Бойовий шлях у цифрах:
· 2021 рік – добровільний контракт із ЗСУ (36-та окрема бригада морської піхоти).
· 11 квітня 2022 – 23 травня 2025 року – понад 3 роки (1137 днів) російського полону (Оленівка, Сокологірськ, СІЗО №2 м. Вязьма).
· 5 січня 2026 року – повторний добровільний вступ до війська (Нацгвардія, бригада «Спартан»).
· 29 квітня 2026 року – тяжке поранення під Покровськом (с. Сергіївка), ампутація обох ніг.
З військовим Дмитром Прокоф’євим, позивний «Вакула», ми зустрілися зовсім недавно. Письменниця, моя подруга Оксана Радушинська разом зі своєю командою волонтерів приїхала до одного зі шпиталів на Київщині виступити перед пораненими військовими. Запросила долучитися й мене. Під час концерту дружина одного з воїнів попросила ввімкнути його пісню. Автор пісні, Дмитро, був присутній в імпровізованій глядацькій залі. Так розпочалося наше знайомство.
Він народився на Донеччині. Пізніше з родиною переїхав на Харківщину, а з 2004 року жив у Харкові. Там минали його доросле життя, робота, родина. У 2021 році добровільно підписав контракт із ЗСУ. Повномасштабне вторгнення зустрів під Маріуполем. 11 квітня 2022 року, під час спроби прориву з оточеного міста, потрапив у полон, де провів понад три роки. 23 травня 2025 року був звільнений. Після звільнення на Дмитра чекала складна реабілітація. Та він не залишив військо. 5 січня 2026 року знову добровільно повернувся на службу. За кілька місяців на Покровському напрямку дістав тяжке поранення і втратив обидві ноги.
Сьогодні цей мужній, сильний духом і безперечно талановитий чоловік вчиться жити по-новому. Пише вірші, грає на електрогітарі, готується до протезування, говорить про майбутнє без жалю до себе. Про те, що пережив, чого навчився за роки війни й полону, і чому після всього, що з ним сталося, знову обрав військо, ми й поговорили.
«Я тут народився. Це моя країна»
– Дмитре, розкажи про своє життя до повномасштабного вторгнення. Чим ти займався і як прийшов у армію?
– Я народився на Донеччині, у місті Кіровське. Мешкав там до десяти років, потім ми з родиною переїхали на Харківщину, а з 2004 року моїм домом став Харків. Батьки й досі живуть там.
Спорт у моєму житті був завжди. Навчаючись у Харківському механічному технікумі імені О. О. Морозова на майстра з дизельних двигунів, грав у волейбол та баскетбол, був капітаном обох складів. Намагався постійно тримати себе у формі, ходив до спортзалу, а після пар брався за будь-який підробіток: працював на будівництві, офіціантом.
Найбільшим щастям і головним сенсом життя стала донька Дар’я, яка народилася у 2014 році. Вона – моя особлива ніжність, моє світло і причина, чому я завжди бився за життя й ішов уперед. Усе робилося й робиться насамперед заради неї.
– Як і коли ти прийняв рішення взяти до рук зброю?
– У 2021 році, абсолютно свідомо й добровільно. Батьки відмовляли, але для мене це рішення вже не підлягало обговоренню. Хотів захистити рідну землю. І найголовніше – прагнув, щоб донечка зростала у вільній країні, мала спокійне дитинство та безпечне майбутнє.
Підписав контракт і потрапив до 36-ї окремої бригади морської піхоти ЗСУ.
«У нас уже не було вибору»
– Де саме тебе застала повномасштабна війна?
– Під Маріуполем. Наприкінці лютого 2022 року наш підрозділ зайшов у місто. Невдовзі довкола утворилося щільне кільце – три лінії оточення на 130 кілометрів. Зовнішні сили пробитися вже не могли, а вийти самостійно ми не мали змоги. З 10 на 11 квітня у 36-й бригаді дали наказ іти на прорив.
Ми пішли. Але колону швидко розбили мінометами та авіаударами. Частина хлопців змушена була повернутися на заводи «Метінвесту», а ми – танкісти, самохідний дивізіон – рухалися далі.
– Яка ситуація була із боєприпасами та бійцями на той момент?
– Снарядів для САУ майже не залишалося, працювати було нічим. Зі 130 чоловік у моєму дивізіоні на момент прориву в строю залишалося близько 70, більшість – із пораненнями. Патронів для автоматів Калашникова вистачало, але проти танка чи артилерії з ними не вистоїш. 11 квітня ми пішки пробиралися посадками та полями. У районі Сартани натрапили на ворожий блокпост і потрапили в полон.
Понад три роки полону
– Яким був твій шлях у російському полоні?
