Як ми засівали

Надвечір хурделиця склала натомлені крила. Притихлий вітер ще якийсь час здував з кучугур легку снігову потерть, і вона, натрапивши на протяги, крутилася попід стріхою нашого хліва, як веретено.
Ніяк не діждуся Валерика. Завтра удвох засіватимемо. Я ще зранку в одну кишеню пальто насипав жита, а в другу проса. Хоча в нашій Держанівці засівають всякою пашнею, а ось щоб просом, не бачив. Коли дістав з гарячої черені просо, баба Настя, яка добре зналася на народних звичаях, сплеснула в долоні.
– Дурні просом горобців годують, а засівають житом-пшеницею, ще й бажають, хоч хліб родив, щоб у господі і на городі щедрилося.
– Та знаю, бабо, ви мені це ще торік казали, а я не послухався, сипнув у кишеню проса та як засіяв у наших родичів Закусилових.
– Сію, сію, посіваю,
З Новим роком поздоровляю.
Посіваю житом, щоб довго вам жити,
Сиплю вам просо, щоб не вішали носа.Тітка Галька дістала з-під скатертини на столі карбованця і вже, було, простягнула мені, та нараз ніби передумала, відхилила товсту занавіску, яка переділяла кімнату на світлицю і спочивальню:
– Іван, ти чув, як Дашин засіває?
За занавіскою заскрипіло ліжко, і по хвилі біля тітки, здмухуючи з густих брів павутиння сну, стояв босий, у білих полотняних підштанях дядько Іван.
– Наче й чув, наче й не чув. А, може, спросоння не второпав. А ну давай ще раз.
Я відійшов до порога і вже обсіяв житом і просом дядька з тіткою.
– Це тобі баба навчила так, а мо’ сам склав прикладно? – зашарудів рукою під скатертиною дядько.
– Да ні, – зам’явся я. – У книжці вичитав.
– Ну, якщо довгого життя зичиш, то держи, – простягнув Іван троячку.
Я вже було, ще не вірячі в таку удачу, схопився за ручку дверей, та зупинила тітка.
– На й мого карбованця. Це за просо, щоб не вішали носа, – сміючись, згладила п’ятірнею з чоловічого обличчя рештки сну.
Звичайно ж, не в кожній хаті прислухаються до вітань засівальників. Я вже знаю: у Грицихи хоч солов’єм заливайся, а більше 20 копійок не дадуть, а Харитинка ще мо’ за тиждень до засівок десятаків та п’ятаків наміняла. Хоч вона і наша родичка, але більше не дасть.

Я вже засівальник зі стажем, знаю, що не завжди найбільше назасіває той, у кого в селі багато родичів. Є щонайменше три умови успіху: знати, в якій хаті першим засівальникам дають по карбованцю, не ходити великим гуртом, а одному або вдвох, і встати раніше за інших. Та якби ще й не хурделило снігом. Протоптаними стежками легше бігається.
А ось і Валерик Дубик.
– Снігу намело. Городами навпрошки швидше не буде. Давай так: у Волевача засіємо, а тоді до Миші Погибиного, а там недалеко до моєї тітки Марини. Я до тебе уже в три часа ночі забіжу.
– Тю на вас. Та хто ж серед ночі засіває. Он як побудить нас мій хрещеник Альошка, тоді й ти підеш.
– Мам, да Альошка до п’яти й не забіжить. А тоді вже в усіх хатах світиться. А ми хочемо першими.
– Як знаєте, – махнула рукою мати і більше не дослухалася до нашої розмови.
– А, може, ми Погибу обминем. Он, казала Люба агрономова, батько торік Шурику Василенку аж троячку дав.
– Дак то ж родня. А ти Погибиного собаки боїшся? – прискалив око Валерик.
У Погиби собацюра на весь куток. Якось ішов я до школи, а він з-за Іванчикового хліва вискочив. У ріст, а, може, й вищий за мене. Я став, як укопаний. Виручив дід Юхим, котрий якраз зібрався до колодязя. Після того випадку я два роки ходив по другий бік вулиці.
– Воно й не по дорозі, та й собака там страшний, – згодився я.
– Ладно. Завтра на ходу вирішимо. Мені треба карбованців двадцять назасівати. У Київ хочу з’їздити. А ти на що гроші потратиш? – запитав Валерик.
– Я олівці куплю. А ще книжку «Таємниця соколиного бору». Не читав?
– Щось не приходилося, – стенув плечима Валерик. – Цур, я перший, кому почитать даси. А тепер розбігаємося. До завтра, – зачинив за собою двері мій старший друг.
Довгі зимові ночі. Та ніч на старий Новий рік тільки до середини відміряного їй шляху йде повільно, а затим малими засівальниками хутко летить від хати до хати аж до своєї межі, за якою займається світанок.
Я довго не міг заснути. Уявляв, як зайду у наш сільмаг до дядька Гриші, висиплю на прилавок гору мідяча: «Мені олівці й оту книжку».
Продавець недовірливо зиркне на малого покупця: «А мати не лаятиме, що такі дорогі вещи береш?» «Дак я ж за свої гроші». «І то правда», – згодиться Гриша.
Я вже тримав у руках товстелезну книжку із зеленими палітурками. У неї була така притягальна сила, що мені довго не хотілося віддавати її назад продавцеві. І дядько Гриша зі словами «Підростеш. Ще начитаєшся», з силою висмикнув оту таємницю з моїх рук.

А ще олівці. Таких навіть у нашої вчительки Галини Федорівни немає. У великій картонній коробці з такою ж цупкою картонною підставкою. Олівці в три ряди. Яких там тільки немає кольорів. А головне – є білий. У сусіда Шурика Черткова, визнаного на кутку художника, я всякі бачив. А ось олівця з білим стержнем ні. Тепер я не лише зможу намалювати білі кучугури снігу із синюватим відблиском за нашою хатою, а й розкішну – на всі груди – білу бороду діда Потапа.
З думками про книжку й олівці я і заснув на теплій лежанці.
Валерик, як і обіцяв, розбудив о третій ночі. Село ще спало.
– Кого першими будити будемо?
– А давай всіх підряд, – змінив план мій товариш.
Нам щастило. Ледь не в кожній хаті. Може, допомагав вичитаний мною у книжці віршик, а, може, за звичкою розбуджені господарі щедро обдаровували перших засівальників. Я сіяв жито і бажав довго жити, сіяв просо, щоб не вішали носа. А Валерик сіяв пшеницю яру, щоб горя не знали.
Навіть Харитинка, яка більше десяти копійок засівальникам не давала, після того, як м з Валериком ще не зміцнілими голосами не проспівали, а прокричали нашу засівальну, наприкінці побажавши краще жити, ніж торік, ріжком фартуха витерла очі й наділила кожному аж по три десятаки.
Я ледь не спізнився на урок. Сидів за столом і рахував засівку. Виходило на книжку і на олівці, а якщо ще і в матері троячку виклянчити, то можна у головиного Володі купити хоч і старенькі, але справжнісінькі лижі. На нашому кутку найкращі у Петра Донця, але саморобні. А в мене будуть фабричні.
Та з лижами не вийшло. А ось уже на першій перерві я стрімголов летів у сільмаг.
Повертався у клас, гордо притиснувши до грудей свою заповітну мрію. Йшов повагом, хоч мороз хапав за вуха, щипав через благенький піджачок. Хай! Хай дорослі і ровесники бачать, який у мене скарб. Та дорослим було не до мене. А дітвора бігла хто з сільмагу, хто з лавки – кожен теж зі своїм скарбом.

Я не міг дочекатися закінчення уроків. Прислухався, як за вікнами школи скрипіли перемерзлі берізки, як вітер струшував сніжинки з голого віття і вони безжурно кружляли у легкому білому вальсі зими.
При мерехтливому світлі каганця я малював цілий вечір. Мати кілька разів підходила, ставала за спиною і довго роздивлялася моє творіння.
– Це наша хата, – впізнавала. – А це що?
– То вітер, мам.
– Гм, а хіба вітер малюють? Іди вже спати. Пізно.
– Я ще трошки. Можна? – брав у руку олівець з білим стержнем.
На моєму малюнку блимала жовтими очима наша довга приземкувата хата, до причілка якої осиротіло тулився великий бузковий кущ. А з глибини городу вітер тягнув довгу кирею завірюхи. За сніговою пеленою виднілися постаті. То, долаючи високі замети, поверталися по домівках щасливі засівальники.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *