Написання інтерв’ю з Віктором Винником – українським музикантом, вокалістом, лідером рок-гурту «МЕРІ», розпочала зі знайомства з його біографією у Вікіпедії. І що мене найбільше вразило, так це окремий розділ у статті під назвою «Громадська позиція», який відкривається словами: «Віктор Винник не проводить жодних виступів у Росії. Пісні пише виключно українською мовою. Не належить до жодної політичної партії». Почала зазирати в інші вікі-біографії сучасних співаків, але такого більше не знайшла ніде – альбоми, нагороди, виступи, премії… А тут ось – громадянська позиція людини, яка висловлює вголос, і не тільки через пісню, всі свої почуття. Про це та багато інших цікавих речей – в нашій розмові:

Гурт «МЕРІ» багатьом відомий через пісні «Мерідіани», «Я z України» тощо. Їх співають. Їх люблять. Коли і як цей гурт прийшов в твоє життя?

— Насправді це не гурт прийшов в моє життя. А я сам взяв його і створив для того, аби мати змогу виконувати власні пісні з колективом хороших музикантів.

Звичайно ж, цьому передував певний процес. Починали з гітарного дуету, потім нас ставало більше…

Між заснуванням гурту і першим живим виступом – понад шість років. Треба було б прискорити цей процес, адже втрачено багато часу і, мабуть певних можливостей. Це я тепер розумію. Тоді не хотілося поспішати. Тому, як є, так вже й є. Хоча ми й сьогодні нікуди особливо не поспішаємо.

Завжди цікаво, як люди можуть довго перебувати в одному колективі, тим паче творчому. Різні погляди, характери, світосприйняття. «МЕРІ» вже 15 років. Ділися рецептом спільної колективної праці над цим музичним проектом.

— З колиски ­в мене любов до живопису. Коли вчився на художньому факультеті Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника в Івано-Франківську, мені подобалося, що живопис не вимагає прямої співпраці з іншими людьми. Чи пишеш картину за мольбертом, а чи працюєш в іншій техніці – ти сам. З тобою хіба лише твоя любов, твоє, натхнення, Господь Бог… А гурт – це інше. З тобою працює двоє, троє музикантів (важливо організувати хоча б трьох), і в кожного свої проблеми, інтереси, мотивації. Відповідно, часто можуть виникати й конфлікти. Але це не про «МЕРІ».

Вважаю, що мені глобально пощастило з хлопцями. Перевірені часом і багатьма іншими життєвими, творчими речами, ми дійсно вже багато років робимо спільну справу. Різні траплялися ситуації. Але ж знаємо один одного, як облуплені. Очевидно, коли ми досі разом, то в цих людях я бачу більше доброго, ніж поганого. Для мене головне, аби не було ситуацій, які б ставили під загрозу існування колективу.

З іншого боку, одні музиканти йшли, а інші приходили натомість, приносили з собою щось інше, нове… Адже найважливішим для всіх у гурті має бути виключно музика. Коли пісня звучить по радіо, люди не завжди знають в обличчя тих, хто її виконує. Головне – цікавий матеріал, текст, мелодія. Ми творимо цей продукт. І у нас це досить непогано виходить.

 — Ніколи не хотілося зайнятися виключно сольними виступами?

— «МЕРІ», як вже говорив, мій авторський проект. Я є продюсером гурту. Майже сто відсотків матеріалу, над яким працюємо, це мої пісні. І тому заспівати без гурту, це як вийти за рамки самого себе. Співаю інколи акустично з гітарою, навіть на електроконцертах беру інструмент, особливо коли сидячі зали. Хлопці в цей час трохи відпочивають. Але це все. Решту концерту ми разом. І нас це влаштовує. І глядача це влаштовує.

Що для тебе музика взагалі?

— Музика – це магія, по-перше. По-друге, хобі, яке стало справою всього життя. От не роботою, а саме справою! По-третє, музика відкрила мені світ. Якби не вона, я б не побував у стількох чудових країнах, місцях. Музика – цікава штука, наркотик, в хорошому розумінні цього слова.

Є хіти, які знають майже всі, а є ніби й не гірші, але їх підспівують, приміром, на концертах менше? Чому так?

— Дійсно, таке трапляється часто. Знаю точно, що не можна взяти і запрограмувати хіт. Можна покласти якісь надії на те, що якась одна з пісень буде успішною. Але в кінцевому результаті рішення приймає тільки слухач.

Буває робиш на пісню ставку, вкладаєш гроші в промо (розкрутку), а в результаті вона не дає й приблизних очікуваних результатів. А якась старенька, сіренька, простенька пісенька, просто собі пісенька, ні з того, ні з сього йде, ні летить, в народ. І народ її підхоплює. Не розумію цього і не намагаюся навіть зрозуміти.

Є ті, що кажуть, ніби вони знають як то відбувається. Але я в це не вірю. Для мене важливіше, щоб такі пісні, які наперекір всьому подобаються людям і живуть серед них, з’являлися, ніж розуміти, як цей механізм працює.

Що сьогодні є найбільшою проблемою для україномовного виконавця у вітчизняному шоубізі?

— Сьогодні, як і вчора, і як позавчора, і як десять років тому і навіть, на жаль, ще багато років у майбутньому, для україномовної людини взагалі, не лише виконавця, є проблемою в нашій русифікованій країні вороже середовище, ментальне вороже середовище. І музика тут лише один з аспектів. Її не можна відокремити. Тому мене абсолютно не дивує, що тотально русифіковані регіони в Україні не потребують глобально україномовних пісень. Напевне, якби я був одним із них, таким собі «хахлом» на сході чи півдні країни (не моя в тому заслуга, що так не сталось), і кожного дня перебував би в оцьому російсько-суржиковому середовищі, ріднішою б мені була та пісня, що чув від матері з колиски. І навіть не тому що був би проти української… Добре, що я народився на іншій території і саме в україномовній сім’ї.

Я про все це кажу тому, що саме мовна проблема в нашій країні була, є, і довго буде. Якісь кроки робляться до вирішення її в суспільстві: квоти ніби-то, якась українізація. Але навіть не знаю, що з цього приводу сказати. Для мене всі позитивні розмови розбиваються на прах, коли сходжу з поїзда на столичному вокзалі…

Найболючіше чути, як російською спілкуються між собою маленькі діти. Моє покоління таке, яке є. Не бачу в цьому проблеми. Гірше усвідомлювати, що майбутнє України (діти) – українці тільки за паспортом.

Як україномовний гурт «Мері» і Віктор Винник долають проблеми, і мовні в тому числі, на своєму мистецькому шляху?

— Коли почав думати про гітару, не думав про мистецький шлях. Я думав про те, що якщо в мене сьогодні ось ввечері не буде гітари, то на ранок не буде мене. Таке буває в 14 років. Це нормально. Гітара з’явилася!

І взагалі не люблю оцього заїждженого слова «митець». Воно тягне за собою шлейф якихось псевдовідзнак, псевдонагород… Я за справжність, щирість. Може, тому й займаюся саме роковою музикою. Це той стан душі, який диктує поведінку, якісь кроки. Ти навіть, йдучи, не задумуєшся, що ти долаєш, що ні. Для мене найбільші радість і нагорода, коли приходить нова пісня, коли ти її записуєш, виконуєш. Мені це цікаво, а не те, що доводиться долати в процесі цього.

Є проблеми, звичайно ж. Радіостанції, приміром, не зацікавлені в такому, знову ж таки, україномовному матеріалі, важко його просувати. Але найглобальнішою для мене особисто була біда тоді, коли перестали приходити слова й мелодії. Все інше, це ті речі, з якими можна жити і які можна вирішувати по мірі їх з’яви.

Нині так багато різних музичних проектів, які формують нове покоління зірок. Ніколи не було бажання вийти й самому на сцену «Голосу країни» чи «Х-Фактору», як приміром Юрко Юрченко чи Андрій Кравчук?

— Двічі відмовився від участі в «Х-Факторі». Маю своє бачення щодо цих ток-шоу. Можливо, якби років п’ятнадцять тому вони існували в такій кількості, як нині, я би про це подумав. А зараз не бачу нагальної потреби йти туди. Тим більше, що добре знаю всю цю кухню – звичайний хайп для підняття рейтингів каналів. Ніхто особливо насправді не переживає за таланти. Просто треба миттєвий спалах, конфлікт, сумну історію, пік в ефірі, наприклад учаснику розбити ту ж таки гітару об когось чи ще щось. Люди цього не розуміють, ведуться, як діти. Але коли ти в процесі цього всього певною мірою, то якось навіть не зручно брати участь в такому обмані.

Хоча, звичайно ж, відсотки від цього були б. Адже ми живемо в час, коли народ «втикає» в ті серіали, шоу. Скажімо, одна поява в такого формату телепрограмі може дати артисту більше, ніж ротація відеокліпів на музичному каналі, до яких помітно згасає глядацький інтерес. Ні, я таки не готовий брати в цьому участь.

А є щось, чого ти не досяг в житті, але неодмінно хочеш це зробити?

— Ну, я хотів би на Еверест зійти. Ще багато чого б хотів. Але нема таких речей наразі, які б не давали мені спати. Є спокій, рівновага. Багато не зроблено звичайних людських речей. Щось з часом вдасться, щось ні. Не треба робити трагедію з якихось невдач. Життя не складається лише з яскравих райдуг та світлих світанків.

Шанувальниці неодруженому співакові надокучають?

— Фанатизм – явище футбольно-релігійне. Мені й тут пощастило, в тому плані, що є люди, яким просто подобається, що я роблю (маю на увазі саме прекрасну стать). А це – музика. Саме вона. Можливо, якби я працював в іншому жанрі, то й шанувальниці були б інші. А так вони всі хороші, розумні, здебільшого адекватні, красиві дівчата й жінки. У кожної з них своя мотивація в бажанні спілкуватися, але так чи інакше багатьох знаю особисто і тут, в соцмережах тримаю зв’язок, в тому числі. Ми, якщо коротко, знаходимо спільну мову. Коли люди звертають увагу виключно на те, що я роблю, значить роблю щось правильне в своєму житті.

Що для тебе значить родина, яку роль сім’я відіграла в твоєму становленні, як артиста, людини взагалі?

— Людина, як стадна тварина, не може без сім’ї. Я теж не можу. Тим паче, що в мене найкращі в світі батьки, сестра, родичі. Ми ж походимо з великої архаїчної родини, з українських Карпат на Львівщині. У мене багато двоюрідних, троюрідних… Ми всі знаємося, спілкуємося. У когось теж так, але одні можуть і не знати чи не хотіти знати про існування інших.

А щодо батьків. Вони хоч і далекі від тієї сфери, в якій проходить моє життя (а це, знову ж таки, повторюся – музика), мають мудрість мені не заважати. Допомогти, наприклад, матеріально, абсолютно і не могли, коли я розпочинав лише, бо не мали великих фінансових можливостей. Але в них є найцінніше, – мудрість мені не заважати і розуміння того, що я самостійна людина, окрема, яку не треба чіпати, яку не треба засуджувати. Мовляв, для чого тобі все це, займися приземленішими речами, будь як всі… Тобто, я обрав свій шлях сам, відчуваючи їхню щоденну підтримку.

Розкажи про участь в проекті #ПісніВійни. Що це дало особисто тобі?

Цей проект ініціювала львівська журналістка Галина Гузьо. Багато хлопців, які повернулися з війни, почали писати пісні. Саме їх і виконали вони в дуеті з українськими професійними виконавцями. Я, зокрема, співав разом і з десантником, снайпером 80-ї десантно-штурмової бригади Богданом Ковальчиним. З ним ми зналися ще до війни. Маючи роботу, дружину, діточок, він лишив усе і пішов добровольцем на Схід, захищати Україну. Не кожен з нас здатний прийняти таке рішення.

Більше того, душа Богдана, не зачерствіла, не омертвіла, не озлобилася від звуку ворожих куль, гірких втрат, суспільних несправедливостей. Війна не вбила в ньому добро. Спілкуватися з ним, співпрацювати було кайфово, драйвово і цікаво. Пісня «На схід», яку він написав і яку ми записали – це сповідь людини, яка була там, на Сході. Ти можеш жити далі після війни, змінити ситуацію, але війна завжди залишиться в твоєму серці, в твоїх спогадах, думках, і навіть у піснях. Це ж не просто бачити смерть на власні очі, ховати побратимів…

Я побачив Богданову щирість в чистому вигляді. Війна його обпалила, але не вбила нічого людського. Мені важливі ці відчуття.

– Минулого року ти почав мандри містами і містечками ще й з презентацією власної книжки? Це такий свого роду черговий піар-хід чи якісь інші наміри надихнули взятися за перо?

Все в житті я щось роблю від нічого робити. Мабуть, книга теж написалася саме тому. Її назва «90/60/90». У ній описую 90-ті роки, в які я зайшов уже сформованою людиною. Коли писав, видавав, навіть не думав, що це може нині бути комусь настільки цікавим. Проте, вкотре знову додруковуємо тираж. Є попит. Просто для людей старшого віку – це також певні спогади, про те, що з ними було. А для молодого покоління – хороший доказ, що тоді теж були живі люди. Вони були без смартфонів, інтернту, але мали свої радощі чи свої розчарування. Жили!!! Це коротка розповідь про світанок мого покоління, який співпав зі світанком нашої країни.

Що далі? Можливо, художня виставка чи нова концертна програма?

— Далі стандартно пишу пісні, нові пісні. Готовий до виходу наш п’ятий альбом. Картин не пишу. Як художник, я так і не відбувся. Шкодую. Хоча, все ще може бути. Може цей час ще просто не настав.