатиками, що входили до складу студентської сотні. Я лагідно та делікатно наводив цих занадто молодих юнаків на думку, що бути на фронті, битися з ворогом – це не забава, а дуже тяжка і небезпечна справа. Одверто я не міг їм сказати, що вони ще діти… Але ж треба лише було глянути на їхні обличчя і побачити екзальтований вираз очей, щоб зрозуміти, що всякі резонні доводи безсилі змінити їхнє рішення йти на фронт і битися з ворогами Української держави. Коли б то ми мали таку молодь по всій Україні, а принаймні, в самому Києві, але не сотку, коли б… Юнкерська військова школа і Студентська сотня в героїчній боротьбі боронили підступи з півночі на Київ і не було всього того, що потім різні писаки розписували про Крути. Ті… обвинувачували уряд, який, мовляв, дітей вислав, а набоїв не дав, що дітваки не вміли тримати рушниць в руках і т.д., і т.п. Це все неправда, і юнаки з юнкерської школи, і дітваки зі студентської сотні знаменито билися, і набоїв не бракувало, і ці молодики вміли тримати рушниці і виявляли чудеса героїзму та беззавітної відданості ідеї самостійності України” (Визвольні змагання очима контррозвідника. К.:Темпора, 2003. стор. 112-113).
Неспростовні і беззаперечні факти свідчать, що в бою під Крутами оборонці української державності завдали агресорам нищівного удару і отримали переконливу військову перемогу над ворогом. Адже наказ командування було виконано, наступ ворога зупинено і здійснено організований відступ, руйнуючи за собою колії і мости, щоб зупинити його просування. Російсько-більшовицькі нападники втратили боєздатність на чотири дні. Своїм самовідданим опором захисники Крут зупинили похід агресора, який мусів спершу зализати свої рани, підтягнути нові сили, відремонтувати підірвані й поруйновані мости та залізничні колії, і лише після всього цього продовжувати свій наступ на Київ, не так залізничним шляхом, як на реквізованих селянських возах, запряжених кіньми, по розмоклій дорозі. Саме ця затримка ворога дала змогу українській делегації укласти Брест-Литовський мирний договір, який врятував молоду українську державність.
День української перемоги у бою під Крутами є законною гордістю українства. Як слушно зазначав видатний український публіцист, лауреат Шевченківської премії світлої пам’яті Роман Рахманний у своїй статті „Дві українські перемоги: Крути і Берестя 1918 року”, надрукованій в газеті „Національна трибуна”: „Не ридати і нарікати нам сьогодні треба, згадуючи січневі та лютневі події в Україні, а навпаки, треба з достойною гордістю згадувати українське вояцтво, що своєю завзятістю і жертовністю допомогло українським законодавцям завершити своє державобудівництво, а українським дипломатам – здобути міжнародне визнання для самостійної, суверенної, ні від кого незалежної України” (Національна трибуна, Канада, 29 січня 1984 року).
Вважаю, що тепер, коли в Україні вперше на державному рівні відзначається 90-та річниця подвигу героїв Крут, слід зі всією наполегливістю відновлювати історичну правду про бій під Крутами.
Володимире Івановичу, з року в рік до річниць Крут із засобів масової інформації тиражується звинувачення про даремну загибель 300 майже дітей, яких, начебто, послали під Крути ненавчених воювати і без набоїв. Проте сучасні наукові дослідження переконливо спростовують ці небилиці, зокрема, щодо кількості загиблих. Як запобігати цьому?
Задавнений плачливий міф про даремну загибель у бою під Крутами трьохсот напівдітей-гімназистів та студентів, ніби то не навчених навіть володінню зброєю і посланих фактично на „убій”, виник ще за часів Української Центральної Ради. Для чого ж вороги українства створили цю фальш, що триває й понині? Відповідь очевидна – для зменшення довір’я й поваги до української влади.
Дозволю собі навести розлоге висловлювання з цього приводу підполковника армії УНР Миколи Битинського: „Для російського постулату про нездібність українського народу до свого державного життя такі антиукраїнські прояви є лише потверженням того ж постулату, бо російський політик та воєнний історик осміляться документально твердити, що під Крутами фактично були лише студентські частини, що в їхній опінії є негативом. Отже, опираючись лише на студентську силу під Крутами, виключивши Юнацьку військову школу та інших захисників України, ми тим самим понижуємо, або просто перекреслюємо збройну боротьбу нашої молодої армії. …На нашу ганьбу й зневагу несвідомими чи безграмотними людьми з року в рік повторюється вперта настирлива неправда. Ми вміємо часто нарікати на те, що лютий ворог на рідних наших землях фальшує нашу історію, а самі не раз ще частіше безоглядно фальшуємо, перекручуємо й калічимо неправдою чи то з незнання чи з неграмотності, чи з якихось особистих або партійних тенденцій нашу історичну правду… Сором! …Від того часу росте й шириться ще й досі та видумана і неправдива шкідлива версія без огляду на те, що вже багато разів була спростована у нашій фаховій літературі, … без огляду на фактично встановлену і зафіксовану правду про Крути” (В.Зарицький. Крутянська подія. – Чікаго, 1972; Київ, 2001, стор. 50).
Микола Битинський, з гіркотою і болем зазначаючи про фальшування подій бою під Крутами і наголошуючи на вже „фактично встановленій і зафіксованій правді про Крути”, мав на увазі той факт, що ще в 1967 році в Нью-Йорку Українська Вільна Академія Наук США створила „Комісію для устійнення фактів і дат української визвольної боротьби 1917–1920 років”, яка на підставі опитувань, в тому числі і учасників бою під Крутами, що залишилися живими і перебували в еміграції, видала працю під назвою „Велика українська революція (Матеріали до історії відновлення української державності): Календар історичних подій за лютий 1917 року – березень 1918 року” (Упорядкував проф. доктор Яків Зозуля. Редакційна комісія: проф. Б. Мартос, проф. Я, Зозуля, полк. В. Кедровський, інж. К. Туркало і сотн. З. Стефанів. Друге видання. Нью-Йорк, 1967).
Щодо втрат в «Календарі…» зазначалося, що «під Крутами ми втратили вбитими й раненими й такими, що пропали без вістей, коло 250 юнаків, 30 студентів і 10 старшин. Разом щось із 300 вояків, з яких коло 150 ранених були вивезені санітарним поїздом до київських шпиталів».
Зрозуміло, що комісія в еміграційних умовах не могла встановити більш точні цифри втрат, але й вони свідчать, що дані про 300 загиблих є далекими від дійсності.
Один з членів комісії, колишній прем’єр-міністр уряду УНР профессор Борис Мартос у своїй книзі «Визвольний здвиг України» (Нью-Йорк – Сідней – Париж – Торонто, 1989), зокрема, в статті «Правда про Крути» вказує на низку неправдивих тверджень, які, на жаль, понині тиражуються і повторюються в Україні на всі лади. Він, зокрема, зазначав, що в бою під Крутами брав участь не Студентський курінь, а тільки одна сотня Студентського куреня (близько 120 осіб); що основою оборони Крут була Перша Українська Юнацька школа імені Б. Хмельницького чисельністю не 250, а понад 600 вояків при 16 кулеметах; що бій розпочався не 30 січня по полудні, а 29, біля дев’ятої години ранку і тривав не «якихось дві години», як дехто пише, а до сьомої години вечора, тобто до темряви, всього 10 годин; що оборонці Крут не були «напівдіти, які перед тим не тримали зброю в руках», а юнкери військової школи, частина яких вже до того побувала на протинімецькому фронті; що був бронепотяг з гарматою та кулеметами, був лазарет з лікарем і санітарами, був і вагон із запасом набоїв та гранат, було близько 80 добровольців із вільних козаків; що Студентська сотня не була «ганебно покинута своєю командою», бо її командир сотник Омельченко був при ній під час бою, був тяжко поранений і помер по дорозі до Києва; що десь біля 7 години, коли вже стемніло, сотник Гончаренко дав наказ відходити до потягу, починаючи з лівого крила і першою відходила Студентська сотня, а потім по черзі 2-а, 3-я й 4-а сотні юнкерської школи, а 1-а сотня прикривала відхід вогнем; що під час відступу одна чота Студентської сотні заблукала і вийшла до зайнятої ворогом станції, де була полонена і замордована.
При наявності таких джерел, чому до цього часу в суспільній свідомості не вкорінено факти, дані та цифри щодо такої, скажімо, досить не обділеної увагою події?
Ці книги з перших років української Незалежності є в бібліотеці імені Вернадського, в бібліотеці української діаспори, інституту історії України НАН України. Проте наші історики не спромоглися внести до сучасних, насамперед довідкових видань історично правдивої інформації про Крути. Так, в хронологічному довіднику „Україна від найдавніших часів до сьогодення” (Київ: Наукова думка, 1995) під авторством докторів історичних наук В.Ф.Верстюка, О.М. Дзюби, В.Ф. Репринцева, зокрема, про бій під Крутами зазначено: „Крути. Нерівний бій між переважаючими більшовицькими радянськими частинами і Студентським українським куренем, внаслідок якого було взято у полон і розстріляно більшовиками близько 300 українських бійців-студентів та гімназистів”.
Можна було б навести десятки таких самих прикладів безвідповідального фальшування української історії, в їх числі „Довідник з історії України”, автори – доктори історичних наук М. Котляр та С. Кульчицький, К.: Україна, 1996 р.; „Історія України в датах”, автор Д. Лапичак, Львів, 1995 р.; „Довідник з історії України” у 3-х томах, К., 1997 р.; „Історія України ХХ століття” курс лекцій у двох книгах, К.: Либідь, 1992 р.; „Політичний терор і тероризм в Україні ХІХ–ХХ ст. Історичні нариси”, К.: Наукова думка, 2004 р.; „Українська революція. Історичний нарис” – автор доктор історичних наук В.Ф.Солдатенко, К.: Либідь, 1999 р. та багато інших.
З цього приводу хочеться процитувати підполковника армії УНР С.Зарицького, який у вже згадуваній нами книжці „Крутянська подія” зазначав: „Псевдоісторики-дослідники про Крути багато накрутили. Багато інформацій перекручені і є незгідні із правдою. Інформації написані не фахово і зі змісту видно, що писали її військові анальфабети… в цім сумбурі інформації сам Соломон не визнається, нічого не тримається купи”.
Гірко усвідомлювати, що викладачі вузів та вчителі шкіл будуть і надалі засвоювати цю фальшиву інформацію та доносити її до молодого покоління з вини таких, мягко кажучи, недобросовісних науковців. Адже тоді джерела вже були і не тільки діаспорні. Тут на думку, насамперед, спадає грунтовний багато задокументований збірник світлої пам’яті Івана Ільєнка під назвою „Герої Крут. Лицарський подвиг юних українців 29 січня 1918 року”, виданий у Дрогобичі видавництвом „Відродження” 1995 року.
Володимире Івановичу, Ви ж у своєму дослідженні черпали правду про Крути не лише із спогадів. А звідки ще? Які використали джерела?
Науково-дослідний інститут українознавства під керівництвом академіка Петра Кононенка, де і я мав щастя працювати, здійснив цілий комплекс науково-дослідних робіт з проблеми „Бій під Крутами”. В тому числі були здійснені археологічні розкопки на військовому кладовищі в селі Крути. Розкопки були організовані Державною міжвідомчою комісією у справах увічнення пам’яті жертв війни та політичних репресій при Кабінеті Міністрів України під керівництвом Валерія Віталійовича Казакевича. Безпосередньо пошукові роботи проводило приватне підприємство „Південні меморіали України”, очолюване дослідником із Севастополя Федоровим Ю.В.
Мною особисто під час поїздок до Крут та інших сусідніх сіл шляхом опитування нащадків свідків тих вікопомних буремних подій зібраний базовий інформаційний матеріал, включаючи документальні фотографії, що дало можливість правдивої реконструкції подій під Крутами 16 (29) січня 1918 року. Встановлено повний перелік військових формувань, що брали участь в бою з українського боку, а саме: Перша українська військова юнацька школа імені гетьмана Богдана Хмельницького, перша сотня Студентського куреня Українських Січових Стрільців, вільні козаки села Хороше Озеро, вільні козаки села Кагарлик, курінь порятунку України, загін сотника Твердовського, українська міліція села Пліски, бронепотяг-платформа Лощенка, бронепотяг Ярцева, бронепотяг полковника Алмазіва, бронепотяг підполковника Самійленка.
Підраховано, що загальна кількість вояків у зведеному формуванні захисників станції Крут становила 1065 козаків і старшин.
Чи вдалося Вам дослідити, які сили з російського боку були задіяні в бою під Крутами і які вони мали втрати?
Більшість джерел подають чисельність більшовицьких нападників у 3000 осіб, а втрати – 1500 осіб, тобто половину свого особового складу. Отже, було від чого скаженіти більшовицьким нападникам.
Під час розкопок поховань на старому військовому кладовищі села Крути виявлено, розкопано і зафотографовано 300 поховань красногвардійців. Розкопки підтвердили, що в могилах поховані тільки красногвардійці, до того ж в радянський час там встановлено цегляний обеліск з надписом: „Героям революції, які загинули за владу Рад в боях з петлюрівцями в січні 1918 року”.
А захисників Крут нападники категорично заборонили ховати, залишивши їх спотворені катуванням тіла (перед тим по-мародерськи роздягнені нападниками) для залякування місцевого населення. Попри цю антихристиянську і антигуманну заборону, священник села Печі разом з жителями села звезли тіла до теплої хати, щоб їх можна було вирівняти, а потім зібрали по селу чисте нове полотно і, вистеливши цим полотном дно великої колективної могили, поховали 17 полеглих захисників Крут на кладовищі села Печі під старою вербою, яка й понині збереглася. Як відомо, в березні 1918 року, після вигнання російсько-більшовицьких нападників за умовами Брест-Литовського миру, тіла героїв були перезахоронені на Аскольдовій горі в Києві.
Та все ж, які втрати і кількість загиблих захисників Крут? Як ставитися до задавненого міфу про полеглих 300 студентів?
Ми вже говорили, що трьохсот студентів взагалі на полі бою не було. Надзвичайно складно і майже неможливо з точністю до однієї людини підрахувати втрати. Адже втрати складають вбиті, поранені і ті, що пропали безвісти. Кожний з підрозділів намагався винести вбитих з поля бою і складно встановити втрати, зокрема вільного козацтва, яке розійшлося після бою по своїх селах. За моїми приблизними підрахунками кількість вбитих захисників Крут (а це із всіх підрозділів, що брали участь в бою за Крути) складає 97 вояків, а зовсім не „триста студентів”, як понині, ось уже 90 років, перекочовує із одного джерела до іншого.
Володимире Івановичу, а як пов’язане з боєм під Крутами село Літки Броварського району, де є могила-курган, де, як вважають, поховані також крутяни?
Бій у селі Літки безпосередньо пов’язаний з подіями у Крутах. Мешканці Літок з покоління в покоління передавали спогади, хоча це було небезпечно, про те, наприкінці січня, на початку лютого до села увійшов невеликий загін молодих українських вояків. Мешканці охоче їх прийняли і розмістили по хатах, бо на вулиці лютував мороз.
Моя версія така, що це були юнаки з першої сотні юнацької школи ім. Б. Хмельницького, які за розпорядженням А. Гончаренко залишилася прикривати відхід підрозділів до ешелонів. У метушні відступу ніхто не зауважив їх відсутності, або ж вважали їх полеглими. У спогадах, на жаль, ніде немає даних про це.
Отже, найвірогідніше, в ніч з 29 на 30 січня вони вирушили пішки до Києва через Семиполки. 2 лютого у селі Літки юнаків, а їх, як вважають, було 24 вояки, наздогнали муравйовські переслідувачі. Вояки чинили впертий опір, але сили були нерівні. В бою більшість юнаків загинула, а трьом, захопленим в полон, муравйовці відрубали голови. Мешканці села поховали героїв у могилі на околиці села, що має назву Дарниця. Радянська влада робила все, щоб вибити з пам’яті односельців спогади про бій у Літках і про загиблих юнаків. Але це їм не вдалося. Місцеві патріоти-сміливці неодноразово поновлювали могилу і хрест на ній, але більшовицькі вандали знову і знову нищили її.
1996 року зусиллями мешканців села було на могилі споруджено курган і освячено хрест. Правда, дата на хресті зазначена за старим стилем. Тут тепер щорічно відбуваються заходи по вшануванню полеглих. На жаль, людська пам’ять донесла до нас лише ім’я Гриця з Козельця та двох братів-кулеметників, а це лише крихти правди про цих українських героїв.
Отже, цей подвиг юних захисників України ще потребує додаткового дослідження. Пошуки історичної правди тривають.
Володимире Івановичу, знаю, що Ви, разом з академіком Петром Кононенком, напередодні 90-ї річниці направили Президенту України Віктору Ющенку пам’ятну записку щодо необхідності правдивого висвітлення бою під Крутами. З якими конкретними пропозиціями Ви звернулися до Президента України?
Ми запропонували встановити на місці розстрілу полонених захисників Крут, за залізничним переїздом (під старими тополями) церкву-каплицю, де мав би лунати дзвін і вранці, коли розпочався бій, і ввечері, коли бій закінчився. Також пропонуємо спорудити військовий меморіальний комплекс-музей, ввести вищу державну нагороду „Хрест героїв Крут”, проголосити 29 січня Днем переможної української зброї, встановити пам’ятний обеліск на кладовищі села Печі, встановити меморіальні дошки на приміщенні Першої військової юнкерської школи
ім. Б.Хмельницького, на приміщенні вокзалу станції Крути, на стіні головного комплексу Київського університету. Ми також просимо Президента України порушити перед Президією Національної Академії Наук України та Колегією Міністерства освіти та науки України питання про необхідність підвищення якісного рівня наукових досліджень та усунення тоталітарних і радянських стереотипів при висвітленні української історії, профінансувати видання здійсненого мною грунтовного дослідження „Правда про бій під Крутами. Січень 1918 року”, а також вилучити із хронологічних довідників, підручників та навчальних посібників дезінформацію про бій під Крутами.
Дякуємо Вам за розмову.
Наснаги Вам і творчих відкриттів!
Розмовляв і записав Сергій Литвин
Автор заголовку — Володимир Улянич.
Фото: ГР «Відсіч», опубліковане на умовах на умовах Creative Commons Attribution-Share Alike 3.0 Unported
