5 жовтня – Міжнародний день учителя
Мою прабабуся – Марія Вікторівна Гуменюк ( Сергійчук) – була легендарною особистістю, і я дуже хочу, щоб про неї дізналися якомога більше людей. Насамперед вона – вчителька молодших класів у Липківській середній школі імені Миколи Шпака, де навчала діток грамоті цілих 50 років. Попри те, що карколомні випробування випали на її долю під час Другої світової війни.
Марія Вікторівна народилася і виросла в селі Липки Попільнянського району Житомирської області. На початку війни моїй прабабусі виповнилося 19 років. Мріяла вона стати вчителем і працювати в рідному селі Липках. Але війна розпорядилася по-своєму. Через село пройшов загін карателів під орудою Раймона. За один день було розстріляно понад триста мирних жителів. Марія дивом врятувалася, і потрапила до підпільного партизанського загону Миколи Шпака.
Вона намагалася дізнатися, що трапилося з сестрою і матір’ю. Через необережний лист, написаний старшій сестрі Домці, Марію заарештували фашисти. Довгі місяці провела вона у Житомирській в’язниці. Там вона познайомилася з парашутистками Фімою Мартушковою і Марією Бєляєвою, які теж потрапили до рук фашистів. Усі вони згодом загинули в гестапівських катівнях. Пам’ятала вона також закатованих двадцятьох хлопців і дівчат, яких привезли з Макарівського району Київської області.
А потім були концентраційні табори «Майданек» та «Освенцим». У концтаборі «Майданек», серед нелюдських мук і смертей, люди різних національностей об’єднувалися, допомагали один одному вижити. Марія дякувала долі за те, що зустріла подруг Ванду Слюсарчик, Марію Левченко, Соню Равкову. Вони стали для неї сестрами, разом їх перевозили і в страшний табір «Освенцим». Дуже довго везли в жахливих товарних вагонах, поводилися гірше, ніж з худобою. Під час нелегкого шляху чимало ув’язнених попрощалися з життям. Нарешті колона прибула до місця призначення. Знесилених людей фашисти прикладами автоматів виганяли на вулицю. І знову – колючий дріт, сторожові вишки, озброєні до зубів охоронці та величезні вівчарки, які оглушливо гавкали.
– «Освенцим» … «Освенцим» … – шепотіли бранці помертвілими губами, тому що навіть у «Майданек» доходили жахливі розповіді про цей табір смерті, з якого на волю дорога тільки одна – через крематорій.
Подруги назавжди попрощалися, коли новеньким наказали йти в лазню. Вони вже знали, що часто з «лазні» вивозили трупи отруєних газом в’язнів, спалювали їх у печах крематорію. Але їх не отруїли, не спалили. Постригли, витатуювали табірні номери, одягли в смугасті роби, змусили надіти дерев’яні колодки – шуги.
Скільки ж було щастя, коли подруги знову зустрілися. Гладили стрижені голови, гострі плечі. Тепер треба було боротися за життя.
І вони боролися. Ділилися між собою крихтами хліба, які не часто потрапляли в руки, зігрівали один одного теплом свого тіла, вселяли в серця віру в звільнення. Навіть брали участь у святкуванні 7 листопада – ідеологічного дня більшовицької революції. Це сталося в 1944 році. Тоді таємно зібралися в одному з бараків українки, росіянки, білоруски, чешки, француженки, польки, навіть німкені. Перед ними виступила вчителька з Полтавщини Марія Левченко.
Фашисти дізналися і влаштували жорстоку розправу. Кілька жінок вбили в бараку. Багатьох вивезли невідомо куди. Серед них була і Соня Равкова. Вона попросила Марію зберегти її сина.
Марія виконала прохання подруги: врятувала від крематорію її сина Олежика. Після повернення додому влаштувалася на роботу, і хлопчика довелося оформити в інтернат. А сама писала листи і розшукувала подругу. Згодом вони таки зустрілися, і мати знайшла свого сина.
Але найщасливішим для в’язнів «Освенцима» став день 27 січня 1945 року. Всі, кого гітлерівці не спалили і не розстріляли, хто ще міг рухатися, виходили з бараків зустрічати визволителів.
Після звільнення бабуся ще трохи попрацювала у військовій частині, а у вересні 1945 року повернулася в рідне село Липки. Почала вчитися і працювати, вийшла заміж, у неї народилися син і донька, потім четверо онуків, одна онучка і шестеро правнуків.
Марія Вікторівна пішла з життя 10 вересня 2016 рjку, залишивши по собі багато гарних справ та добру вдячну пам’ять.
Я рада і пишаюся тим, що у мене була така прабабуся, яка незважаючи ні на що залишалась доброю, оптимістичною і життєрадісною людиною.
Марія Краснощок,
правнучка
