Що відбувається, коли люди з двох сусідніх країн намагаються говорити одне з одним не мовою політики, а мовою літератури? Саме з цього запитання народилася антологія «Коли домом є хтось / Gdy domem ktoś» – двомовна книжка, що об’єднала 21 українське та польське оповідання про зустрічі, близькість, втрати, війну, міграцію, дружбу й пошук нового дому. Про те, чому важливо зберігати відмінності голосів, як література допомагає побачити в іншому не представника певної нації, а конкретну людину, і чому дім іноді справді може бути людиною, ми поговорили з упорядницею, перекладачкою та видавчинею Тетяною Виговською.
– Тетяно, як взагалі виникла ідея цієї антології?
– Ідея народилася в грудні 2024 року. Ми з Янушем Музичишиним хотіли зробити книжку, яка дала б можливість польським та українським авторам говорити про життя поруч не мовою офіційних заяв чи політичних декларацій, а мовою літератури. Нам було важливо почути різні голоси й побачити, як одна й та сама реальність може виглядати з українського та польського боку.
Спочатку ми сформулювали ширшу тему: «Польща – Україна: сьогодення, минуле і майбутнє. Історії, які нас єднають». А далі стало зрозуміло, що найбільше нас цікавлять не абстрактні «польсько-українські відносини», а конкретні люди – їхні зустрічі, страхи, симпатії, непорозуміння, дружба, любов і спроби зрозуміти одне одного.
– Чому саме оповідання? Чому не публіцистика, не документальні історії?
– Тому що художній текст дозволяє говорити про складні речі не прямо. Письменник може поставити людину в конкретну ситуацію і дати читачеві можливість самому зробити висновки. У літературі не обов’язково пояснювати, хто правий і хто неправий. Можна просто показати двох людей, які зустрілися, і подивитися, що між ними відбувається.
Мені здається, саме цього зараз часто бракує – можливості подивитися на іншу людину не як на представника певної нації, групи чи досвіду, а як на окрему особистість.
– У книжці 21 оповідання: 11 українських і 10 польських. Як ви відбирали тексти?
– Ми хотіли, щоб це була саме антологія, а не збірка текстів, написаних за одним шаблоном. Тому для нас було важливо зберегти різноманітність авторських голосів і жанрів.
З українського боку я запрошувала авторок і авторів, які вже мають свій літературний доробок, і відбирала тексти для антології. Януш відповідав за польську частину. У результаті під однією обкладинкою опинилися дуже різні історії, і це, на мою думку, одна з головних переваг книжки.
– Чи відчувається різниця між тим, як польські й українські автори говорять про цю саму тему?
– Так, і я вважаю це абсолютно природним. Ми перебуваємо поруч, але наш досвід останніх років дуже різний. Для українського автора війна – це часто особиста історія, досвід втрати, страху, вимушеного виїзду, життя в умовах постійної небезпеки. Для польського автора війна може бути досвідом спостереження, допомоги, зустрічі з українцями, які приїхали до Польщі, або спроби зрозуміти те, що відбувається по сусідству.
Тому деякі тексти перегукуються, а деякі, навпаки, демонструють різницю поглядів. Для мене це не проблема. Навпаки, справжній діалог починається там, де ми можемо побачити цю різницю й не намагатися її приховати.
– У назві є слова «Коли домом є хтось». Що для тебе означає ця фраза?
– Напевно, після всього, що сталося з Україною, слово «дім» для багатьох людей перестало бути лише адресою. Дім може залишитися в іншій країні, місті, квартирі, до якої зараз неможливо повернутися. А нове місце спочатку взагалі не сприймається як дім.
Але людина може поступово створити відчуття дому навколо себе. І дуже часто це відбувається завдяки іншій людині. Тій, яка допомогла, запросила, вислухала, пояснила, підтримала або просто була поруч.
Тому назва для мене не про красиву метафору. Вона про дуже конкретний людський досвід.
– Антологія вийшла двома мовами. Чому для вас було принципово залишити саме такий формат?
– Тому що ми хотіли, щоб польський читач міг читати українських авторів, а український – польських. Не через переказ, не через скорочену версію, а безпосередньо в перекладі, з можливістю побачити поруч оригінальний текст.
Для мене як видавчині це також питання літературного діалогу. Переклад – це не просто технічна операція, коли текст переноситься з однієї мови в іншу. Це спосіб познайомити людей із іншою культурою і дати їм можливість почути інший голос.
– Ти сама перекладала тексти для антології. Чи складно перекладати художні твори, особливо коли йдеться про досвід іншої країни?
– Художній переклад завжди вимагає дуже великої уважності. Потрібно не лише правильно передати зміст, а й зберегти голос автора, ритм, інтонацію, гумор, особливості мовлення персонажів.
У цій антології це було особливо важливо, тому що тексти дуже різні. Не можна перекладати однаково оповідання про війну, гумористичну історію чи текст про стосунки. У кожного автора має залишитися його власний голос.
– Чи було під час роботи над антологією оповідання, яке тебе особливо здивувало?
– Я б не хотіла виділяти одне, тому що кожне з них працює у своїй системі координат. Але саме під час редагування я ще раз переконалася, наскільки різними можуть бути історії про начебто одну й ту саму реальність.
Деякі тексти дуже близькі українському досвіду. Інші змушують подивитися на ситуацію очима людини, яка перебуває поруч, але переживає події інакше. І саме ця різниця для мене була важливою.
– Чи можна сказати, що ця книжка про українців у Польщі?
– Частково. Але я б не обмежувала її цим. Це книжка про зустріч людей, які опинилися поруч у дуже непростий історичний момент.
Так, війна і вимушена міграція проходять через багато текстів. Але там є також кохання, дружба, гумор, випадкові зустрічі, непорозуміння, побутові ситуації. Тобто є те саме життя, яке продовжується попри війну.
І мені здається важливим показувати українців у Польщі не лише через категорію «біженців». Це люди з професіями, характерами, талантами, проблемами, мріями, почуттям гумору. І водночас польські герої цієї книжки теж не є якимись абстрактними «поляками». Це конкретні люди зі своїми історіями.
– Антологія має понад 600 сторінок. Це досить великий обсяг. Що ти хотіла б, щоб читач виніс із цієї книжки після останньої сторінки?
– Я б не хотіла нав’язувати читачеві конкретний висновок. У цьому й полягає сенс антології – дати йому 21 можливість подивитися на людей і ситуації з різних боків.
Але якщо після прочитання хтось замислиться про те, що чужа людина може стати близькою, що між людьми можуть існувати кордони, але вони не обов’язково мають існувати у стосунках, – цього для мене вже достатньо.
– Ти багато років працюєш із книжками, перекладами та українсько-польськими культурними проєктами. Чи змінилося твоє власне розуміння польсько-українського діалогу за останні роки?
– Безумовно. Після початку повномасштабної війни українці та поляки опинилися значно ближче одне до одного – і в хорошому, і в складному сенсі. Ми стали набагато більше бачити одне одного в повсякденному житті.
А коли люди починають жити поруч, вони неминуче відкривають не лише спільне, а й відмінності. І це нормально. Мені здається, головне – не боятися цих відмінностей і не робити вигляд, що їх немає.
Культура і література якраз дають можливість говорити про це спокійно, без необхідності щоразу шукати переможця чи винного.
– А що особисто для тебе означає ця книжка?
– Для мене це не просто ще одна видана книжка. Це результат спільної роботи людей із двох країн, які вклали в неї свій досвід, час і довіру. Важливо те, що ми змогли зібрати під однією обкладинкою польські та українські голоси – причому не намагаючись зробити їх однаковими.
У книжці 21 історія, але насправді їх набагато більше. Бо кожен читач, напевно, впізнає в них щось своє: свій дім, свою втрату, свою випадкову зустріч, свою людину, яка колись була чужою.
Можливо, саме так і починається життя разом – не з великих декларацій, а з моменту, коли ти раптом перестаєш бачити в іншому чужого.
Приєднуйтеся до нас:
Facebook ‒ група, сторінка;
Telegram – Еліта. Онлайн-медіа.
