Одного дня редакційна пошта легендарної газети Організації Українських націоналістів ( мельниківців) «Українське слово», де япрацювала головним редактором, принесла дивовижний лист. На однісінькому аркушику паперу, в лінійку, непевним розмашистим почерком було описане ціле життя українця, в якому відображена справжня історія української нації у ХХ столітті та вже й на початках ХХІ.
Ось кілька рядків (правопис оригіналу збережений) : «До Вас пише сторічний дідусь Пилип Михайлович Тараненко. Я — ваш старий читач ще з Aнглії, де мав багато друзів, а повернувся в Україну, то став передплатником… Я є живий свідок більшовицької революції 1917 р. Все ще добре пам’ятаю: у нас називали більшовиків «банди»… Наш багатий хутір Ганно-Томаківка Верходніпровського повіту Єкатеринославської, як тоді називали губернії (тепер Дніпропетровська область), багато пережив горя та дожили ще до гіршого. 1930 рік, березень: перша висилка селян на північ Росії. Ось такого тоді ніхто не сподівався. Мені, тоді шістнадцятилітньому, довелося двічі тікати. Жив під чужим прізвищем аж до приходу німців… Війна і доля закинули до Aнглії. В Aнглії — рай, але я рішив умерти на рідній землі. Повернувся в Запоріжжя, де не почуєш українського слова. Це жах. Ось таку Україну нам зробили. Ніхто не знає правдивої історії… Цю свою книжечку «Те, чого забути не можна», я писав для своїх родичів. A «Просвіта» хотіла, щоб її прочитало більше людей. З пошаною до Вас усіх лишаюся П.М.Тараненко».
Навіть стислий опис біографії Пилипа Тараненка вражає . Підлітком разом з родиною та односельцями потрапив під молох більшовицьких репресій: десять родин вивезли з Дніпропетровищини у Вологодську область лише через те, що хати на їхньому хуторі Ганно-Томаківка були під черепицею. У 17 років Пилип утік із заслання, жив під чужим ім’ям, постійно ризикуючи бути викритим. Проте освоїв професію токаря та став одним з кращих у цій справі на «Запоріжсталі». З початком війни потрапив до лав остарбайтерів, дивом врятувався від голодної смерті та бомбардувань. А після війни , маючи перспективу потрапити до ГУЛАГУ, вирішив не повертатися до радянської тюрми народів та з великими труднощами дістався Англії. Втім, приїжджим з СРСР там не вельми раділи. Усе своє життя в Англії працював на малооплачуваних посадах на одній і тій самій фабриці. Брав активну участь у житті української діаспори Великої Британії, особисто знав багатьох діячів українського визвольного руху — від найближчих соратників гетьмана Скоропадського до Слави Стецько. Після довгої розлуки з рідною землею уперше відвідав Запоріжжя 1990 року, а після того, як померла дружина, 2002 року повернувся на Батьківщину. Жив разом з 91-річною сестрою Галиною в будиночку, який ще до війни, на місці колишньої землянки, збудувала їхня сім’я. Власним коштом встановив у Запоріжжі кам’яний хрест як пам’ять про жертв Голодомору та придбав під офіс «Просвіти» трикімнатну квартиру в центрі міста.
Повна назва самобутньої книги Пилипа Тараненка звучить так: «Те, чого забути не можна. Спогади українця: від революції Бідности до революції Гідности».
Насправді це бестселер. Її треба видавати і перевидавати. Щоб кожен школяр вчив по ній історію України. Щоб кожен читач міг глибше пізнати і усвідомити, який хресний шлях пройшла і проходить українська нація. Можливо,тоді в суспільстві поменшає манкуртів.
За книгою Пилипа Тараненка «Те, чого забути не можна», я певна, колись (а краще нині) українські кінематографісти візьмуться знімати фільм-епопею. Таких сюжетів не вигадає жодна творча уява. До того ж, головний герой є водночас автором. Вражає його незборима воля до життя, до волі, здатність перемагати тупикові обставини, прихильність до свого українського роду та рідної землі.
Видання побачило світ у Запорізькому видавництві «Дніпровський металург» накладом у …100 примірників. Автор видав книгу власним коштом на 101 році свого життя та присвятив її «Світлій пам’яті убитих, закатованих, заморених голодом, принижених і знедолених українських селян».
Це історія боротьби за виживання одного українця та його родини як одна зі сторінок загальної історії України від часу більшовицького перевороту 1917 року до агресії путінської орди 2014 року.
Повернувшись дев’яносторічним через 58 років з-за кордону, Пилип Тараненко був вражений тим, що українські діти в другому поколінні нічого не знають про життя дідів і бабусь. Його книга застерігає від безпам’ятства, бо тоді рідна країна ризикує стати легкою здобиччю «брата-окупанта».
«Я стільки пережив і не вмер для того, щоб розповісти усім про все, що здолав, аби в міру своїх сил показати оте, не таке уже й далеке життя таким, яким воно було насправді, а не яким його і досі намагаються піднести вам, мої дорогі земляки. Показати все правдиво, без фальші, бо минуле дає пряму проекцію в сьогоднішній день, бо яким сприйматимемо день учорашній, таким розгортатиметься і день сьогоднішній», — наголошує Пилип Тараненко у передмові.
Я прочитала книгу, як мовиться, на одному подиху, і не можу не зацитувати деяких її рядків:
«Не варто шукати щастя, десь, його треба створювати на рідній землі: там, де народили нас наші батьки, де наших батьків народили їхні батьки, словом, де споконвічна наша територія. Важко буває в себе, часом просто нестерпно, але то наша Батьківщина, і треба не розпорошуватися по світу, прагнучи туди, де інші, зовсім чужі для нас, люди змогли побудувати вільне і процвітаюче суспільство, а будувати таке суспільство у себе вдома. Лише той беззастережно може прагнути кудись, хто не вкусив чужинського хліба. Так, він розкішний і принадний, але для прибульців з інших країв той хліб завжди гіркий».
«Майже шістдесят літ не жив я на рідній землі, а це майже вік людини. Покидав Батьківщину молодим чоловіком, добряче потовченим комуністичною системою, а повернувся щирим, глибоко переконаним українцем, вельми поважного віку… Занадто дорого заплатив я за те, щоб відчути себе Українцем, тяжко заплатила за це і моя родина. То може всім українцям за походженням треба спершу зробити величезну пожертву, довжиною мало не в ціле життя, щоб відчути себе причетним до Великого Народу? Чи не занадто жорстоким було б таке випробування? Хіба не можна інакше?»
Пилип Миколайович Тараненко дожив до початку російсько-української війни 2014 року. Нині ж його стражденна душа уже в кращих світах. Вірний син українського народу залишив нам золоті зерна мудрості, перевірені самим життям, підтверджені особистим досвідом. Читаймо!
Слава Україні! Героям слава!
На основній світлині Марина Тараненко від усієї Тараненківської родини вітає свого дідуся із поверненням на Батьківщину (Запоріжжя, 5.10.2002)
Фото авторки
