Я знов кудись запізнююсь, поспішаю, кваплюся. Поспіхом збираюсь, пхаю усе необхідне в невеликий пузатий рюкзак, що нібито от-от лусне. Одягаюсь, й кваплячись спускаюся по старих сходах, до невеличкого ліфта, що з гуркотом відкриває переді мною свої пошарпані дверцята.
Я торкаюся невеликої кнопки, з цифрою, що аж пожовтіла від старості, вона жалібно скрипить спочатку ніби й не хоче відчувати мого дотику, згодом піддається, й старий підйомник не кваплячись, рушає. Що тут сказати, типове житло у центрі Києва. Хутко вибігаю зі старого під’їзду й одразу відчуваю прозору краплю на моїй щоці. Дощ. Я й навіть не помітила з вікна ті невеличкі сірі хмаринки, що наче вірус ширилися небом, які так надокучали жителям цього міста. На зачіску байдуже, одягати сірий, похмурий капюшон зовсім не хотілося. Прямую по Спаській вулиці, біля Поштової площі, оминаючи ями у бруківці, насолоджуючись улюбленою погодою та свіжим запахом дощу, здалеку біля метро чуються тупотіння ніг, телефонні розмови, жваві сварки та обговорення. Я пірнаю у натовп біля ескалатора. Химерна купа чорних пальт, каптанів, та сірих светрів штовхають у свої мокрі обійми. Незважаючи на натовп почуваю себе досить комфортно у метро. Особливо у київському, мальовничі станції так і кортить розглянути у всіх деталях. Мандруючи станцією «Осокорки» можна задивитися на стіни метро, що за допомогою фарби, перетворилися на вуличне графіті. «Золоті ворота» здивують своїм мозаїчним паном, що вкриває усю стелю станції. А зупинка «Університет» подарує екскурсію та біографію багатьох відомих науковців, діячів культури й науки.
Запах метро мене заспокоює, у цьому галасливому вулику завжди вважала це місце якимсь особливим. Я стараюсь протиснутися між двома тітоньками у смішних рожевих капелюхах з величезними пакетами продуктів, й відчуваю, що хтось все встиг наступити мені на новенький ,ще мокрий від дощу та бруду черевик. Ну що ж вдієш, треба рухатись далі. Люди вважають метро звичним і буденним, але водночас таким … Рідним. Залітаю до вагона, до таких же поспішливих як і я. Шурхіт рюкзаків, паперів, та різних спортивних знарядь, ширився вагоном. Нарешті чую грубуватий голос з приймача, станція «Хрещатик», своє довгоочікуване місце призначення. Виходжу з натовпу з полегшенням, та посміхаюсь…
Це місце ніколи не зміниться!
