Рибна юшка, як свято серед буднів

Через десятиліття вдивляюся в рідні подільські простори і бачу, як у степовій далині з’являється миготлива крапка, яка поступово перетворюється у яєчну пляму, за якою здіймається курява. Що воно таке? Машина? Так. Жовтогарячий “Москвич” на швидкості 50 км/год долає грунтові шляхи рідних ланів. Зупиняється обабіч поля, де жінки сапають буряки. Водій підходить до ланкової, щось говорить з нею, та махає рукою, скликаючи сапальниць. За кілька хвилин усі збираються біля машини. Водій відкриває багажник, ще один чоловік, який сидів на передньому пасажирському сидінні, допомагає витягнути бідон. З’являються ополоник, алюмінієві ложки і миски, нарізаний кирпичик. Нормачки всідаються на краю поля, черпають ложками із мисок уху, нахвалюючи приготовлене. Обід для них уже привозили, а тут на полудень ще й рибна юшка, як неочікуваний і приємний бонус.У водієві “Москвича” впізнаю свого покійного батька, йому стільки ж років, як і мені нині. Його компаньйон – теж уже покійний обліковець Федя. Скло на задньому сидінні опускається, звідти виглядає хлопчик років восьми-дев’яти у картатій сорочці. За ним ще один, трохи старший пацан. Та це ж я виглядаю, разом із братом. Який це рік? 1982-й чи 1983-й?

У салоні запах розпеченого на сонці дермантину. Ми з братом любимо, коли батько нас катає, але нині вже занадто, втомилися від цих переїздів.

Батько бригадир. Сьогодні вирішив влаштувати для людей свято, сюрприз, яким їх ніхто у їхньому колгоспному житті не балував. Із Федором з’їздили на ставок, де розжилися у рибалок рибою, взяли олії, цибулі і ще чого треба та й наварили цілий бідон рибної юшки. Федір підсовував перець-горошок, який завбачливо прихопив із дому, і все смикав батька:

– Ваню, насип побільше цього… Кажуть, уха із цим вкусна буде.

Коли юшка вмліла, бідон закинули у багажник і возили його по полях, де працювали люди. Здивуванню людей не було меж. Вони їли і дякували, дякували і їли. Батько казав Феді:

– На другому, четвертому і п’ятому полі були. Ще треба на сьоме – там теж сьогодні працюють.

Нагодували всі ланки, але залишилося ще чверть бідона юшки. Батько поїхав на поля, де трудилися трактористи. Треба пригостити хлопців. Він виходив із машини, махав рукою механізаторам. І ті теж їли уху, доки в очікуванні деренчали їхні дизелі.

Батько пригощав усіх по дорозі, не рахуючись із тим, що він б’є по шляхах свою власну машину і випалює даремно за свої гроші куплений бензин.

Останнім, кого пригостили, був мотоцикліст у пласмасовому шоломі, який під вечір, повертався з роботи з райцентру. Юшки вже залишалося на дні, з обломками карасиків і чорними горошками перцю. Тому бідон нахиляли набік і черпали з нього алюмінієвою кружкою. Мотоцикліст, той пив вже холодну юшку прямо з кружки, без хліба, бо закінчився, а шматочки риби відправляв до рота пальцями. Коли ж слизькі карасики падали додолу, то підхоплював їх на льоту, чим смішив нас із братом.

Коли сонце вже ховалося за обрієм, батько нарешті вирішив повертатися додому. У багажнику калатала кришка пустого бідона. І Федя, і батько були дуже задоволені прожитим днем, а ми з братом навпаки втомилися від цих поїздок і безкінечних пригощань. Юшка мені не сподобалася, в горлі пекло від Федіного перцю, між зубами муляла кісточка від карасика. Хотілося теплого молочка.

…”Та якого молочка, блін?! Класна ж юшка була!” – картав я себе, проводжаючи поглядом “Москвича” у куряві, який перетворювався на жовтогарячу пляму і крапку на тлі рідних подільських просторів. Там були ті, кого більше ніколи не побачу – батько, Федя і два дрібних хлопчаки.

До стукоту кришки додалося і дзеленчання алюмінієвої кружки, яка підкотилася до бідона в багажнику. Так звучить далеке минуле. Усе тихіше, тихіше, тихіше…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *