Ці дві жінки – як два сонця: усмішки не сходять з вуст, очі проміняться теплом, а серце – піснею. Без Оксани Минівни Ліптус та Станіслави Вікторівни Очеретянко не обходиться жодне свято у селі Липки Попільнянського району на Житомирщині. Всюди і завжди – удвох. Пліч-о-пліч вже 60 років.
Долі цих двох жінок – жива історія українського села у ХХ столітті. Обидві інвестували силу, молодість, здоров’я, аби оживало виморене репресіями, Голодоморами і Другою світовою війною село Липки.
Насправді багато молодих дівчат-дітей війни і післявоєнного покоління приїздили на заробітки з Рівненщини на Житомирщину та створили там свої родинні гнізда.
А нині пісням Оксани Минівни і Станіслави Вікторівни на сцені сільського будинку культури найголосніше аплодують односельчани. Бо з ними співає прадавня і вічно жива душа України.
« Можу весь день співати, ще й дрова рубаю»
Оксані Минівній нещодавно виповнилося 80 років. Але її молода душа беззастережно відкрита до світу й людей. Пережила жорсткі випробування . Та зберегла радісне світосприйняття, душевну щедрість. Ось як розповідає про пережите:
— Народилася я в селі Поляни Березнівського району Рівненської області . Нас було п’ятеро у батьків: троє померли, двоє вижили. Батько не повернувся з війни і я в 4 рочки залишилася сиротою. Ми були серед найбідніших у селі. А як організовували колгоспи – забрали у нас коня, воза, сани…
Ще в школу не ходила, а мати вчила мене вишивати. Відтоді все життя вишиваю. Пряла , ткала все – рушники, скатерки.
Пам’ятаю голод 1947 року в Полянах. Мати заколотить тієї затирочки на воді (бо позабирали все, навіть поросят )… А нас врятували чорниці. Ми за 8 кілометрів ходили до лісу по ягоди.
Розкішна там природа – тому так довго й живемо. Сосни, а в корчах-болотах – малина, крушина, калина. Нічим не гребували. Пасемо корови , понаїдаємося. А весною – журавлина, щавель горобиний. Оце ми все їли. І босі ходили. Взимку так хотілося на двір,але не було що взути. То я материні вовняні рукавиці на ноги – і по снігу !
Бідно жили. Я ходила в школу на нашому хуторі до 4 класів, а до 5 класу – доки сніг не випав – у галошах . Та захворіла ангіною. Більш не пішла до школи. Ніхто й не цікавився, чому…
У 13 років поїхала в Херсонську область на заробітки. Я ж невисока зростом, то піднімалася навшпиньки, аби лиш взяли . Скирдували солому на жнивах. За сезон заплатили 6 центнерів пшениці і мішок соняшникових зернят. Приїхала звідти вже у грудні . Перезимувала. І рушила знову заробляти копійчину – на Донеччину. Наступного року – на Кіровоградщину.
У Липки вперше приїхала 1957 року. Потім п’ять років поспіль верталася. Стояв у селі під ліском двоповерховий гуртожиток , в якому мешкали близько 60 дівчат-заробітчанок. Звісно, туди хлопці навідувалися. Там і свого чоловіка стріла – Василя Івановича Ліптуса ( його теж мати сама ростила). Побралися 1961 року, а через рік і син Микола народився.
Згодом я перевезла до Липок свою матір та тітку. Жили у свекрухи, мали хату без дверей та 11 курей – більш нічого . Але помаленьку обжилися, обоє працювали. Двох дітей виростили.
А як приїхали в Липки – так виспівували! Їсти страшенно хочеться – юшечки посьорбаємо. Сідаємо на машину -співаємо. Їдемо з поля – співаємо. Увечері співаємо ! Бувало ще й потанцюємо на буряковому полі…
Ніхто так вже не гаруватиме, як ми свого часу. З весни й до осени – на сівалках: сіяли кукурудзу, садили картоплю. 20 років працювала « на буряках», і 20 років – на тваринницькій фермі ( 8 років доїла корів і 12 років вирощувала нетелів). У групі – по 30 корів: щодня тричі видоїть,бувало і вручну, корми принести, почистити…
Невдовзі після того, як син і донька одружилися , мій Василь дуже захворів і пішов з життя. Вже 33 роки як овдовіла. І зараз роблю все самотужки: дрова рубаю, город обробляю.
Так і живу сама. Але всіх люблю , і мене люди люблять . Маю трьох онуків і чотирьох правнуків. Дякувати Богові! Мене дуже Бог любить: дає силу і здоров”я . А скільки я операцій перенесла!Але ворушуся. Не падаю духом.
— Розкажіть історію Великоднього зцілення…
— Якось прийшла я з поминального обіду і зле мені стало. Думала вже й не одужаю. Довго лежала в лікарні у Попільні. Нічого не допомагало. Подруги з церковного хору храму Різдва Пресвятої Богородиці села Липок мене провідували. Отець Василь приходив.
Настав вечір перед Великоднем. Вдосвіта треба було святити паски і я вже домовилася зі Стасею, що посвятить і мій великодній кошик. Заснула. І раптом мене хтось так штовхнув під бік, що я схопилася. Бачу – тінь чоловіка з довгою бородою. І чую голос:
— Вставай! Будеш співати!
— З ким? – подивовано спитала.
— Зі Стасею, — почула у відповідь.
Заснути після цього так і не змогла. А невдовзі й Стася зайшла. Я вирішила таки піти до церкви. З усіх сил піднялася, зібралася, сусід нас одвіз. Стою. Молюся. Усі знали, що я хвора, пропонували присісти. А я собі вперлася: стоятиму! Буду служить Богові!. Кріпилася щосили. Настала мить , коли батюшка тричі виголосив:
— Христос воскрес!
— Воістину воскрес!, — хором відповіли прихожани.
…Я стою, а з мене щось зійшло, ніби стара сорочка…Стало мені так добре. Одужала.
Паску посвятили. Йду додому і не вірю, що здорова. Зайшла до сусідки Тетяни, розповіла , а вона й каже:
— Тебе Бог зцілив. Це вже так і буде…
Так і стало. Разом зі Стасею близько 30 років у церковнім хорі співали .
А що вже українських пісень – то можу цілий день співати.
Таке моє життя. Але я не кажу,що погано живу. Щаслива, що в мене діти дуже хороші, онуки і правнуки. . Онукам-правнукам вже співаємо, а вони на мобільні телефони записують, та й самі вже співають.
Молюся за них. Молюся і за тих воїнів, що боронять нас на фронті…
«Я щаслива у житті. Мене всі люблять…»
Станіславі Вікторівній йде 79 рік. Її оселя – як веселка: оздоблена яскравими вишитими картинами, подушками та рушниками. І навіть на воротях – квітковий орнамент. Вона так само щиро оповідає про свою долю:
— Народилася я 1941 року в селі села Медведове Ємільчинського району Житомирщини. У родині було семеро дітей: 5 сестер і два брати. Я – найстарша. Батько бригадиром працював у колгоспі. А мати – на полях:просо, льон.
Закінчила 7 класів в рідному селі . Далі треба було йти до районної школи в Ємільчино . А не було в чому. Патинки робили – таке взуття дерев’яне. Йду в тих патинках , а п’яти щемлять і ноги мерзнуть…
Після школи перший рік працювала на свинарнику . Подруги запропонували поїхати в Липки на заробітки. Мати плакала, не хотіла відпускати. А я зважилася. Приїхала 1960 року взимку , поселилася у гуртожитку. Років зо два працювала свинаркою на фермі.
… Хіба все згадаєш. Скільки всього перероблено ! Щоб я все описала пережите – товста книга вийшла б. Ми – дівчата 18-річні – буряки сапали, у кагат кидали, грузили граблями на машини. Їздили по жом на ферму, розгружали його, мокрі. Висадки робили…
А хлопці ж в Липках були . Якось і Петро зайшов у гуртожиток. Я саме пекла деруни. То було кохання з першого погляду. 1963 року ми вже й весілля справили: і в моєму селі, і в Липках. Грав духовий оркестр і гармошка з бубном. Через рік народився син Віктор. Ще через рік цю хату почали будувати, де і зараз живу.
Петро трактористом працював, потім бригадиром на буряковому полі. Його всі поважали. Запропонували посаду бригадира у Корнині, то ми переїхали і там прожили 18 років. Аж до моєї пенсії. Виростили 4 синів: Віктора, Юрія, Сергія, Миколу…
І де я лишень не працювала ! У городній бригаді, 6 років на пошті, техпрацівницею у конторі,12 років у гаражі, в дитсадку, на телятнику, на полі . У школу мастить, фарбувать – я перша. Вишивала як була молодша – гладдю й хрестиком. І сорочку Петру вишивала хрестиком.
Чоловік у мене добрий був. Я не сварилася з ним, він мене не ображав. Але вже 17 років як овдовіла: помер 2003 року. …
Живу нормально. Маю чотирьох онуків і одну правучку. Дуже люблю своїх невісточок, бо ж гарні господині.
А чого мені не вистачає? Картопля є, огірки, качка. І пісня є !
Я щаслива у житті… Мене всі люблять.
Ольга ДУБОВИК, світлини автора
