Коли дерева були великими, а деякі кущі маленькими, улюблені зимові свята виглядали трохи інакше. Різдво тоді офіційно взагалі не святкували. А Святий вечір і дорослі, і малі звали Вечерею. От саме цього дня ми чекали не менше, ніж новорічної ялинки в хаті. І хоча у школі подібні дії, м’яко кажучи, не заохочували, надвечір 6 січня всі жовтенята і піонери (іноді й комсомольці) активно “носили вечерю”.

Мама, йдучи на роботу, сказала нам із старшим братом не йти до людей, поки не звечоріє, і тому ми слухняно сиділи в хаті і нетерпляче чекали вечора. Ми навіть світло не вмикали і раділи сутінкам, що почали моститися в кутках. І особливо під ліжком, де був наш “гараж” для іграшок. А надворі було ще видно, хоч плач!.. Кілька разів вибігали з двору на вулицю і подумки підганяли сонце до його ліжка за околицею селища. А воно, немов сміялося з нас. Зависло над довжелезними скиртами соломи у білих снігових шапках на тому боці річки і ніяк не хотіло йти спати.

Нарешті!.. Ні, ще остаточно не стемніло. Але ми побачили на вулиці дві дитячі постаті, які шмигнули у двір Колінька.

Нічого собі! Значить, нормальні люди вже давно носять вечерю, а ти тут сиди, немов прив’язаний?.. Ми схопили торбинки з вечерею та більшу для гостинців, і швиденько порипіли снігом на вулицю.

Зазвичай ми ходили від хати до хати невеличками табунцями. Бо так веселіше. У кожного в торбинці (іноді з жіночої хустки) була вечеря – частіше рис із медом чи маком.

У першу чергу ми бігли до хат своїх хрещених батьків, дідусів і бабусь та близьких родичів. Бо вони частували вечірників найщедріше. Могли вручити 3 чи навіть 5 рублів! А ось інші господарі здебільшого давали копійки, рідше по одному рублю. І, звичайно, в кожному дворі насипали нам пригорщами цукерки, печиво, пряники, яблука, горіхи.

А завітавши до хат, ми скрізь майже урочисто казали одне й теж: “Прислали батько й мати, нате вам вечерю!” Хтось куштував “кутю”, але здебільшого нам відразу давали гроші та солодощі і ми поспішали до наступного двору.

Само собою, на наші вечірні галасливі візити до дворів найголосніше реагували пси. Їм теж дуже кортіло покуштували смак вечері , а заодно наших валянок чи штанів. Тому на кутку стояв такий гавкіт, немов сюди із степу збігалися посміятися із прив’язаних псів всі місцеві зайці, лисиці і навіть вовки.

Односельці зазвичай зустрічали дітей дуже приязно. Обдарувати вечірників – це святе. Але траплялися й винятки. І коли ми трохи підросли, то спеціально ходили до окремих дворів односельців, аби трохи розважитися. Серед таких був і, світла йому пам’ять, дід Гигарь.
Дід теж нас дуже “любив”. А куди йому діватися? Він влітку та восени працював сторожем на баштані чи в саду і тому був приречений близько знатися з малими вариводами. А ми у свою чергу поважали гарну спортивну форму діда. На нашу думку, він був майстром спорту сільського класу. Не менше!

Бо на відміну від інших сторожів, бігав з ломакою за нами так прудко, що ми ми тікали по-справжньому. І аж тремтіли від захвату. Ну як його після цього не поважати?..
Точно не знаю, як зустрічав дід Гигарь інших вечірників. Але коли ми з Сашком Кострижом та тезкою – Пашою Козликом приходили до його хати, чули майже одне й теж.

На стук у вікно і наше бадьоре повідомлення, що прийшли вечірники, дід не відчиняв дверей і дипломатично відповідав, що баби дома немає. Мовляв, вечеря, хлопці, це діло бабське і тому відстаньте. Ти ми, пирхаючи від сміху, знову наполегливо тарабанили у шибку. Господар тепер вже озивався дещо роздратованіше. А на п’яту-шосту спробу нарешті вибухав і сердито кричав скрипучим голосом: “Та я ж вам отвітив, що баааааби дома немає!!!”

Ну і що тут смішного? Але ми в той момент голосно реготали, виходячи з двору. І знали, що наші стосунки з дідом влітку в саду продовжуватимуться на ще вищому спортивному рівні.
Був ще один цікавий персонаж, до якого любили носити вечерю старші хлопці. Той зазвичай не відчиняв вечірникам і відповідав: “Я купаюсссссь…” Втім, це поодинокі випадки, бо “Вечеря”, повторюю, традиційно була одним з найулюбленіших свят.

А Різдво також автоматично ставало неабияким святом. Вранці всі ретельно підраховували “виручку”. Назбирувалося у кожного по рублів 18-20. Ціле багатство! Ми з братом урочисто йшли у центр. Купували там якісь іграшки. А ще, пам’ятаю, я обов’язково купував новий альбом і найбільшу коробку кольорових олівців: десь 24 чи навіть 26 штук. Потім вдома сідав і натхненно малював нашу хату, літаки, кораблі, ракети, трактори. А ще – кота із натури. А той, згорнувшись клубком, міцно спав під теплою грубкою і навіть не уявляв, бідолаха, які він цікавенні події вчора проспав.

 

Від Павло Кущ

Журналіст, письменник.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *