Люди… Зустрічі з людьми, подаровані долею – це велика школа життя. Кожен – наука і школа глибшого розуміння світу. Мама хвилювалась найбільше, а чи не буде самій мені тяжко у чужому місті та ще й так далеко від рідних. В Києві на той час у мене не було близьких, а рідні й поготів.Так, було важко на початку. Ота гранична довіра до людей, виплекана у селі, виявилась у Києві зайвою. А для мене на початку – це ще виявилась і серйозна перевірка. У перший день на вокзалі в мене поцупили гаманець, квиток. Я залишилась у чужому місті ні з чим.Але ні, залишилась не наодинці зі своєю бідою. Мені допомогла одна жінка. Зовсім чужа. Вона сиділа поруч на залізничній лаві (а я перед цим заснула після екзамену над своїми зошитами, отак і вкрали речі). Завдяки їй щасливо дісталась додому. З плином років не пригадую обличчя тієї жінки, не знаю її імені (як жаль, що ми не зазнайомились), але весь час тепло згадую її. Молюсь, щоб в житті вона була щасливою.З плином років розумію, як важливо те, що буде опісля. Як післясмак страв. Як згадуватимуть тебе ті, з ким доля звела ближче. Виявляється, це дуже важливо: пройшовши поряд, чи встигли ви бодай помітити промінчики сонця душі одне одного. Світ чуттєвий. І ця чуттєвість у нас самих.Мама просила залишитись вдома, більше не їхати «в місто, яке тебе не прийняло». А я вже без Києва не могла. Отака от любов із першого дотику. Хоч із слізьми на очах.
В Києві я вчилась заново довіряти людям. Доля була милостивою. Скоро я була зовсім не одна. Київ щедро обдарував мене прекрасними людьми. Хіба ж я, дівчинка з маленького села на Волині, хоча б колись мріяла, що зможу ділитись своїми творами із Катериною Вакулівною Мотрич, творчими задумами – із Костею Волинським, листуватись із Євгеном Сверстюком… Багато прекрасниз людей поряд. Люди підтримували, надихали. З кимось доля й розвела, а з кимось звела ближче.
Я зрозуміла в житті важливе: людям, які з’являються поряд, не варто нічого доводити, але й не потрібно вимагати від інших особистісних хотінь. Варто з усіма бути чесною. Не підігрувати, не грати, а просто бути собою. І приймати людей не за власним бажанням надуманих рис, а просто все-таки віднайшовши у цій людині краще. Так, навіть якщо й це археологічні розкопки. Якщо чимось ця людина дорога. Мені інколи рідні закидають: мовляв, ти як адвокат виправдовуєш ту чи іншу людину. Коли в людині відкриваєш оте природне хороше, вже є оте важливе право підкреслити цю особливість. Хай там що, а ми можемо по краплинці збагачувати цей світ кращими рисами Людини.
ОБРАЗОЧОК НА ПОКУТІ
Зацьковані, втомлені від буденних турбот, перенасичені страхітливим Сьогодні, втікаємо від самих себе – мізерних, жадібних, заздрісних, злих, жорстоких, нікчемних…
Спішимо у собори, церкви і костьоли. Молимось… Молимось… Молимось… Шукаємо у Бога притулку. Переступаємо пороги святинь, живемо далі. Сьогодні і завтра так, як і вчора…
О, які ми дивні! Які нерозумні та нерозважливі! Схиляємося перед величчю власноруч збудованих храмів і без жалю руйнуємо найвеличніший і найсвятіший храм, возведений Господом у кожному із нас – Храм Душі.
