Тетяна Іванчук,
письменниця
Моя перша пісня співалася під музику бабусиної тертки: «Прийде тато, прийде мама!» Пам’ятаю себе в ранньому дитинстві: гойдалка в маминому саду між двома сливами і я, маленька, підлітаю до неба і співаю: « Сіла птаха білокрила на тополю». А поряд всього на півтора року старша сестра веде другим голосом: «Сіло сонце понад вечір за поля». Це була пісня про наше сонце, про наші поля і тополі і зовсім про чужого молодого скрипаля, який ввижався мені чогось білочубим Іваном Франком у вишиванці зі скрипкою. А бабуся слухала і наказувала: «А дивіться мені, не проспівайте своєї долі». А ми співали і слухали, слухали і знов співали. Вбирали в себе цілющу силу пісні, як ліки, то могутню і грізну, то тендітну і ніжну, жартівливу і з хитринкою, журливу і сумну, підбадьорливу і повчальну. Купались у пісенній купелі, починаючи з маминої і бабусиної колискової.Зараз співаю онучці про тих чарівних птахів – гуль і згадую плетену колиску, в якій виколихані молодші сестри і брат під мої перші невмілі пісні. У нас удома всі співали. Батько брав гармошку і грав нам, а ми всі співали на свята і просто так. Без пісні не жилося. Співали в дитсадку, на шкільних концертах, в сільському хорі, в ансамблях, співали на іменинах, на весіллях, на Різдво, співали і поминальні пісні. А покійна моя мама, Царство їй небесне, ходила співати до церкви. І співала до Бога. А в пісню вкладала всю душу, бо вимолювала своїм дітям кращу долю. Співали мої бабусі, а я прислухалася і підспівувала їм, шкода лише, що не додумалася записати ті пісні, бо деякі з них уже ніхто і ніколи не заспіває. Співали мої дядьки і дядини , та так гарно у три голоси: « Ой там на горі, ой там на крутій», що їй Богу, плакати хотілося, за тою голубкою, що не їсть і не п’є. Співали дружечки на моєму весіллі, переспівувалися зі світилками. Жартівливо сварилися у весільних піснях коровайниці і свахи, знайомилися, родичалися: «Ой, що світить, то ясная зірка! Ой, хто п’є, то сватова жінка!» Співали куми на хрестинах моїх дочок, квітували, підкидали до стелі на вишиваних подушках і співали, співали і зичили щастя і долі, здоров’я і миру. І вірилося під щиру пісню, що так воно і буде. Співав і грав і співає і грає й досі мій єдиний брат, який ще в школі взявся було організовувати ансамбль. І організував, і навіть виступали з концертами в сільському клубі.
Та життя не стоїть на місці. Воно пересуває нас, як фігури на шаховій дошці, а декого зовсім з дошки зсуває. Та ми все одно співаємо, ті, що залишилися. Співаємо поодинці, співаємо разом, коли випадає нагода. Бо є в нашій невмирущій українській пісні якась незбагненна сила, яка нас єднає, підтримує, вселяє віру, очищає наші душі і помисли.
