1. За чарівну силу наголосів.
Коли на терЕнах цвіте тЕрен, і коли не кожне об’Єднання спричиняє об’єднАння, але у будь-якому вИпадку лише чорнОслив – і лише рАзом.

2. За підступність кличного відмінка.
Коли кличеш її так ніжно – Валеріє! А його так завзято – Валерію!
Головне – не переплутати. Хай вас філологічний бог оберігає від форм Анатоліє, Григоріє, Юріє….

3. За неперевершену простоту числівників.
Коли пишаєшся сімома тисячами шістьмастами шістдесятьма чотирма вивченими правилами. А тоді на біс – сьомастами тисячами шістьомастами шістдесятьома чотирма! Видихаєш полегшено, що не зав’язався у вузлики ні мозок, ні язик. І берешся ставити в орудний відмінок наступний числівник.

4. За невичерпність фразеології.
Коли можна підбивати клинці, смалити халявки, але при тому тримати язика за зубами, а як спитають, то наговорити сім міхів гречаної вовни чи порадити не пхати свій глек на мою капусту.
І поговорити – поговорили, але й зайвого слова впоперек не сказали.

5. За непозбувну бентегу родового відмінка.
Коли не вистачило одного буряка, але борщ не звариш без буряку.
Коли будинок із каменю, але за пазухою не тримають каменя.
Коли поїхав до Алжиру і не заїхав до Алжира.

6. За почуття гумору у прислівниках.
Коли зачесати коси назад і зачесати коси на зад – зовсім різні процеси.

7. За споконвічну гендерну плутанину.
Коли у класика “Сибір неісходима”, а в орфографічному словнику – Сибір таки ж він…

8. За вміння у навчанні чужого не цуратися свого.
Коли “лайки” стають вподобаннями, “шери” – поширеннями, а невимовний краудфандинг – потужним спільнокоштом.

9. За самобутність українських тварин.
Коли коти нявкають, собаки гавкають, свині рохкають, півні кукурікають, горобці цвірінькають, а соловейки тьохкають і над гаями розлягаються….

10. За неймовірну стислість і глибину почуттів односкладних речень.
Світало. Бралося памороззю. Жилося. Вільно дихалося. В Україні.

З Міжнародним днем рідної мови усіх!