Колгоспне село 60—70-х років, оспіване сонмом українських радянських літераторів. Воно ще не вийшло із зашпорів сталінщини та малєнковщини, коли податком обкладалося кожне садове дерево, коли свинячу шкуру треба було здати, коли город нарізали так, щоб селянин і не здох, але й не забагатів. Вчителям, скажімо, не більше 25 соток, а простим селянам можна й більше. Але часто так, як у моїх батьків — нарізали по кілька соток у різних місцях. І кожну весну батько лаявся та бив бідну коняку, адже ж треба було і город зорати, і в сусідський не заїхати і все це на куцих сотках.
Досі дивуюся терплячості батька — він же знав, що в його батька Андрона було землі значно більше, що в нашій власності був і ставок, де коноплю мочили, і березовий лісок біля нього. Недаремно любив у Гвоздєве по гриби ходити — там поруч і родовий ліс. Але не розказав — страх тримав його язика. Про це я дізнався від його старшого брата, мого дядька Миколи, коли вже батька не стало. Розказав він і про клуню нашу, яка здавалася мені, малому, величезною, а насправді була це вже її четвертна подоба від справжньої, — коли комуністи стали в колгосп усе загрібати, то моєму діду Андрону порадив дід Михалюша, з яким і я дружив у дитинстві, розібрати вночі велику клуню і скласти меншу. Що дід Андрон і зробив. Клуня врятувалася від колгоспу. І в ній так солодко було слухати дощ по солом’яній стрісі, коли баба Лисаветка в’язала вінки цибулі.
Отож і кухня селянська була такою — вже забуто багато від старовини, бо треба бігти на безкінечну колгоспну роботу. Коли його там усякими пундиками заморочуватись, як бригадир під вікном наряд вигукує!
От коли вже у селі був храм — тоді старалися: і захолод, який зветься холодець чи холодне, вистоювався у холодних сінцях (храм у нас на Казанську), і пироги пекли, і голубці робили, і котлети. Пироги вистоювалися під полотняним рушником із печі на лежанці. З різною начинкою, але мені чомусь більше запам’яталися з карамелями. Щоправда, цукерки-карамельки не були дефіцитом. А нам із братом шоколадне масло батько міг купити тільки тоді, коли зарплату отримував. Та її й правильно звали — получка. Бо зарплата — це щось інше, справедливіше і більше. А так — получка…
Так ось гречану кашу я полюбив їсти таку, яку не скрізь зустрінеш: додаю олії ( у нас вона чоловічого роду — олій), нерафінованої, щоб пахла, і цукру. Ви куштували? Або кашу рисову — жовту (це масло треба домашнє і яйця з жовтогарячими жовтками), розсипчасту, солодку. У нас вона храмовою зветься — мабуть, через те, що таку багату не завжди мали з чого варити.
Їв я таку кашу колись, на початку 90-х, і в Олешні, куди ми їздили піднімати із забуття ім’я Софії Русової. Каша була такою смачною, що артистка, не хочу називати прізвища, наклала її прямо собі на клейонку, щоб не поїли всю із загальної великої миски, доки вона язика свого безупинного припне.
Так ось я думаю, що багато сільських рецептів пропало в колгоспний час. Ніколи і нікому було їх зберігати. Хоча голова нашого створеного недавно в Чернігові Авдіївського земляцтва (наше село — Сосницького району) Василь Бугровий твердить про якісь особливі авдіївські вареники — тут я, як вовк із мультика, скажу: “Не знаю, не пробував”. Основна їжа наших селян: уранці — суп, в обід — борщ і каша. Все запивали молоком. На вечерю могло бути щось таке, похапне, як-то яєчня чи смажена картопля. А коли я вже жив у місті, то мати розказувала як сусіди аджику роблять: “Це алкоголіки люблять таким заїдати!”. Бідне село!
Щоправда, була в нас і ще така страва, яку батьки чомусь любили, — кавми. Це потовчена варена картопля, яку тепер називають пюре. Але їли її з сироквашею. Теж слово не загальнолітературне, бо он і комп’ютер виділяє. В іншій Авдіївці, Куликівського району, наші кавми називають ще оригінальніше — гоцка. Оце була часта сільська вечірня їжа. А малому ж хотілося пундиків! Але й добре, що проста їжа перемагала — здоровіше!
Проте ласощами, крім магазинних пряників та цукерок, були у нас квашені яблука, які мати вносила прямо з погреба, набирала з діжки. Або свіжі яблука дядька Василя, які він тримав зимою у стружці — тепер я знаю, що то були лимонки. А в нас була така яблуня, що великої сніжної зими батько обв’язував соломою від зайців — ми жили крайні від поля аж до Понорницького шляху, і зайці стежки торили. Проте ніколи і гадки не було, щоб зайців піймати. Як і куріпок, що випурхували з-під льодової кірки, з-під снігу.
Яблунь було кілька, але смачнішими були сусідські, як завжди — у нас вони звалися фунтовками. Я довго їх шукав, мені розказували про груші, аж доки з Корюківки журналіст Андрій Навродський не привіз щеп. Треба буде спробувати виростити.
…Коли хвалять комуністичну систему, розповідають як гарно жилося за Союзу, у мене болять боки. Бо їх так наминали, коли я, підліток, вистоював чергу серед дядьків і тіток за двома буханцями хліба. Більше в одні руки не давали! І привозили хліб раз на два дні. І це — у великому селі, яке було на трасі! Так що не треба мене агітувати. Пироги з карамельками були смачні, але тепер я хочу і їм інші — з вишнями, з порічками, з сиром.
