Золото роду Степанюків

Сорок років поспіль Валентина Федорівна Степанюк навчає дітей українській мові та літературі у Липківській середній школі імені М.І. ШпакаПопільнянського району на Житомирщині. Сільська вчителька є водночас депутатом районної ради двох скликань, авторкою книги «Голос пам’яті» та лауреатом Житомирської обласної краєзнавчої премії. А спільний педагогічний стаж чотирьох поколінь родини Степанюків-більше 125 років.

Сережки за півмішка тухлої муки…

-Першим педагогом у родині був Василь Устимович Степанюк – рідний брат мого діда Антропа. –  ділиться родинними споминами вчителька. – Жив на Бухаловщині, а вчителював у селі Відродження. Саме його донька Марина Степанюк була зв’язковою у партизанському загоні , що діяв у Липках під час Другої Світової війни.Талановиту красуню, яка гарно малювала та мріяла стати пілотом, спіткала страшна загибель. Старожили розповіли, що гітлерівці водили Марину по селах зі зв’язаними руками, прикутою до воза, а потім розстріляли біля спільної могили у Липках. Поет-партизан Микола Шпак присвятив їй вірша:

«Де ти , любонько, ясна подруго?

Як це трапилось? Чому в полон взяли?..

Як знесла фашистськую наругу?

Як трималася, коли вбивать вели ?..»

-Певне, так доля розпорядилася , що мої тато і мама обрали однакову професію – вчитель.Батько – Федір Антропович –закінчив Київський педінститут, де згодом здобула фах і я та його онука Оксана . Працював директором школи у місті Стрий до початку війни. Мав «бронь», але пішов воювати. Пройшов війну , як мовиться, від дзвінка до дзвінка. Не любив про це згадувати. Лише переповів, як  1 травня штурмом брали Берлін  і був тяжко поранений…

Одружилися батьки 1953 року. На той час Федір Антропович ще працював директором школи в селі Озера. Поет Максим Рильський допоміг батькові перевестися до Липок, оскільки стареньким батькам подружжя потрібен був догляд .

Народили та виховали доньку і трьох синів.

Одначе у Липківській школі татові не довго випало працювати: був людиною з гідністю (« не такий, як усі»), тож  намагалися  вижити з села. Але він надзвичайно любив Липки і погодився працювати навіть теслею і сторожем у колгоспі, але не виїхав.  Одного дня у 50-ті роки батькам підпалили хату. Доходило навіть до того, що закидали: «Чого не матюкаєшся?»

А ми виросли – ніколи не чули матюка в родині.

Через  переслідування так і не повернувся  до педагогічної праці.

Чимало важких перипетій  випало й на мамину долю. Батько Антоніни Федорівни помер ще до її народження, тому зростала з вітчимом.Саме він під час голодомору  фактично врятував життя моїй мамі та  бабусі Марії. Як майстровитий каменяр  поїхав у Ленінград робити якийсь пам’ятник. Там, у Росії, голоду не було. А в Корнинськійшколі, за спогадами мами, у класах щодня меншало учнів , бо хтось помирав.

Чому я не люблю сережок? Бо бабця Марія мала  золоті сережки – сімейну реліквію. У голодомор міняйли за той  родинний скарб дали бабусі… півмішка тухлої муки. Мати розповідала, як збирали мерзлу картоплю, як  ходила в колгосп « на буряки», де давали їсти «шліхту» (розведену товч). Написала листа вітчиму в Ленінград. Ті, хто читав, не вірили написаному, але вітчим накупив продуктів і приїхав . Застав ледве живими…

Антоніна у 13 років вступила до агротехнічного технікуму на агронома-ентомолога, а згодом  – на заочне відділення до Житомирського педагогічного інституту на спеціальність «українська мова та література». Викладала  німецьку, українську та російську мови у Народицькому районі.  Війна застала Антоніну та її матір Марію в Корнині:   були «біженцями», а потім опинилися в окупації. Якось гітлерівці вже готували групу селян, серед яких була й моя майбутня мама, – до розстрілу. Її врятувало… знання німецької мови. По війніпрацювала  коректором, завершила навчання в інституті  й почала вчителювати в Корнинській  середній школі. Ще й на пенсії не полишала професії.

1979 року я прийшлавчителювати до Липківської школи, то ми з Антоніною Федорівною ще разом працювали. Вона теж близько 40 років віддала педагогіці.

Пригадую, любила, аби ми, діти,  гарно виглядали. Шила нам вишиті сорочки,вигадувала новорічні костюми. Гарно малювала, уміла ставитися людяно і співчутливо до кожної дитини.

 

Навчити стільки діточок, скільки в небі зірочок

-Чи пам’ятаєте мить, коли  зрозуміли, що навчати дітей –також і Ваше покликання?

-Схоже, схильність до професії вчителя заклалася у мене генетично. Мама згадувала, як принесла додому учнівські зошити, а я  років у три,  попідкреслювала все підряд червоною пастою.. .  Вчилася відмінно.

У пам’яті зберігся момент,що закріпив моє прагнення бути поруч з дітьми. Під час навчання у Київському педінституті (1970-74 роки) я проходила практику в дитячому літньому таборі. Одного дня оточили  мене з обох боків хлопчики й дівчатка та й кажуть:

-Ой, вожата! Побігли з нами !

Взялиза руки і я з ними… ніби полетіла. Як мені було радісно! Чиста енергія дітей, їхня безпосередність,відкритість, щирість співзвучні моїй внутрішній сутності.

З перших років роботи у мене складалися гармонійні стосунки з дітьми. Безліч незабутніх моментів! Учні одного разу намалювали троянди й підписали:«Бажаємо вам навчити стільки діточок,  скільки в небі зірочок.» І ось я -40 років у Липківській школі. А загалом у педагогіці ще більше  з -1974 року.

Вчитель – особлива професія.Мама заповідала жити так, щоб голуби сідали на плечі. Тож я й дотримуюсь її настанов. По життю спілкуюся з багатьма учнями…

-Наразі наймолодша представниця вчительської династії Степанюків – Оксана Вікторівна – викладає англійську мову в Києві. Що привабило її на непросту педагогічну стежку?

– Можливо, далося взнаки ,що літні канікули проводила в родиннійлипківській садибі. Антоніна Федорівна вчила онуку грати на гітарі,готувати концерти та сценки для батьків. .. Здобула фах викладача англійської мови у Київському педагогічному університеті імені М. Драгоманова. Вчителька ґрунтовна і сучасна. Пишаюся, що Оксана Вікторівна продовжує сімейну династію.

Я щаслива, що обрала роботу для душі, яку любила і люблю. Моя найбільша розкіш – спілкування з дітьми.

Авторка книги «Голос пам’яті», лауреат Житомирської обласної краєзнавчої премії, депутат райради 6 і 7 скликань.

 

Розмову вела Ольга Дубовик

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *