Наталка Діденко
Новорічні та Різдвяні дні стали приводом для жартів.
І “від Романа до Йордана”, і український Рамадан, і наші стогони від “тортур” смачних страв, і вихідних ніби забагато, коли робота видається відпочинком, і нарікання, що стільки відпочивати трудовому народу шкідливо для економіки.
Правда, у несвяткові дні іноді думаєш, що шкоди для економіки не менше. Але з кожним роком я переконуюсь, що ці довгі дні нам даруються, щоб ми зупинилися від штучної діловитості, надуманих справ, даремної біганини, занадто зручного, а від того такого негарного одягу і нарешті озирнулися.
І тоді ми бачимо, яка наша оселя затишна і красива після особливого прибирання і прикрашання, ми розуміємо, що таке ” мій дім – моя фортеця”, навіть якщо ця фортеця – маленька “хрущовка”.
Ми дивимося на себе в дзеркало і собі посміхаємося – які ми красиві у цих вишиванках, плахтах і баламутах. Ми дістаємо стару макітру і ставимо її на стіл, як найдорогоціннішу порцеляну. Ми стаємо господинями коло печі, навіть якщо ми поважні бізнес-леді або круті директорки. Ми почуваємося кращими, бо ми згадали самотніх і стареньких родичів чи давніх маминих подруг і подзвонили їм.
Нас всередині затоплює хвиля ніжності і любові, коли дивимося на свого татка, який з такою ж ніжністю дивиться на свого кота. Нам здавлює горло, коли ми раптом розуміємо, скільки нашим батькам років і які вони внутрішньо самотні, хоч й у них є ми. Бо їхня душа молода, як і була, а тіло не може виконувати порухи цієї душі.
Ми знайомимося цими днями із людьми, яких нам посилає Бог. З ними ми однаково співаємо, однаково кажемо по-полтавськи “ли” і нам не треба розшифровувати культурні коди. Ми в такі дні нарешті розуміємо, що таке щастя.
Це може бути один вечір, кутя, що вдалася, скрипка і прадавній спів у тебе в коридорі квартири, двоє маленьких дівчаток із крилами за спиною, сусідські незнайомі діти, почеплений білий рушник на картину “Небесна сотня” і червоний – на новісіньку маленьку неймовірну ікону, чиста і тиха квартира на другий день після гостей, гостювання у тата на Василя і подарований ним гаманець діда, де всі його, діда документи, це – просто чай вдвох, бо їсти просто вже нічого неможливо після українських гостин.
Ніякі інші свята не дають таких відчуттів. І мені їх не забагато.
Бо пройде ще один Святвечір, потім Водохреща, і ми знову пірнемо у вир буденного життя. Будемо носитися, говорити, засуджувати, боротися, гніватися, багато працювати. А ці дні залишаться теплим островом, на якому так затишно сидять у своїх вічних кріслах наші такі все одно молоді батьки.
