Людина з добрими очима і міцним характером, письменник і журналіст Віктор Васильчук з Коростеня знає, що у житті завжди треба шукати своє, те що до душі: роботу, захоплення, жінку… Так –так. Тоді це назавжди! Тоді це в задоволення! Тоді цьому віддаєшся сповна. Цінуєш, бережеш.
Часу на розмову у нас мало. Задаю кілька запитань і розумію, що це зовсім нічого. Бо переді мною Людина з величезним багажем життєвих і професійних цікавостей. Віктор Васильчук – лауреат премії імені Лесі Українки, заслужений журналіст України, головний редактор благодійної вільної газети «Вечірній Коростень», екс-депутат міськради та автор майже 20 дитячих книжок.
“Я з шкільних років у газеті. Робкорівська школа. Перші завдання від редактора. Перші публікації. Юнкор «Радянського Полісся» – це вам не жарти (усміхається). Це – авторитет серед ровесників, вчителів. Подобалося страшенно…“.
Кажуть, що все в кожному з нас із дитячих років. Можливо. Бо жага до читання в чоловіка десь ще з тої пори, коли з ліхтариком під ліжком маленьким хлопчиком читав «Інститутку».
Філолог за фахом навіть після закінчення вищого навчального закладу спробував попрацювати в школі. Але після того, як діти написали один з творів на вільну тему (а в тій темі з подачі вчителя правдиво і щиро розповіли про те, що болить найбільше, і правда та була майже в кожному творі геть не дитячою), директор покликав молодого педагога і сказав, що варто йому зайнятися чимось іншим. А чим іншим, як і самому хотілося писати правду, кричати правду.
Районна газета радо прийняла в колектив свого колишнього учня. Роботи з головою. Тираж газети, що виходила 5 разів на тиждень, сягав 28 тисяч. Ото були часи!
Він не крокував в ногу з часом, а вмудрявся навіть переганяти його. «Журналіст має бути в міру зухвалим, але ніяк не хамовитим», – пригадуються до цих пір уроки старших наставників. Сьогодні сам передає і досвід, і знання доньці Юлі. З нею і дружиною Світланою, яку, до речі, теж заманив у журналістику з культури, творять власне періодичне видання.
«Зараз ми сім’єю працюємо над випуском газети «Вечірній Коростень». А до того, разом з друзями довго випускали газету «Апокаліпсис». Видання народилося водночас з Незалежністю в країні. Виходило форматом А-4. Але це був голос не тільки Коростенського краю, а й всієї області, всієї, в буквальному розумінні цього слова, України. Правди не люблять в усі часи. І тоді, і зараз. Стільки судових справ довелося пережити. Стільки нині різних непорозумінь… Але того, хто йде, важко спинити».
Не обходимо в розмові й найбільш на сьогодні сумних речей. Адже місцева преса залишена на виживання. Чи не найбільше непорозумінь виникає з поштою. Вона, як хижий звір, знищує все, постійно збільшуючи плату за послуги. Ціна на папір теж, весь час повзе вгору. Доводиться викручуватися, хто як може. А хочеться віддаватися більше самій роботі, ніж вирішуванню постійних проблем.
У нас в країні стає вже гарною традицією всі добрі справи вершити практично на голому ентузіазмі. До речі, розмовляли ми з Віктором Васильчуком у перервах між заходами, які відбувалися напередодні Покрови, в рамках літературно-мистецького фестивалю «Просто на Покрову». Цей фестиваль також родинна ініціатива Васильчуків, як і вручення премії імені Василя Юхимовича, відродження садиби-музею поета і журналіста в його рідному селі Сингаї, що на Коростенщині. До речі, Василь Юхимович за життя був високої думки про Віктора. Не помилявся.
Якщо говорити про фестиваль «Просто на Покрову», який пройшов у Коростені вже вдванадцяте, то це, дійсно, масштабне і пам’ятне дійство. Звісно ж, він не обходиться без підтримки місцевої влади, спонсорів, друзів Васильчуків, але це велика організаційна робота, яка потребує неабияких сил.
«У мене інколи були думки лишити все, відмовитися. Але я розумію, що продовження початому не буде. Цей фестиваль, як дитинка. Важко з ним розлучитися. Ноша, яку нестимемо, поки будуть сили. Не задля своїх якихось амбіцій, задля тих, хто з усіх регіонів України приїздить щороку на фестиваль у Коростень, який ми любимо понад усе, заради самого міста».
Колись би мені здавалося пафосним словосполучення «вірний син рідного краю», але після розмови з Віктором Васильчуком, ці слова набули зовсім іншого значення. Бо він саме такий цей чоловік. Не словом. А ділом, не для себе, а для інших. Може, тому і його книжки для дорослих і дітей такі добрі, щирі.
Знаю, що в цієї розмови буде продовження. Мені ще багато не розповіли. Я ще багато не почула. Чомусь пригадалася нині розмова з дружиною Віктора, а саме її розповідь про кицьок, яких у них дома в квартирі живе більше десяти – то вони підібрали якусь напівзмерзлу взимку, то хвору – в під’їзді, когось вигодовували з піпетки, врятували після нападу безпритульних псів. Так от є серед цих кицьок одна, яка особливо любить свого господаря. Сідає журналіст і письменник писати, а вона поруч. Ідилія. Милосердя. Любов. З малого починається велике. Цього великого в цьому чоловікові більше, ніж його самого.
