30 вересня – Всеукраїнський день бібліотек. Бібліотека – це вже давно не лише місце, де можна взяти книжку. Тут навчаються, спілкуються, проводять культурні та освітні заходи, отримують цифрові консультації, шукають підтримки й просто знаходять людей, із якими добре бути поруч. Особливо відчутно це в невеликих громадах, де бібліотека часто залишається одним із доступних осередків культури й живого спілкування.
Про те, як змінюється бібліотечна справа, що сьогодні потрібно читачам, як бібліотеки працюють під час війни, навчають цифрової грамотності, залучають гранти та підтримують військових, ми поговорили з директоркою комунального закладу «Публічна бібліотека» Бобровицької міської ради Чернігівської області Лесею Цибою.
– Пані Лесю, розкажіть, будь ласка, про бібліотечну мережу Бобровицької громади. Скільки бібліотек сьогодні працює та як змінилася їхня робота після адміністративної реформи?
– Публічна бібліотека Бобровицької міської ради об’єднує 21 бібліотеку, з яких 18 працюють у селах громади. Це центральна бібліотека та бібліотеки-філії. Після адміністративної реформи 2020 року наша мережа суттєво змінилася, адже разом із громадою ми отримали нові території, населені пункти й, відповідно, нові завдання. Але для нас було важливо зберегти головне – доступність бібліотеки для людей незалежно від того, живуть вони в центрі громади чи в невеликому селі. Сьогодні кожна бібліотека шукає своє місце в житті громади, враховуючи потреби конкретних читачів.
– Як ви самі прийшли в бібліотечну професію? Це був свідомий вибір чи життя саме привело вас до бібліотеки?
– Мабуть, потроху і те, й інше. Я з дитинства любила читати. У мене була подруга, мама якої працювала бібліотекаркою, і я часто бувала в них. Мені подобалася сама атмосфера бібліотеки, книжки, люди, які там працювали. Згодом я вступила на філологічний факультет. Певний час навіть працювала в бібліотеці інституту. У 2011 році очолила Бобровицьку районну бібліотечну систему. Відтоді бібліотека стала вже не просто місцем роботи, а частиною мого життя. Чим більше працюєш у цій сфері, тим більше розумієш, наскільки вона багатогранна.
– Якою сьогодні є роль бібліотеки в житті громади? І що ви відчуваєте, коли бачите, що люди приходять сюди не лише за книжками, а й за спілкуванням?
– Для мене бібліотека сьогодні – це передусім відкрите місце для людей. Тут можна прийти по книжку, а залишитися на захід, навчання чи розмову. Хтось приходить навчитися користуватися смартфоном, хтось – поспілкуватися, хтось шукає інформацію, а комусь просто хочеться побути серед людей.
Проводимо культурні й освітні заходи, надаємо цифрові консультації, працюємо з дітьми, організовуємо зустрічі та підтримуємо волонтерські ініціативи. Під час війни ця роль стала ще важливішою, адже бібліотека для багатьох людей є місцем, де можна хоча б ненадовго відволіктися від тривожних новин і відчути звичайне людське життя.
Найперше я відчуваю довіру. Мені дуже важливо, що люди повертаються. Вони приходять на майстер-класи, до клубу читання, на заняття з цифрової грамотності, психологічні зустрічі, волонтерські заходи. А потім кажуть: «Як добре, що ми сюди прийшли». Для бібліотекаря це, мабуть, одна з найкращих оцінок роботи. Бо книжку людина може взяти й прочитати вдома, а от відчуття, що тебе тут чекали, почули й тобі раді, виникає тільки там, де є справжній контакт між людьми.
– Війна дуже змінила життя українських бібліотек. Як це відбулося у вашій громаді?
– Від початку повномасштабного вторгнення наші бібліотеки практично стали волонтерськими осередками. Ми плели маскувальні сітки, виготовляли окопні свічки, збирали для військових рукавички, шкарпетки, білизну, продукти, проводили благодійні заходи. Допомагали не лише військовим, а й внутрішньо переміщеним людям та тим, хто опинився у складних життєвих обставинах. Бібліотека не могла залишатися осторонь того, що відбувається навколо. Ми просто робили те, що могли.
– Який момент у роботі бібліотеки ви згадуєте з особливою гордістю?
– Для мене дуже пам’ятним став 2024 рік, коли Бобровицька дитяча бібліотека здобула перемогу у Всеукраїнському конкурсі «Краща бібліотека року» в номінації «Малі бібліотеки». Це було особливо приємно, бо 30 вересня, у Всеукраїнський день бібліотек, ми отримали підтвердження, що наша робота помітна не лише в громаді.
Сприймаю цю перемогу як результат роботи всієї команди. Вона стала для нас певною точкою відліку, після якої захотілося рухатися далі, пробувати нове, шукати можливості.
Цього року ми знову подалися на конкурс, уже з проєктом дорослої бібліотеки. Результатів очікуємо 30 вересня, тож сподіваємося на добрі новини.
– Окремий напрям вашої роботи – цифрова грамотність. Наскільки він затребуваний серед відвідувачів?
– Дуже затребуваний. Ми є частиною мережі Хабів цифрової освіти, тому навчаємо людей користуватися смартфонами, ноутбуками, електронними сервісами, застосунком «Дія», месенджерами, соціальними мережами. Особливо це потрібно людям старшого віку. Для когось звичайна операція в телефоні спочатку здається дуже складною, але після кількох занять людина вже самостійно користується потрібними сервісами.
За 2025–2026 роки навчання цифрової грамотності у нас опанували понад 200 людей. Лише у 2025 році ми також провели 111 індивідуальних консультацій для людей старшого віку.
– Ви активно працюєте з грантовими проєктами. Що вдалося реалізувати завдяки цьому ресурсу і як сучасні можливості змінюють бібліотеку?
– У 2024–2025 роках ми реалізували сім проєктів. Один із них – «Простір безпечний для дітей», підтриманий Благодійним фондом «Рокада». Загальна сума фінансування становила 544 699,65 гривні.
Завдяки проєкту ми облаштували безпечний простір для дітей, де є можливість не лише читати, а й гратися, відпочивати, займатися творчістю. З’явилися сенсорна зона «Шосте відчуття», VR-обладнання, ігри, простір для релаксації та читання.
Але я завжди кажу, що технології самі по собі не є головним. Можна придбати сучасне обладнання, створити гарний простір, провести цікавий захід, але якщо людині тут не буде добре, нічого не вийде. Мені подобається бачити, як дитина після першої книжки запитує: «А можна ще?», або як доросла людина, яка боялася користуватися смартфоном, раптом сама знаходить потрібну інформацію. Ось у такі моменти розумієш, що бібліотека справді працює.
– А що найбільше цікавить дітей? Чи відрізняється робота з ними у центральній та сільських бібліотеках?
– Дітям подобаються квести, ігри, заняття, театральні вистави нашого театру «Казковія», сенсорні читання, проєкт «Дивись та Читай». Ми намагаємося поєднувати книжку з іншими видами діяльності, щоб читання не сприймалося як щось нудне чи обов’язкове.
Проводимо й віртуальні подорожі. Разом із дітьми ми “побували” біля Ніагарського водоспаду, у Будинку Анни Франк та інших цікавих місцях світу.
Окремо хочу розповісти про досвід, який запозичили в Литві. У межах проєкту для бібліотек – переможниць Всеукраїнського конкурсу «Краща бібліотека року» – бібліотекарка нашої дитячої бібліотеки Таміла Тептюк побувала в литовських бібліотеках. Там вона ознайомилася, зокрема, з методикою сенсорних читань для найменших дітей разом із батьками. Цей досвід нас зацікавив, і тепер ми впроваджуємо таку практику у своїй бібліотеці.
У сільських бібліотеках теж є свої цікаві ініціативи. Наприклад, у Кобижчі працює клуб англійської мови, який відвідують 12 дітей двічі на тиждень. У Пісках бібліотека активно працює з дошкільнятами та школярами, співпрацює із закладами громади. В Олександрівці діє клуб «Сузір’я», в Озерянах багато уваги приділяють краєзнавству та місцевим традиціям, у Козацькому працює клуб «Коло життя». Кожна бібліотека має свою особливість, і це дуже добре, бо не може бути одного універсального формату для всіх.
– Ваша бібліотека багато працює і з українською мовою та культурою. Які заходи проводите в цьому напрямі?
– Проводимо мовні вправи, тематичні зустрічі, дискусії. Зокрема, відбувся захід «Мова Перемоги…», присвячений українській мові, мовній ідентичності, діалектам та культурній спадщині. За два тижні його відвідали 327 людей. Для мене це показник того, що мовна тема людям цікава, якщо говорити про неї не формально, а через живі історії, родинну пам’ять, місцеву культуру та власний досвід.
– До Бобровицької бібліотеки приїздили відомі письменники, журналісти, культурні діячі. Кого особливо запам’ятали?
– У нас побувало багато цікавих авторів. Запам’яталися зустрічі з Русланом і Людмилою Горовими, Людмилою Охріменко, Ганною Верес-Демиденко, Світланою Пшенічною, Євгеном Букетом. Приїздили Мирослава Барчук, Саша Довжик, Софія Андрухович, Катерина Калитко, Вахтанґ Кебуладзе, ірландський письменник і сценарист Ґреґ Діннер разом з Максимом Ситніковим та Тетяною Терен. Це була літературно-волонтерська поїздка Українського ПЕН до Чернігівщини. У Бобровиці вони зустрілися з читачами та передали бібліотеці нові книжки.
Зустрічі з мистцями важливі насамперед тому, що вони руйнують відстань між читачем і автором. Людина може прочитати книжку, а потім прийти й поставити письменнику своє запитання. Саме з таких зустрічей часто починається особисте ставлення до літератури.
– Які книжки особисто для вас є особливими?
– Я люблю «Тіні забутих предків» Михайла Коцюбинського та «Вир» Григорія Тютюнника. Це книжки, до яких хочеться повертатися, бо з віком і досвідом бачиш у них щось нове.
Мені взагалі подобається думка, що немає книжки, яка була б однаково «своєю» для всіх. Для когось вона стає важливою через сюжет, для когось – через героя, для когось – через фразу, яка раптом потрапила саме в потрібний життєвий момент. Тому наше завдання як бібліотекарів – допомогти людині знайти саме її книжку.
– Розкажіть про читацький клуб «Теплі історії». Як він виник?
– Першу зустріч ми провели в листопаді. Читали роман Сари Джіо «Остання камелія», говорили про книжку, героїв, власні читацькі враження. Мені подобається, що такі зустрічі не перетворюються на урок літератури. Люди говорять про прочитане, але водночас говорять і про себе. Під час першої зустрічі ми також зібрали кошти на підтримку Збройних сил України та започаткували «Таємну коробку» з книжками.
– Бібліотека займається і видавничими та краєзнавчими проєктами. Що вдалося підготувати?
– Підготували туристичну брошуру «Палац родини Катериничів», краєзнавче дослідження «Петро Петрович Катеринич. Сторінки життя», бібліографічне видання «Знаменні і пам’ятні дати по Бобровицькому краю на 2025 рік».
Краєзнавство для нас – це спосіб зберегти пам’ять про людей і події, які формували нашу громаду. Іноді здається, що це маленькі історії, але саме з них складається історія місця, де ми живемо.
– А як сьогодні поповнюються бібліотечні фонди? Чи вистачає коштів на нові книжки?
– У 2024 році на оновлення фондів було спрямовано 170 тисяч гривень, у 2025 році затвердили й використали 110 тисяч. Крім того, отримуємо книжки від Українського інституту книги, Українського ПЕН, партнерів. У бібліотеці є також полиці з польськими та німецькими книжками. Працюємо з проєктом «Валізка з книжками». Тобто фонд поповнюється з різних джерел, хоча, звичайно, потреб значно більше.
– Які проблеми сьогодні є найбільш відчутними для бібліотек?
– Як і в багатьох культурних закладах, це фінансування, заробітні плати, опалення, можливість придбавати нове обладнання та книжки. Особливо складно працювати тоді, коли ресурсів мало, а очікування людей зростають. Водночас дуже багато залежить від самої громади. Нам допомагають партнери, благодійники, громадські організації. Важливо, що поступово вирішуються й питання доступності. Наприклад, у нас облаштовано пандус, щоб бібліотека була доступною для людей із різними потребами.
Наші здобутки й результати роботи, безумовно, стали можливими завдяки підтримці керівництва громади та депутатського корпусу, а також людям, які безпосередньо опікуються розвитком культури й бібліотечної справи. Особливо хочу відзначити заступницю міського голови Юлію Петренко, яка курує роботу бібліотек, і, звичайно, начальницю відділу культури та туризму Людмилу Луценко. Її щоденна підтримка, розуміння і небайдужість до наших справ для нас дуже важливі.
Як директорка бібліотеки, хочу окремо подякувати Людмилі Луценко за довіру до нашої роботи, за готовність чути й підтримувати нові ідеї. Для мене особливо цінно знати, що поруч є людина, з якою можна порадитися, відверто поговорити, разом шукати рішення і не боятися рухатися вперед. Саме така підтримка дає відчуття, що твою працю бачать і цінують, а твої ідеї справді можуть стати частиною розвитку бібліотеки та всієї громади.
– А що для вас особисто найскладніше як для директорки?
– Найскладніше для мене – відповідальність за людей, які поруч. Переживаю за своїх колег, читачів, партнерів. Думаю про те, в яких умовах вони працюють, чи не втомилися, чи вистачає їм сил.
Війна принесла багато виснаження, тривоги, втрат. Іноді людині просто потрібно, щоб її вислухали. Тому керівник має бачити не лише працівника, який повинен виконати свою роботу, а й людину. Можливо, іноді підтримати, іноді обійняти, іноді просто побути поруч. Для мене це теж частина відповідальності.
– Ви продовжуєте займаєтися волонтерством. Які ініціативи реалізуєте?
– Одна з наших ініціатив – збір пластикових кришечок. Ми організували пункт збору, а зібране передаємо громадській організації «Місто майбутнього» в Одесі. Загалом передали близько тисячі кілограмів пластику, кошти від переробки якого спрямовуються на допомогу у придбанні дронів.
Здавалося б, звичайна пластикова кришечка. Але коли її приносять сотні людей, маленькі внески перетворюються на реальну допомогу.
– Якщо одним реченням – що для вас сьогодні бібліотека?
– Бібліотека – це місце, де людина зустрічається з книжкою, іншими людьми і новими можливостями.
– Якою ви бачите бібліотеку Бобровицької громади в майбутньому?
– Хочеться й надалі розвивати соціальні та культурні простори, сучасні послуги, поповнювати фонди, працювати з краєзнавством і туристичною інфраструктурою, розширювати цифрову освіту та підтримувати читання. Аби люди приходили до бібліотеки не лише тоді, коли їм потрібна книжка. Щоб вони знали: тут можна дізнатися щось нове, зустріти цікавих людей, навчитися того, чого раніше не вмів, знайти підтримку або просто провести добре час. Адже саме тоді бібліотека справді стає частиною життя громади.
Приєднуйтеся до нас:
Facebook ‒ група, сторінка;
Telegram – Еліта. Онлайн-медіа.
