Уночі загострюються відчуття зору, слуху, дотику, удень — нюху й смаку, під час війни — життя і внутрішнього Я, яке часто йменуємо Его або Душею. І, ніби, раптово, а насправді закономірно, починаємо вірити в існування світу зовнішнього, яким його бачимо, й того, який наповнює нас зсередини. Відображення дивовижного переплетіння двох світів ми бачимо в дзеркалі: щоранку, щодня, щовечора…
Вечір 8 вересня видався напрочуд теплим і за погодою, і емоційно. Та п’ятниця другого воєнного року мала всі можливості ввійти в історію як пересічна. Частку “не” їй додала подія, яку, завдяки підтримці ЗСУ, мали можливість прожити кияни й киянки і яка отримала ім’я “Джива”. Тут у тексті мали б з’явитися роз’яснення і події, і назви, але спершу пропоную повернутися на мить до глядацької зали Камерної сцені ім. І. Козловського Національної оперети України.
У залі спершу пахло осінню: терпкістю вечорової прохолоди, що просочувалася крізь шпарини вхідних дверей, першим прив’ялим листям, теплішими нотами парфумів, а вже потім пів тонами ледь запиленого оксамиту, косметикою з гримерки і вгадуванням недавньої присутності димомашини. Потрапити на своє місце в залі можна було тільки одним шляхом: пройшовши сценою. Можливо, для багатьох магія починалася саме з цього моменту. Не менш красномовною була й тиша, яка суголосно з затемненим освітленням, огортали кожного й кожну, хто зважився зробити крок назустріч театральному дійству, а чи собі?.. Останнє питання бринить у свідків появи “Дживи” на світ і тепер.
8 вересня на Камерній сцені ім. І. Козловського Національної оперети України відбулася прем’єра дебютної п’єси Народного Артиста України Анатолія Матвійчука «Джива» в рамках Міжнародного театрального фестивалю «Мельпомена Таврії». Режисерка вистави — Надія Агєєва-Швед. Того вечора головні ролі виконували актори театру та кіно Анатолій Суханов та Іоланта Богдюн.
Про вихід нової вистави у світ можна інформувати по-різному: розміщувати у ЗМІ попередні анонси, використовувати рекламні оголошення, або розповідати про подію опісля того, як вона відбулася. Ми обрали останній варіант. Бо за ці три тижні “Джива” встигла зріднитися з кожним, хто причетний до її творення і знайомства з нею.
Напередодні ми поспілкувалися із актором Анатолієм Сухановим та режисеркою Надією Агеєвою-Швед й зазирнули за лаштунки вистави. Деталі — в інтерв’ю.
Вибір дати для публікації статті не є випадковим. Бо ж нині — День народження автора п’єси — Народного Артиста України Анатолія Матвійчука. До слова, прем’єра постановки відбулася в День народження Надії Агеєвої-Швед. На знайоме запитання про співпадіння тут можна відповісти приблизно: “Витівки “Дживи”.
Актор театру і кіно Анатолій Суханов, виконавець головної чоловічої ролі у виставі “Джива” про постановку
Ольга Вернигоренко: – Скільки “Дживі”?
Анатолій Суханов: — Тут ще не на роки йдеться. Оскільки це була прем’єра, а це — завжди трепетний момент. Ті, хто театром займаються, мене зрозуміють. І, взагалі, будь-яка творча особистість це розуміє: та, хто пише, творить музику, танцюристи, вокалісти. Коли відбувається момент створення, потім момент представлення, тобто прем’єра, і я хочу, щоб це без пафосу було сприйнято, але це — не інакше, як народження дитини. І далі, і ми всі сподіваємося, що і з нашою виставою теж так станеться, бо я це знаю вже зі свого театрального досвіду, коли прем’єра відбулася, а далі вистава починає жити своїм життям. І вона починає впливати на тебе, як на виконавця.
Ольга Вернигоренко: — Яким чином?
Анатолій Суханов: — По-різному. Буває так, що ти в собі, як в особистості, знаходиш раптом риси свого персонажа і тут треба бути дуже обережним. Та, при тому, що ми створюємо образ своїх розумом, світосприйняттям, ми створюємо також життя іншої особистості. Та будь-який персонаж з палітри твого творчого життя залишається з тобою і він тебе підтримує.
Ольга Вернигоренко: — Ваші перші враження від прочитання сценарію?
Анатолій Суханов: — Тут є просто чудове і дуже об’ємне дієслова: зачепило, забрало… Нам і в Києві непросто, але ми навіть не уявляємо, як там… Мій колега, чудовий режисер Анатолій Левченко, який з Донецька переїхав у Маріуполь, створили обласний театр, проводили фестивалі. А коли ті потвори прийшли, 10 місяців він був у полоні. Були місяці, коли не було відомо, що з ним. Тому, коли я прочитав цю п’єсу — забрало.
У ній не завжди зрозуміло, де реальність, де марення, і чи була можливою така зустріч. Але, давайте говорити правдиво: ми ж, правда, іноді справді розмовляємо самі з собою. І коли хтось каже про те, що то говорить ваша свідомість, я відповідаю: “А, може, все ж таки, це говорить душа?”.
Тому зачепило. Пригадую, прочитав, це мене забрало. Але потім я взяв деякий час, щоб осмислити, навчитися жити з тим, що я вже знаю цю історію і знаю, як воно в мені. І я зрозумів, що, якщо це мене так зачепило, то потрібно відтворити те життя.
І тут для мене це остаточно і я хочу, щоб глядач, який приходив це усвідомлював: ми не можемо росіянам пробачити війну. Вони прийшли нас знищувати: як націю, як генофонд.
Ольга Вернигоренко: — Ваш головний герой не має імені. Це — випадковість?
Анатолій Суханов: — Думаю, що ні. І так виникає багато асоціативних моментів щодо долі автора п’єси. І виходить, якби ми персонажу дали ім’я, кожен би шукав інші паралелі. А тут в одному з монологів звучить: “А де ж мій голос? А хто ж я?”. Тут варто нагадати вислів Любомира Гузара, який щиро любив Україну і наголошував на тому, що немає ніякої південної, північної, східної, західної чи центральної України, є просто ті, хто люблять Україну і хто не любить.
Ольга Вернигоренко: — Що Ви дали головному герою і що він дав Вам?
Анатолій Суханов: — Почну з останнього. Оскільки дуже непрості ці півтора роки. Принаймні, до того, як я прочитав п’єсу і до того, як я почав створювати світ мого героя і його життя, розумом я мав відповіді на питання, які виникали, як от: “Як навчитися з цим жити?”. Тут я її не маю досі. Але мій герой дав мені віру. Він ще раз мене переконав у тому, що не треба боятися своїх емоцій, навіть якщо вони комусь незрозумілі, не треба боятися себе справжнього. Бо втекти можна від будь-якої ситуації, від себе тільки не втечеш.
Що дав герою я? Певно, на скільки я зміг, я вклав у нього своє світосприйняття, свою душу.
Ольга Вернигоренко: — Коли і де можна подивитися виставу?
Анатолій Суханов: — Наступна вистава буде у рамках Фестивалю “Золотий Лев” у Львові 9 жовтня, у Києві 26 жовтня на сцені НМЦ ім. І. Козловського. Сподіваємося, що по дві вистави на місяць ми матимемо змогу грати. Щоб і глядач приходив, щоб вистава починала жити своїм життям, щоб сіяла надію.
Режисерка Надія Агеєва-Швед про закулісся “Дживи” і сучасного українського театру
Ольга Вернигоренко: — “Джива” — ваш режисерський дебют. Якби можна було обрати три слова, які зринатимуть у Вас, згадавши про виставу, то це були б?..
Надія Агеєва-Швед: — Творчість, Щирість , Любов .
Ольга Вернигоренко: — Постановка позбавлена помпезності, пафосу, “гучних” слів чи рухів. Вона могла бути інакшою?
Надія Агеєва-Швед: — Можливо …але тільки б в тому випадку, якщо б працював інший режисер та були зовсім інші актори і творча група… Моя команда — це про справжність та відвертість спілкування з глядачем, що не потребує «гучних» слів , бо є достатнім, коли працює душа.
Ольга Вернигоренко: — Ставити таку п’єсу під час війни — це сміливість. Але й необхідність водночас. Яких тем нині потребують: українські театри, глядачі, культурний простір у цілому?
Надія Агеєва-Швед: — Переш за все вважаю, що це — необхідність, оскільки в цій пʼєсі піднімається, як на мене, найактуальніше питання сьогодення, про яке вже починає говорити суспільство на різноманітних форумах — подолання страху Людини, коли закінчиться війна: яким чином це буде відбуватися, які психологічні фактори треба враховувати, і як взагалі виходити з цього стану тотального страху. В нашій пʼєсі — це відбувається завдяки Любові, бо як на мене — це найпрекрасніше почуття, яке рятує людство. Щодо тем у нашому культурному просторі, то мені якраз здається, що ми маємо рятувати суспільство зараз саме високим мистецтвом, таким як театр, українська пісня, українське слово, музика, тим, що народжується у нашій країні та у наших митців, теми які вселяють надію, віру у майбутнє та у нашу перемогу.
Ольга Вернигоренко: — Хто допоміг з реалізацією вистави?
Надія Агеєва-Швед: — Наша вистава була реалізована спільно з Херсонським театром Куліша та Project art Theatre у рамках Міжнародного театрального фестивалю Мельпомена Таврії, який цього року мав ювілей — 25 років. Ідея відкриття фестивалю полягала в тому , що одночасно його відкривало 25 театрів по всій Україні в один день і в один час . Наша Джива була однією з цих вистав . Ця вистава побачила світ театральної рампи також завдяки Олександру Книзі (директору театру і президенту фестивалю) оскільки він повірив у ідею , концепцію і сприяв з втіленням цієї театральної роботи . Також за підтримки Богдана Струтинського та НСТДУ відбувся наш перший премʼєрний показ на майданчику Камерої сцени ім. Івана Козловського Національної оперети України, а Київська театральна школа-студія була нашою репетиційною базою ) Вся наша команда , серед якої відомі митці, працювала на благочинних у підтримку Херсону, Херсонського театру та фестивалю вцілому.
Ольга Вернигоренко: — Трохи закулісся. Як обирали акторів?
Надія Агеєва-Швед: — Це був складний, але доволі цікавий шлях: прочитавши пʼєсу Анатолія Матвійчука, щодо головного героя — була думка одразу, що це має бути Анатолій Суханов, бо мені здалось, що герой нашої пʼєси дуже близький до творчої особистості цього актора, а стосовно Дживи, то були певні вагання і складності, але я впевнена, що дві виконавиці цієї ролі Іоланта Богдюн та Катерина Ясенчук — чудові, щирі та талановиті актриси, які бачать цю героїню кожна по своєму і тому це дві різні, але водночас глибоко філософські акторські роботи.
Ольга Вернигоренко: — Хто працював над оформленням сцени?
Надія Агеєва-Швед: — Сценографією займалися дві знані українські художниці — це з.х.України, лауреат премії ім. Д.Лідера Людмила Нагорна та Мілана Скорик. Відеопроекцію створював відеограф херсонського театру Максим Прудкун .
Ольга Вернигоренко: — Автор був на репетиціях (сам постив фото у Фейсбуці). Чи були дискусійні моменти у втіленні твору, з якими автор не погоджувався?
Надія Агеєва-Швед: — Ну , а як без того?) Звісно, були, але в нас склався такий вже творчий тандем з Анатолієм Матвійчуком (вже зробили декілька спільних проектів, серед яких «Слово — Зброя» за поезією з книги Анатолія «Скарби»), що ми одразу знаходили спільне бачення і приходили до єдиного розуміння, бо дійсно в цій роботі пророблено чимало нашої спільної роботи над постановкою в цілому. Також Анатолієм було створено саундизайн голосів (використовуються у виставі автентичні голоси херсонських поетів, котрі пережили окупацію) та саундтрек, яким закінчується наша вистава. Я надзвичайно вдячна йому за цю синергію, яка існує в нашій творчості, бо саме завдяки цьому я відкриваю для себе багато нових творчих граней та набуваю не лише творчого, а й життєвого досвіду.
Сьогодні я щиро радію , що ми нашою невеличкою творчою командою маємо можливість цим інтервʼю привітати Анатолія з його невеличким ювілеєм і побажати, щоб творчість, ніколи не згасала, завжди окрилювала та дарувала енергію на нові мистецькі звершення та відкриття!
Ольга Вернигоренко: — Майбутнє “Дживи”…
Надія Агеєва-Швед: — Львів — 9 жовтня, 20.00 у рамках Міжнародного театрального фестивалю «Золотий лев», показ відбудеться у Львівському академічному духовному театрі «Воскресіння». Київ — 26 жовтня, 18.00 Камерна сцена ім.І.Козловського Національної оперети України (тут сподіваюсь вона житиме кожного місяця). Херсон — як тільки буде сприятлива безпекова ситуація в місті … А також вистава мандруватиме Україною (вже ведуться перемовини з Вінницею, Житомиром, Хмельницьким …) і сподіваюсь , що світ теж побачить тонку й глибоку душу нашої Дживи ))
З привітаннями з ювілеєм і найщирішими побажаннями невичерпного натхнення автори статті: режисерка Надія Агеєва-Швед, актор театру і кіно Анатолій Суханов, журналістка Ольга Вернигоренко.
Автори фото: у кольорі — Вадим Гнідаш, монохром — Вадим Головченко.
