Ніби і зима, але без шуби: ну то я сніг шубою називаю. Я закладаю заряд у дерев’яну ручку з гострим дзюбком і пишу листа до Николая. Тої ночі, коли ходит Николай, я буду спати, єк крілик: пазити де він є.
Я хочу, аби Николай у Шипоті приніс білий свидрик, а Николай у Кобаках – песика. У Николая сани з самого інею, за ним зірок фист, і він так перелетит через Ровеньку – і там буде дорога на Кобаки. «Йму добре», – задумалася собі. – «Бо не мусит іти пішя по ожеледі і на автобус-«чобіток» чекати не мусит, він собі раз – і перелетів на санях…
В хаті далі потемки – не стало світла. Того я беру той паперик, ти й підкладаю книжку, ти й іду надвір. Там допишу.
«Дорогий Николаю, я знаю, ти дуже старенький. Нести кєжке не годен. То свидрик принеси сам, а песик най прибіжит. І зроби так, Николаю, аби наш автобус так згуста не ломивси, бо я си бою. І аби сніг пішов – аби мож си грати… І принеси мені, єк найдеш, таких сирних коників, єк вуйна Гануся вміє робити. І цей.. Книжку би хотіла. З образками»…
А надворі.. А надворі зачинаєси казка: сонця зимового богато фист, а на маминій калині ґаздує снігурик, і смакує по одній ягоді. Але дивно так: снігур гезди, а снігу – нема.. Калина вкрилася дрібним смушком інею, і як нею бавиться сонце – вона поблискує…
