Вячеслав Биковець: Не треба малий і середній бізнес доводити до крайнощів чи експериментувати над ним

Вячеслав Биковець — генеральний директор Спілки підприємців малих, середніх і приватизованих підприємств України. Майже двадцять чотири роки своєї громадської діяльності віддав саме цій організації. Під час зустрічі говорили з ним про справи спілчанські, зокрема, проблеми малого і середнього бізнесу, нинішню економічну ситуацію в Україні та перспективи розвитку держави, а також про речі, які є невід’ємними від кожного з нас, чим би не займалася людина і яку б посаду не обіймала.

– Вячеславе Михайловичу, Ви очолюєте Спілку, яка вже має свою історію. Адже, наскільки мені відомо, вона була створена ще в час перебудови – це початок дев’яностих років. Цікаво, а наскільки доцільною є сьогодні діяльність таких спілок в Україні?

– Дійсно, наша Спілка була створена в 1990 році за прикладом подібних об’єднань, які на той час вже успішно розвивалися в багатьох країнах Західної Європи і, як це не дивно, в колишніх прибалтійських республіках СРСР. На перший установчий з’їзд в червні 1990 року зібралось більше 140 малих підприємств України. Згодом до Спілки почали приєднуватись середні підприємства, потім, після приватизації, великі приватизовані підприємства. Мета Спілки до цих пір лишається незмінною – лобіювання інтересів підприємців та співпраця з органами влади.

Щодо доцільності чи, так би мовити, необхідності, то тут і мови бути не може. Звичайно ж громадські організації, спілки потрібні. Адже відомо, що один в полі не воїн. А коли ми гуртуємося для вирішення певних проблем – то, відповідно, стаємо силою, яка здатна вирішити ті чи інші назрілі питання.

– До речі, якщо говорити про проблеми, то їх стало менше чи більше з часом?

– Можливо, це прозвучить дещо парадоксально, але ситуація в нашій країні за всі роки незалежності така, що з плином часу проблеми майже не змінюються. То тільки здається, що з кожним роком питання мають вирішуватися. Реалії засвідчують інше. Тому до цих пір невирішеними в нашій країні залишаються питання оподаткування, питання державного нагляду і контролю, питання в сфері ліцензування, дозвільна система. На мою думку, надзвичайно складне питання пов’язане з підтримкою і кредитуванням малого та середнього бізнесу. Коли слухаєш представників органів влади, то ніби якісь реформи і зміни, відбуваються. Але, на жаль, для бізнесу користі від всього того мало.

Ось, наприклад, скільки розмов було щодо єдиної силової структури, яка б займалася питаннями економічної безпеки, всього іншого, що з цим пов’язано. І що в результаті? Знову існування податкової поліції закладено в складі новостворюваної податкової служби. Тобто, говорять одне, а роблять інше.

– Що нині заважає розвитку в Україні середнього класу?

– Середній клас – це незалежний прошарок населення, який творить, свого роду, якісь суттєві конкретні справи, створюює робочі місця, сплачує заробітну плату. Йому не можна диктувати якісь умови, щось нав’язувати, до чогось примушувати. Він не піде голосувати за гречку чи олію, йому ніхто не диктуватиме, яку політичну силу представляти. Такі люди не потрібні владі, політикам. Потрібні ті, хто не вміє думати, не має власної волі…

Я в 2014 році балотувався кандидатом в народні депутати у себе на Черкащині. Ото, скажу Вам, досвід! Ми з дружиною побували практично в кожному селі, що входили в мій виборчий округ. Приїздили і йшли до людей. Знаєте, що мені казали ті люди? «А що це в тебе за папірці  в руках? З чим ти приїхав? Он, нам вчора крупу один з кандидатів роздавав… А ще один – паркан в центрі села зробив…». Такі от настрої і таке бачення. Сам собі нічого, але хтось має прийти і щось зробити. Тому ми так живемо. Тому й середній клас, не маючи підтримки від держави, все частіше лишає рідну домівку і рушає туди, де все сприяє розвитку його бізнесу чи якогось розумового потенціалу.

Хочеться помилятися, але йде свідоме знищення малого і середнього бізнесу, а з ним і середнього класу, який є основою всього того, про що ми зараз говоримо. Держава ціленаправлено втрачає найкращих людей.

– Як зробити так, щоб умови конкуренції між підприємцями були справедливими? Чи можна конкурувати, сплачуючи всі належні податки?

– Хочеться, щоб саме так і було. Але поки-що це практично нереально. Коли всі навколо намагаються постійно схитрувати, а ти один працюєш чесно, то ніяких прибутків від цього, зрозуміло ж, не матимеш. Навпаки. Така ситуація нині. Підіть у великі магазини, на базари – чи багато там людей, які щось купують? Харчі хіба що.  І то більшість вибирає, де б купити дешевше. Ну, може, перед святами якесь пожвавлення. Але це ж не вихід із ситуації. Народ зубожіє, а бізнес, відповідно, як може так і виживає за цих обставин.

От якщо говорити про касові апарати, термінали та інше. Держава сказала – треба. Треба так треба. Але ж треба врахувати і побажання ФОПів, які в селі, через все те ж безгрошів’я, покупців отоварюють через борговий список, і про тих покупців, які мають готівку і не мають карток, і про технічні умови та фінансове утримання самих касових апаратів та терміналів суб’єктами підприємницької діяльності. Наприклад, оренда техніки, банківські відсотки… Якщо в цих питаннях настане обов’язковість, то може відбутися елементарна змова банків. Послуги в один день зростуть вдвічі. І хто тоді захистить підприємця? Ми аналізували. В багатьох країнах  немає цієї обов’язковості. У підприємця, відповідно, є вибір – робота з терміналом чи без нього.

– А як щодо перевірок. В чому тут проблема?

– Та хоч би й в тому, що підприємець тільки за те, що, наприклад, інспектора праці не було допущено до перевірки, має сплатити державі штраф не мало не багато, а більше 400 тисяч гривень. А чому не допускають? Бо часто підприємець залишається сам на сам з певіряючими. Спрацьовує захисний рефлекс. Елементарний страх. Навіть коли все добре. Дуже важко наодинці довести свою правоту. Тим паче, ми ж добре знаємо, що до цих пір, особливо в провінції, існує система «кумівства»: ти – мені, я – тобі. І коли ти не хочеш такого «кумування»,  тоді тримайся! Ніхто тебе від перевірок не захистить.

Нам треба вносити зміни і в Кодекс законів про працю в Україні, і в Податковий кодекс.

Власне, якщо трохи відійти від цього питання і згадати про податковий майдан. Тоді підприємці виступили не проти Податкового кодексу як такого. Майдан відбувся проти того, що з документу вилучили спеціальний режим оподаткування – спрощену систему.

Вже коли Кодекс відкликали, в Мінфіні зібрали робочу групу до якої входили і я, й представники інших громадських  організацій. Ми разом з колегами, які представляли інші громадські об’єднання, внесли тоді немало суттєвих  напрацювань, зокрема, в розділ про соціальні режими оподаткування. І хоч на сьогодні цей розділ вкотре видозмінено, але окремі наші зауваження й нині в центрі уваги. А якби все було зроблено вчасно і правильно – обійшлося б без майдану. Це я до того, що не треба малий і середній бізнес доводити до крайнощів чи експериментувати над ним.

– Над чим ще працювала й працює Спілка?

– Ой, та багато всього. Це ж щоденна кропітка праця. Свого часу працювали над змінами до Трудового кодексу, який до цього часу десь в стінах Верховної Ради України, так як проголосований лише в першому читанні. За підтримки Почесного президента Спілки Юрія Єханурова ми домоглися в свій час того, щоб відмінили абсурдні гербові марки. Теж саме було з копіями сертифікатів якості, захищених голограмами. Вони коштували немалих грошей, хоч у них зовсім не було потреби. Тому нами і нашими партнерами була розгорнута масштабна компанія щодо того, аби досягнути в цьому питанні позитивних змін – відмінити їх використання. Спрацювали і того разу на позитивний результат.

– Як гадаєте, а чому в Україні досі не прийняте законодавство про лобіювання і про саморегулівні організації?

– Бо це не вигідно тим «лобі», які самі пробують вирішувати всі питання і, звісно ж, не задарма, а за великі гроші. Як можна впроваджувати те, на чому потім не можна буде заробляти. І хай це, можливо, й не основна, але одна з найголовніших причин.

– Ви за освітою картограф. Не жалкуєте, що свого часу лишили  професію, розпочавши активну громадську діяльність?

– Мені подобається бути серед людей, з якими я можу не просто спілкуватися, а й приносити користь для них у розв’язанні тих чи інших питань. Громадське життя – багатогранне, зі своїми труднощами, але вже за багато літ прикипів до всього цього душею. Встаю зараз чомусь рано, коли до роботи ще безліч часу і думаю знаєте про що –  про роботу. А картографом я пропрацював після закінчення Київського державного університету всього лише чотири роки. Здобуті тоді навики, такі як педантичність, уважність, посидючість все життя мені в нагоді.

Я родом з села Степанці Канівського району Черкаської області. Мої, нині вже покійні, батьки були простими людьми, але надзвичайно щирими, совісними, трудолюбивими. Всі ці якості й мені в спадок лишили. Чому перш за все навчали, так це поваги до інших. Тому й  зараз, коли приїжджаю на малу батьківщину, йду вулицею й до кожного вітаюся, навіть до тих, хто мене вже зовсім не знає чи просто не впізнає. До чого це я, до того, що як ти до людей, так і вони до тебе. Тому намагаюся, якщо в моїх силах, підтримувати колег, однодумців, відчуваючи навзаєм їх вдячність і повагу. Взаєморозуміння і взаємопідтримка – ось запорука успіху в усіх справах.

За своєю активністю на роботі, де знаходите час на родину?

– Зараз його маю більше, бо для внуків не можна не знайти часу. А коли діти були малими, бачив їх, мабуть, рідше, ніж тепер  онуків. Віддавався роботі цілком і повністю. Та ми в молоді роки всі такі! Хоча, може, це й неправильно. Бо родина – найдорожчий скарб, як не крути.

Нині з дружиною Людмилою, тільки випадає нагода, беремо своїх шустрих нащадків і йдемо чи їдемо пізнавати невпізнане: цікаві місця, монастирі, музеї, театри… Особливо люблю бувати в музеях. Наприклад, в Черкасах є унікальний Музей “Кобзаря” Тараса Шевченка. Щоразу, коли я приїжджаю до цього міста, знаходжу 10 – 20 – 30 хвилин, щоб відвідати цей заклад. Вже й не знаю скільки разів тут побував. Думаю інколи, скільки я всього цікавого пропустив… Поволі надолужую (усміхається).

А ще. Як маю вільний час, люблю потішити рідних, власним приготуванням якоїсь смачної страви. Причому, досить часто експериментую, але все виходить непогано. Люблю квіти.

Все це відволікає від невеселих думок, озвучених мною вище, і надихає на нові плани й перспективи. Бо ж хочеться щось змінити, поки є сили і елементарні можливості, аби внуки були щасливими на своїй рідній землі, а не, як підростуть, лишаючи її з болем і образою, летіли в пошуках кращого в чужі краї.

– Дякую за розмову.

Журналіст, письменник, громадський діяч.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *