Бім-бом. Бомкнув телефон радісним повідомленням. З Німеччини приїхали мої окуляри. Чудово. Нарешті. Ті, що на мені, в ремонт просяться.
За кілька годин заскакую в магазин. Власниця усміхнено назустріч:
– Вітаю, Ларисо! Як справи? Бачите, я стараюся українською.
– Бачу! – усміхаюся у відповідь. – У мене все чудово!
Люблю людей, відданих своїй справі, фанатів. Власниця крамнички окулярів саме така. Стежить за новинками, «трендами», окулярами голівудських зірок. Має й техніку в салоні відповідну. Колись лінзу притулив до ока підходить/не підходить. А тут: «Подивіться в отвір, там квадратик червоний чи зелений? Кружечки по колу чи хрестиком? Дивіться прямо перед собою, не задирайте носа. Тепер станьте боком…»
Біля власниці відвідувачка.
– Ну хоть у каво та всьо харашо! Ето радуєт! – Прощається, поспішаючи, вибігає.Власниця салону до мене:
– Ну що, за кого голосувати будемо?
– Я знаю за кого буду, але навряд чи вам мій кандидат підійде.
Власниця:
– Можно я па рускі скажу? Ми будєм за Кошулінскава.
– За кого?! – сідаю з несподіванки на стільчик. – Не вірю. Це я буду за Кошулинського, а ви, по ідеї, повинні хотіти за когось іншого…
Власниця вигукує:
– Ну нє за парашенка же етава, ето же полний п… капец. Весь офтальмологічєскій бізнес под імі лєжіт. Всех задавілі. На виставку прієзжаєшь в Германію, там фірм – завалісь. От Украіни два-трі участніка.
– Так може у них грошей немає, щоб їздити.
– Іх саміх уже нєту. Всьо монополія под себя подмяла. Правіла нам діктуют, дишать нє дают. Переманівают закази под себя. Как мнє, среднєму бізнесу, с монополієй тягаться? Ми вот только что с коллєгой- офтальмологом обсуждалі, нам нужен Кошулінскій, чтоб вижить.
Я:
– Сказати, що я здивована, це нічого не сказати.
Власниця:
– Чого це? Навколо мене багато хто за Кошулинського буде. Вони знають, що ви – моя клієнтка. Я їм скажу, що Ви теж за нього голосувати будете.
– Та може не кажіть їм, а то ще передумають. Вони ж мабуть вважають, що я відьма. Вам же так кажуть з телевізора.
– Вони про вас так не думають. Ви все правильно робите. Просять тільки вам передати, щоб ви не одразу, не в один день їх примусили мовою говорити.
Сміюся.
– Та я взагалі нікого не примушую! Пенсіонерів кажу не чіпати. В школі для меншин пропоную дітям плавний перехід. Як у Латвії: поступово збільшувати години української, щоб повністю на українську перейшли аж у 10,11,12 класі.
– А нам, срєднєго возраста, що?
– А Вас проситиму дітей своїх навчити української, щоб вони вже вільно нею спілкувалися.
– Моя дочка свободно розмовляє!
– От, просила б і вас з нею вдома теж потроху розмовляти, щоб діти не думали, що це якась бутафорська мова, як іграшка на ялинку.
– О! То нам ето всьо подходіт!
Далі говорили про книжки. І знову про окуляри. І знову про Кошулинського.
Прийшла додому в приємному шоці.
