Роман Росіцький: «Чесно зізнаюся: я ніколи нічого не задумую. Просто звідкись приходить команда писати – і я пишу»

Як казала героїня відомого роману С. Моема «Театр»: «У людей настільки різні смаки… Комусь смакує котлета, а комусь – біфштекс»… Так ось. Комусь «смакують» лише тексти автора, а мені не вистачає розмови з ним. А чого варте очікування того, що під час спілкування розкриється душа – наче барвиста квітка – і матимеш змогу милуватися її яскравою, блискучою мінливістю?

От і зараз. Ніби немає «інформаційного приводу». Але то суха журналістика, коли потрібен «привід». Впевнена: з розумною людиною завжди є, про що погомоніти. А вже розмовляти з письменником – суцільне задоволення. Бо й нового дізнаєшся, і чогось навчишся. Та й ділиться зі світом митець щиро, а жаринки його таланту і живлять, і надихають…

Мій подвійний колега – освітянин і письменник Роман Росіцький – саме така людина: творчо обдарований і щедрий на добре слово.


– Часто-густо автори розказують, що письменниками мріяли стати з дитинства. Але більшістю – то дівчата. (Ага, нариваюсь… Зараз мене звинуватять, що гендерної рівності не дотримуюсь). Скажи, ким ти мріяв стати в дитинстві?

– Хіба у мене був вибір? Зрозуміло ж, що космонавтом! Та оскільки підсліпуватих космонавтів не існувало в природі, довелося відкоригувати свої мрії. А от підсліпуваті астрономи траплялися. Більше того, їхні очі були озброєні телескопами! Але в селі обсерваторій не будують, тож довелося братися за ручку і писати фантастику.

Та-та-та! А на фото такий собі красивезний козак із шаблею. Отже, не тільки писати вмієш. Зізнавайся, де і як навчився? Між іншим, ти, часом, не учень якогось характерника?

– Та де там! Мій вчитель-характерник – Ютуб Інтернетенко. А починав я свою шабельну історію зі святкування 360-ліття Зборівської битви у 2009-му. Тоді у Зборові було класно: приїхали клуби історичної реконструкції з Києва, Кам’янця-Подільського, а ще заграничні гості – з Польщі, Білорусі. Кіностудія Довженка позичила вози. Уявити собі таку картину: трейлер привіз фіри – красота! Заготували п’ять центнерів пороху. Ох і настрілялися люди тоді! А мені шаблю дали з інвентарним номером і лахи татарські. Щоправда, ординцем я був бідним – пішим.

А за рік почалися військово-патріотичні ігри «Сокіл» і «Джура». В Тернопільській області принаймні, бо Всеукраїнські вперше провели якраз у річницю битви піл Зборовом. Отоді довелося освоювати шаблю, палицю, булаву. Ціпом, правда, я раніше орудувати навчився. На снопах тренувався. Тепер так не вміють.

Навчив трохи шкільних дітей. Ті повиростали вже, але науку не забули. Свіжі на підході.


– А як вчитель-предметник чому вчиш? Не тільки ж бо за програмою викладаєш?

– Вчу малювати і розуміти мистецтво. Але головне заняття в школі – організовувати всілякі бешкети: новорічні святкування, дзвоники, зустрічі, гуморини і ярмарки.


– То що для тебе письменство: хобі, покликання, можливість заробити чи висловити особисту думку?

– Більшою мірою – неспокій. А хобі – це пестлива форма слова «хобіт»? Про заробітки у нашій книжковоярмарковонедорозвинутій країні говорити смішно. Видавці хіба часом якийсь аванс заплатять, або рукопис куплять, але переважно тішиш себе мріями про те роялті благословенне (хай не пропаде воно повік віку).

З особистою думкою взагалі катастрофа. Мудрий чоловік Платон казав колись, що ідеї в повітрі крутяться, а як зловиш, то і буде твоя. Так і ловлю той секонд-хенд.


Перша книга вийшла друком, коли ти вже був дорослою людиною, з досвідом. Якою була твоя перша реакція, коли взяв у руки свого «первістка»?

– Перша реакція майже нічим не відрізнялася від всіх подальших – є то й є, файно.


– Ти пишеш і прозу, і поезію. Віддаєш перевагу тій чи іншій? Чи це залежить від теми, сюжету?..

– Поезія замолоду вражає довершеністю, афористичністю, яскравими образами. І вона ж стає першим кроком на важкій прозовій дорозі. Версифікувати доводиться і сьогодні, але не можна конструювання віршів на потребу називати Поезією. Так от за повагу до неї вона до мене часами приходить, коли доводиться писати вірші для сценаріїв шкільних свят і благословляє окремі рядки. За що їй дяка незамінима. А проза зрідні селянській праці – вимагає терпіння і спокою.


– Читачі часто питають, що надихає автора. Але прозаїк, як на мене, не настільки потребує натхнення, як працелюбності та старанності, бо доводиться перевіряти та вивіряти факти, події, вчинки. Як у тебе зі старанністю?

– Як це прозаїкові натхнення не треба? Протестую! Ще й як треба! Ну, а працелюбність – зворотна сторона прокрастинації. Добре, що є гарне слово для означення ліні. Зі старанністю у мене проблеми. Не скажу, що її нема взагалі, але прогалини трапляються. Факти вивіряю, як і годиться. От тільки не завжди факти фактами є насправді. Отут проблема.


– Наскільки я бачу, шкільних сюжетів у тебе немає. Що, достатньо того, що відбувається у житті?

– А «Громовиця»? Там стільки школи і всіх до неї причетних, що аж фантастика губиться! Та й вона лише перша в серії. Коли продовження вдасться надрукувати – одному Богу відомо. Не шанують видавці серій, бо в сучасних умовах непродавабельніL. А взагалі про школу міг би написати товстелезну книжку. Таку трагікомічну.


– Є старезний анекдот про чукчу, який «не читач, а письменник». Яке твоє ставлення до книг? До читання?

– Читання у різному віці має різні завдання. В дитинстві ми накопичуємо інформацію про світ, часто не звертаючи уваги на якість літературного продукту. В молодості – систематизуємо, заповнюємо інформаційні проріхи, паралельно відкриваючи світи письменницьких особистостей. А в зрілому віці вже насолоджуємося авторським стилем і тупо шліфуємо грані світоглядної картини. Гурманимо, одним словом. То і я з огляду на вік вже читаю тільки те, що подобається.


– Нещодавно побачила один пост, де жінка докоряла письменниці, що задля того, щоб видати її книги, спиляли багато дерев. А яка твоя думка? І взагалі, можливо, вважаєш, що треба переходити на електронні? Ти – вчитель, тобі має бути відома й думка учнів стосовно цього.

– Жінка докоряюча – якась занадто емоційна. Ресурсів на цій планеті достатньо. Треба тільки проявити гнучкість. Не обов’язково рубати дерева. Єгиптяни ж папірус не з дерева робили, а з якогось там єгипетського очерету. Наші умільці ще й не таке вміють. Тим більше, що сировини в Україні вистачає. Чув десь, що один молодий чоловік розробив технологію виготовлення паперу з опалого листя. І це ще я мовчу про льон і коноплі. А учні люблять паперові книжки. Бо кілька таких у тебе вдома – і ти вже поважний власник хоч і маленької, але бібліотеки.

Що ж стосується книг електронних, то вони завжди будуть вторинними. Один потужний спалах на Сонці – і шукайте тоді свої електронні книги в ефірах космічних, а от паперові електромагнітних сплесків не бояться. Звичайно, у нашому ґаджетизованому світі електронна книжка виконує благородну місію полегшувача відпочивальницької валізки J.

Технології ж розвиватимуться і далі. Колись дійде і до книг, записаних на кристалах. Тоді про електронні ґаджети з кремнієвими мікросхемами будуть згадувати, як про кам’яні наконечники для стріл – архаїка. А паперові завжди будуть сучасними.


– Ти народився у мальовничій місцевості. Скажи, природа вплинула на тебе не як на письменника, – як на людину? На склад характеру? І взагалі, чи можливе таке?

– Важко відповісти. Може, це наш характер визначає майбутнє місце народження? А можливо, ландшафт шліфує вдачу? Хто може сказати напевне?


– Моя улюблена твоя книга – «Лук нічної Громовиці». Але написана вона про дівчину. Скажи, важко було вимальовувати дівочий характер, розповідати про її почуття? Можливо, списував героїню з якоїсь знайомої дівчини?

– Описувати думки і почуття людини протилежної статі – проблема ще та. Але мені ніколи не бракувало матеріалу для спостереження. А дехто з читачів дорікали, що головна героїня якась занадто нахабна, вихованішою потрібно бути. От тільки я її такою і задумував. Точніше, вона сама прийшла така і строго слідкувала, щоб я не відхилявся від магістрального напрямку. Та й досі слідкує. Я ж зараз пухну над п’ятою книжкою циклу.


– Одна справа – дізнатись думку критика, інша – самого письменника. «Королівство рафінованого сміху» задумувалось як багатошарова сатира, як «стьоб», як… Як що? Бо книги в тебе дуже різні, як різні й сюжети…

– Чесно зізнаюся: я ніколи нічого не задумую. Просто звідкись приходить команда писати і я пишу. А що в результаті вийде – одному Богу відомо. В «Королівстві рафінованого сміху» є сатира. От закінчив писати – і помітив її. Стьоб? Однозначно ні. Я не настільки молодий, щоб «стібатися». А щоб якось класифікувати текст, я його записав у розряд казок. Історія ж писання мала розгорнуту прелюдію і розложистий пролог. Написав зо два десятки сторінок і вперся в «стіну». Відклав. Повернувся за кілька років – і це все несподівано вилилося в п’ятикнижжя, яке поки що існує у вигляді монобіблу. Треба шукати видавця, але на сьогодні в Україні таких камікадзе нема або я про їхнє існування не відаю.


– Писав колись «на замовлення»? Є письменники, які вважають це «низьким рівнем» або говорять: «пишу за наявності натхнення». Твоя думка?

– На замовлення не писав, а от на прохання – так. Взагалі-то нічого в писанні на замовлення поганого нема, якщо при цьому не порушуються моральні норми. Це нормально. Є людина, якій є що розповісти, але оповідач з неї такий собі, то що ж добру пропадати?


– Практично всі письменники-чоловіки свої рукописи показують дружинам. Це класика. Почнемо зі Льва Толстого… А ти?

– Я не класик, тому ніяких рукописів дружині не показую. Захоче – сама подивиться. А так, іноді можу сюжет переповісти, порадитися.


– Ви й пишете разом із дружиною. А хто у цьому творчому тандемі ведучий?

– Ми з дружиною пишемо разом тільки для школи. Там у нас чітко розподілені обов’язки: моя Іра у більшості випадків пропонує концепцію, а вже я прописую деталі. Іноді дружина приходить мені на допомогу, коли засипаюся, або дедлайни обступлять.


– А яким ти бачиш себе в літературі? І літературу в собі?

– В літературі так багато цікавих людей, що дивитися на себе – гріх непростимий. Нарцисизм називається, якщо раптом хто забув. Скажу так: люблю перечитувати свої тексти, бо такі цікаві, гейби-то хтось інший писав. Чесно. От спитайте мене, про що та чи інша книжка з моїм прізвищем на обкладинці, – і я не зможу відповісти притомно. І головне, що склерозу нема.

А література в мені, як я вже казав раніше, з’являється тільки за вказівкою зі сторони. Тоді й виникає бажання поглянути, що ж там далі буде.

І ще одне: у цьому світі всі речі робляться вчасно, тому ані поспішати, ані гальмувати нема сенсу.


– Дякую за цікаве спілкування. Натхнення тобі та щедрих видавців!

– Дякую. Щедрі видавці – фантастика фантастична. Але будемо оптимістами. Все з часом змінюється.

 

 

письменниця, журналістка, громадська діячка, член Національної спілки письменників України, Національної спілки журналістів України

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *