(Відгук на книжку)
До власного короткого списку найзмістовніших та найцікавіших книжок для дітей про Чорнобиль — Олександра Єсаулова «Мамо, а що це було?» та Віктора Васильчука «Чорнобильські поневіряння Бучі» — хочу віднині додати ще одну, яку написав журналіст, видавець, письменник, волонтер Костянтин Климчук, назвавши її «Літо, коли сонце стало чорним» (Біла Церква: Час Змін Інформ, 2023. — 108 с.).
Книжка побачила світ минулого року. Це повість для дітей середнього шкільного віку. Але читати її рекомендую всім: від малого до великого.
Чому я люблю такі книжки? Бо це історія. Навіть хай місцями художньо оздоблена авторами, та все ж про події реальні, які давно б вже могли і загубитися в часі, аби не оці письменницькі оповідки.
Трагічні долі, необдумані кроки влади, страшні наслідки, які й досі відгукуються багатьом, безліч сімей, які змушені були залишити свої домівки назавжди, смерті, довічні хвороби тих, хто гасив пожежу…
У своєму творі Костянтин Климчук змальовує життя звичайного хлопчика Жені, дитинство якого переривається подією, що назавжди змінює все. Аварія на Чорнобильській АЕС зриває з місця сотні тисяч людей. Вона розлучає на певний період Женю з сестричкою, бо ту везуть в інше місце, з батьками.
Тато Жені стає ліквідатором, провівши кілька місяців за крок від смерті, в самому епіцентрі подій. Зворушливими до сліз в книжці є листи батька до сина, які він пише, не для того, щоб надіслати дитині в табір, а для того, щоб коли прийде час – син дізнався всю правду про те, що відбувалося насправді.
Є ще багато цікавих моментів у написаному – тодішні дитячі табори, що часом нагадували колонії, ставлення до української мови в радянських курортних містах, черги в магазинах і страшенний дефіцит товарів. Все це вкотре розвінчує міфи про щасливе дитинство та й взагалі життя за часів СРСР. І, не дай Боже, аби воно хоч в якійсь мірі знову повернулося до України. Коли йдеш вперед, аби досягти цілей, не варто й на півкроку повертатися назад.
На що ще звернула увагу — родинні цінності, вони тут прослідковуються в кожному абзаці: діти, батьки, родичі, повага, взаєморозуміння, підтримка, любов… Те, що має бути з нами, у кожного з нас. Від діда-прадіда зігріває українців саме родинне тепло. Головне — не дати в поколіннях згаснути цьому вогнику.
Мова твору динамічна, жива. Тож зичу всім приємного читання і хай сонце над українським небосхилом більше ніколи не буде чорним!