– Спочатку Сартана, де робили так зване сортування. Звідти перевезли в Оленівку – це було ще до того трагічного теракту, я пробув там лише тиждень. Далі – Сокологірськ на Луганщині, а згодом нас відправили до Росії – у СІЗО №2 міста Вязьма Смоленської області. Загалом у неволі я провів понад три роки – з 11 квітня 2022-го до 23 травня 2025 року.
– Що в тих умовах виявилося найважчим випробуванням?
– Найстрашнішим був постійний, виснажливий голод і жорстокі катування. Організм просто танув від нестачі їжі, а від тебе щодня вимагали витривалості під побоями. Дуже також бракувало руху, простору. Окрім знущань, наглядачі тиснули психологічно. Спочатку не мали ні книжок, ні новин. За півтора року почали давати їхню літературу – про російського імператора Миколу чи радянські матеріали про Другу світову. Радянські пісні вмикали на повну. Змушували вчити вірші: якщо ввечері давали текст, а вранці на перевірці ти його не розповідав – чекало жорстоке побиття.
– Пропагандистські зйомки та тиск теж були частиною цих знущань?
– Так. Спочатку проводили допит, потім самі писали сценарій, вивчити який треба було напам’ять, і змушували говорити на відеокамеру…
– Як вдавалося зберігати фізичні та духовні сили?
– Ми знаходили сліпі зони, де нас не бачили відеокамери, і потай займалися спортом: віджималися, присідали, качали прес.
А духовну наснагу давала родина. Перед сном я щовечора подумки перераховував усіх рідних і бажав їм спокійної ночі. Тримався за образ донечки Даші та думку про дім – мені треба було вижити, щоб повернутися до своїх. Донька була моїм якорем і впевненістю, що я повернуся додому.
Янгол-охоронець на ім’я Наталя
– Як дізнався, що настав день звільнення?
– У камері нас було десятеро. Офіційно нічого не казали. Раптово через селектор зачитали шість прізвищ, серед яких і моє: «З речами на вихід». Вивели, переодягли в цивільне, замотали очі та зв’язали руки скотчем, посадили в машину. Куди везуть – не знав ніхто. У Росії часто перевозять в’язнів з одного закладу до іншого, брешучи про обмін, тому до останнього не було впевненості.
– І як відбулася перша зустріч із рідними?
– Нас доставили до білоруського кордону, де передали українській стороні. Довезли до Чернігова, у поліклініку: помили, нагодували, переодягли, дали телефони.
Ще в полоні представник Червоного Хреста дозволив мені записати сестрин номер. Пам’ятав його напам’ять кожною клітинкою. Подзвонив Наталі першій. Вона старша за мене на п’ять років і є найближчою людиною, якій можу довірити все. Усі ці три роки вона виривала мене з пекла: їздила на мітинги, оббивала пороги, домагалася інформації. Вона була моїм янголом-охоронцем. Коли почула мій голос у слухавці – були сльози й невимовні емоції.
Далі нас автобусом везли на Вінницю. Сестра з мамою та братом терміново виїхали назустріч. Під час однієї з нічних зупинок на перекур Наталя зателефонувала й сказала: «Ми обігнали ваш автобус, стоїмо за 150 метрів». Попри супровід військових і заборону виходити, я просто побіг до них. Ми обіймалися посеред траси. Це була наша перша зустріч після тривалої невідомості.
«5 січня 2026 року я втік… у ТЦК»
– Повернення до цивільного життя було простим?
– Ні. Після тижневого карантину та госпіталізації повернення додому принесло найважчі панічні атаки. Психологи пояснювали: це нормальна реакція організму, який нарешті відпустив постійне напруження.
Не міг спати ночами, по дві-три доби не змикав очей. Не міг навіть лягти горизонтально – починав задихатися, бракувало кисню, підривалася сильна паніка. Годинами сидів уночі на кухні. Працював із фахівцями, поступово проходив реабілітацію.
Спроба знайти себе у цивільній професії показала, що мої думки все одно на фронті. Я не можу стояти осторонь, тому прийняв рішення повернутися до захисту країни.
– І вирішив знову повернутися на фронт?
– Так. 5 січня 2026 року я буквально втік до військкомату. Ніхто з рідних цього не очікував. Мав повне право більше не служити через пережите й комісування з ЗСУ, але прийшов і сказав: «Хочу йти добровільно».
Так потрапив до Національної гвардії України – у підрозділ «Спартан», що базується в Харкові.
Поранення та новий відлік
– Де саме та за яких обставин ти дістав поранення?
– Це сталося 29 квітня 2026 року поблизу селища Сергіївка Покровського району на Донеччині.
Наша група о п’ятій ранку вийшла на завдання – мали пішки перевірити маршрут руху на наявність мін, розтяжок та слідів ворожих БпЛА. Ішли з дистанцією близько тридцяти метрів один від одного. Ворожий БпЛА «Молнія» ішов дуже низько – на бриючому польоті, із вимкненим двигуном. Помітили його запізно. Він упав і вибухнув у метрі від мене.
– Що було далі?
– Основний удар припав на ноги. Евакуація виявилася складною і тривала кілька годин. Коли мене врешті доставили до стабілізаційного пункту, утворився турнікетний синдром. Праву кінцівку врятувати шансів не було. Ліву лікарі намагалися зберегти, але через тривале здавлювання тканин її також довелося ампутувати.
– Як ти прийняв втрату обох ніг?
– Без зайвих трагедій. Коли свідомо йдеш на війну, мусиш готувати себе до будь-якого перебігу подій. Знав, що можу загинути або дістати важке поранення, тому сприйняв це як даність, з якою треба рухатися далі.
«Я стану на протези. Я буду бігати»
– Як триває твоє відновлення зараз?
– Наразі проходжу лікування та готуюся до протезування. Категорично не люблю нити і не терплю, коли мене починають жаліти.
Зараз є всі можливості для реабілітації: чудові зали, професійні психологи, спеціалізовані організації, обладнаний простір. Головне – власне бажання. Бачу хлопців із важкими ампутаціями, які повертаються в спорт, катаються на сноубордах, ведуть насичене життя.
Не маю жодного бажання зупинятися чи киснути. Я стану на протези. Я буду бігати.
Гітара, вірші та новий берег любові
– Окрім військової служби, ти маєш і творчу сторону. Розкажи про це.
– Творчість була зі мною завжди. Трохи малюю, люблю працювати з деревом. У 14 років із першої зарплати купив акустичну гітару і сам навчився грати.
Вірші писав ще з дитинства, але повернувся до цього вже на війні. Коли стоїш уночі на позиції, слухаєш рацію, чуєш, як гинуть побратими – це треба виплескувати з себе. Почав записувати рядки, а потім поклав їх на музику.
Після поранення пальці ще не завжди добре слухаються, але я придбав електрогітару. Тепер інколи влаштовую мініконцерти просто для хлопців та медперсоналу. Це допомагає всім нам.
«Щоб люди могли спокійно спати»
– Які твої плани на майбутнє?
– Планую залишитися служити далі – у тій формі, в якій це буде можливо після протезування.
Моя головна мета дуже проста: щоб Україна була. Щоб закінчилася війна. Щоб люди могли спокійно спати, а діти – зокрема й моя Даша – ходили до дитячих садків та шкіл під мирним небом.
Зустріч за кавою: Мирослава та Ярослав
Ми зустрілися біля будівлі шпиталю, і Дмитро одразу запропонував пройти до затишної кав’ярні неподалік, щоб спокійно поспілкуватися за кавою.
За столиком до розмови приєдналася Мирослава – дружина Дмитра. В її очах немає втоми чи смутку – лише спокійна впевненість і глибока ніжність. Мирослава Якуб – теж військова, пройшла свій непростий бойовий шлях і знає ціну кожному подиху. Містком між ними стала сестра Дмитра – Наталя. Вона познайомила їх тут же, у шпиталі. Відчула у Мирославі споріднену душу та внутрішню міць і звела її з братом.
– Мирославо, як відбулося ваше знайомство і що стало вирішальним у тому, щоб бути разом?
– Нас познайомила Наталя прямо тут, у шпиталі, – розповідає Мирослава. – Спочатку ми просто багато спілкувалися. Коли маєш власний фронтовий досвід, не потрібно пояснювати очевидні речі: розуміли одне одного без слів, відчували той біль і переживання, про які зазвичай не говорять уголос. Потім почали бачитися частіше. І згодом зрозуміли, що стали одне для одного чимось набагато більшим, ніж просто друзями. Ми стали опорою.
Дмитро додає із помітною гордістю й ніжністю:
– Те, що було там, на фронті чи в полоні, має залишатися там. Ми повертаємося, щоб жити далі. І коли я спокійно кажу: «Зараз прийде моя дружина», у цій простій фразі для мене – увесь сенс нашого нового дня. Вона розуміє мене так, як мало хто здатний зрозуміти.
Дмитро Прокоф’єв пройшов через пекло, яке важко уявити – Маріупольське оточення, голод і катування понад трьох років російського полону, важке повернення до мирного життя, новий добровільний вихід на службу і тяжке поранення.
Але дивишся на нього й розумієш: фізичні втрати не забрали в нього головного – гідності, сили любити й бажання жити. Поруч із ним – сестра Наталя, яка всі ці роки боролася за його повернення, у серці – донечка Даша, заради якої він і далі долає неможливе, а за руку тримає Мирослава – кохана дружина, побратимка та супутниця нового життя.
Він грає на гітарі, пише вірші, будує плани і впевнено повторює: «Я стану на протези. Я буду бігати». І в цих словах – не просто надія. У них – воля людини жити далі, любити, служити своїй країні й вірити в її майбутнє.
Поезія Дмитра Прокоф’єва:
