Спілкувалася Тетяни Череп-Пероганич
Переклад Тетяни Виговської
Повномасштабна війна змінила життя мільйонів українців, змусивши їх шукати прихистку в інших країнах. Для багатьох поляків це стало поштовхом до допомоги, а для письменника Януша Музичишина – ще й до створення спільної польсько-української антології «Коли домом є хтось» / «Gdy domem ktoś». У книжці зібрано оповідання про війну, вимушене переселення, людську солідарність і пошук відчуття дому далеко від рідної землі.
Ми поговорили з Янушем Музичишином про те, як народилася ідея антології, чим відрізняються погляди польських та українських авторів і чому література може допомогти людям краще зрозуміти одне одного.
– Пане Януше, як виникла ідея антології «Коли домом є хтось»? Що стало для Вас особистим поштовхом до створення спільної польсько-української книжки?
– Ця війна застала мене зненацька. Я не очікував, що Росія зайде так далеко. Коли побачив сотні українських жінок і дітей, які мусили тікати в невідомість, зрозумів, що маю якось долучитися. Я трохи допомагав із розподілом одягу в пунктах допомоги, але цього було замало. Я вже надто старий, щоб їхати воювати. Тож подумав, що реалізація ідеї спільної антології оповідань може стати моїм скромним внеском у підтримку біженців.
– Чому Ви вирішили розповісти про відносини між Польщею та Україною саме через художню літературу? Що вона може сказати про людей такого, чого не здатні передати політичні декларації чи публіцистика?
– Я вважаю, що саме література, заснована на більш чи менш реальних подіях, може бути набагато дієвішою за заяви політиків, для яких найважливішими завжди є передвиборчі рейтинги. Література здатна розповісти про життя, турботи, емоції, мрії та поразки звичайних людей: тих, кого торкнулася війна, і тих, хто вирішив прийняти у своїх домівках людей, які рятувалися втечею.
– Ви відповідали за польську частину антології. Як добирали авторів і тексти? Що було для Вас найважливішим під час відбору?
– Це був найскладніший етап видавничого проєкту. Я вирішив не запрошувати письменників, які перебувають на вершині популярності й очолюють рейтинги. Вони вже мають міцні позиції, відоме ім’я та своє місце на ринку. Я не хотів іти шляхом такої «комерції», натомість волів запросити менш відомих авторів, які вже мають власний літературний доробок.
Ми з Тетяною Виговською визначили чіткі тематичні критерії відбору оповідань. Вони закладені в самій назві антології: «Коли домом є хтось – польсько-українські історії про спільне життя». Ми хотіли зосередитися передусім на тому, що відбувається тут і тепер, а дослідженням давнішої історії відносин між нашими народами нехай займаються історики.
З огляду на цю мету мені, на жаль, довелося відмовитися від кількох хороших оповідань, тематика яких виходила за межі узгоджених нами рамок.
– Чи помітили Ви відмінності між тим, як польські та українські письменники описують війну, вимушену міграцію, спільну історію та людські взаємини? Що Вас особливо здивувало?
– Так, у підходах польських та українських авторів до цієї теми є помітна різниця. Українські авторки й автори по-різному описують те, що бачили на власні очі, що пережили, а також те, яким було їхнє життя раніше і яким воно є тепер – у зовсім новому місці, в іншій країні. На мою думку, для польського читача це цікаві тексти, до того ж дуже добре написані.
Натомість польські письменники сприймають цю страшну війну радше як тло для власного досвіду, роздумів чи життєвих планів. Вони бачать наслідки війни через образи біженців, з якими стикаються, але самі не переживають війну безпосередньо.
– Після початку повномасштабної війни Росії проти України мільйони українців опинилися в Польщі. Як, на Вашу думку, їхня присутність змінила польське суспільство та його сприйняття?
– Польське суспільство, попри заяви провідних політиків, є доволі однорідним. Це, безперечно, спадщина минулого політичного устрою. Спочатку, коли до нас прибула основна хвиля біженців, усе це було чимось новим, тим, що порушило сонну повсякденність і пробудило в багатьох людях емпатію, яка переросла в масову самовіддану допомогу.
Але з часом – точніше, з роками, адже триває вже п’ятий рік повномасштабної війни, – ця тема стала звичною, а декому навіть набридла. Жахливо погану роботу й далі виконують корисні ідіоти Путіна, які підбурюють людей і сіють розбрат у суспільстві.
Попри це, у моєму оточенні ніхто не сумнівається, що біженців потрібно підтримувати. Тим більше, що українці, які живуть і працюють у Польщі, роблять цілком відчутний внесок у доходи державного бюджету.
– Назва антології – «Коли домом є хтось». Що вона означає особисто для Вас? Чи може людина, яка опинилася далеко від своєї країни, знайти відчуття дому в іншій людині?
– Людина, яку раптові обставини, незалежні від її волі, виривають зі звичного життя, з місця, яке вона знає і де всі знають її, опиняється в цілком чужому культурному середовищі, а передусім – у чужомовному. Вона не знає, чи зможе колись повернутися до свого дому. Така людина переживає травму.
Хтось дає собі з цим раду – краще чи гірше, – а хтось ні. Починати життя заново в чужому середовищі дуже складно, і що старшою є людина, то важче їй це дається.
Назва «Коли домом є хтось» для мене – лаконічний спосіб передати відчуття, коли людина, попри важкий багаж пережитого, має щастя знайти поруч когось, хто допоможе їй, утікачці від війни, знову відчути себе вдома. Без цієї «когось» неможливо сформувати найперше, базове відчуття безпеки.
– Чому для Вас було важливо видати антологію двома мовами, щоб польські та українські читачі могли безпосередньо знайомитися з історіями своїх сусідів через літературу?
– Я хотів, щоб ця книжка стала нашим спільним внеском – внеском усіх авторів – у розбудову та розвиток нашої спільної реальності. Цей проєкт має об’єднувати, а не розділяти, тому ми вирішили видати двомовну книжку, у якій кожне оповідання перекладене іншою мовою.
Таке рішення має й додаткову перевагу: охочі можуть спробувати вивчати або вдосконалювати другу мову, читаючи ті самі тексти спочатку польською, а потім українською або навпаки.
– Чи відкрили Ви щось нове про Україну або українців під час роботи над книжкою? Можливо, певний досвід, спосіб бачення світу чи емоції, які раніше були Вам менш знайомими або складнішими для розуміння?
– На початку 1980-х років я провів кілька тижнів на території сучасної України. Тоді я перебував у місті, яке тепер називається Маріуполь, і проходив навчання на металургійному комбінаті, який сьогодні має назву «Азовсталь».
Моє тодішнє уявлення про людей і ту досить сувору, непросту дійсність – принаймні я сприймав її саме так – зіткнулося з нинішніми враженнями від молодших і старших українців, яких я зустрічаю та з якими спілкуюся. Різниця на краще – просто колосальна.
– Що Ви хотіли б, аби польський читач зрозумів про українців після прочитання антології, а український – про поляків? І чи бачите Ви в цій книжці початок нових спільних літературних проєктів?
– Що ми такі самі люди, з такими самими проблемами – великими й малими. Що ми так само шукаємо своє місце на Землі, що можемо чудово відрізнятися одне від одного, зберігаючи власну самобутність, і водночас мати спільні цілі. І нехай саме так і буде.
– Чи може цей проєкт стати передвісником наступних подібних ініціатив?
– Не знаю. Побачимо.
„Gdy domem ktoś” – Janusz Muzyczyszyn o polsko-ukraińskiej antologii
Pełnoskalowa wojna zmieniła życie milionów Ukraińców, zmuszając ich do szukania schronienia w innych krajach. Dla wielu Polaków stała się impulsem do niesienia pomocy, a dla pisarza Janusza Muzyczyszyna – do stworzenia wspólnej polsko-ukraińskiej antologii „Коли домом є хтось” / „Gdy domem ktoś”. Książka zawiera opowiadania o wojnie, przymusowej migracji, ludzkiej solidarności i poszukiwaniu poczucia domu z dala od rodzinnej ziemi.
Rozmawiamy z Januszem Muzyczyszynem o tym, jak narodził się pomysł antologii, czym różnią się spojrzenia polskich i ukraińskich autorów oraz dlaczego literatura może pomóc ludziom lepiej się zrozumieć.
– Panie Januszu, jak narodził się pomysł na antologię „Gdy domem ktoś”? Co było dla Pana osobistym impulsem do stworzenia wspólnej polsko-ukraińskiej książki?
– Ta wojna mnie zaskoczyła. Nie spodziewałem się, że Rosja posunie się tak daleko. Kiedy widziałem setki ukraińskich kobiet i dzieci, które musiały uciekać w nieznane, zrozumiałem, że muszę się jakoś w to zaangażować. Trochę pomagałem przy rozdawaniu odzieży w punktach pomocy, ale to było za mało. Jestem już za stary, żeby jechać walczyć. Pomyślałem więc, że realizacja pomysłu wspólnej antologii opowiadań może być moim skromnym wkładem we wspieranie uchodźców.
– Dlaczego zdecydował się Pan opowiedzieć o relacjach między Polską a Ukrainą właśnie poprzez literaturę piękną? Co może ona powiedzieć o ludziach, czego nie są w stanie przekazać deklaracje polityczne czy publicystyka?
– Uważam, że właśnie literatura oparta na mniej lub bardziej rzeczywistych wydarzeniach może być znacznie skuteczniejsza niż deklaracje polityków, dla których najważniejsze są zawsze przedwyborcze sondaże. Literatura potrafi opowiadać o życiu, troskach, emocjach, marzeniach i porażkach zwykłych ludzi: tych, których dotknęła wojna, i tych, którzy zdecydowali się przyjąć.
– Odpowiadał Pan za polską część antologii. Jak dobierał Pan autorów i teksty? Co było dla Pana najważniejsze podczas selekcji?
– To był najtrudniejszy etap całego projektu wydawniczego. Postanowiłem nie zapraszać pisarzy, którzy są na szczycie popularności i zajmują czołowe miejsca na listach bestsellerów. Mają już ugruntowaną pozycję, rozpoznawalne nazwisko i swoje miejsce na rynku. Nie chciałem iść w stronę takiej „komercji”. Wolałem zaprosić mniej znanych autorów, którzy mają już własny dorobek literacki.
Wspólnie z Tetianą Vyhovską ustaliliśmy bardzo konkretne kryteria tematyczne wyboru opowiadań. Zostały one zawarte w tytule antologii: „Gdy domem ktoś – polsko-ukraińskie historie o wspólnym życiu”. Chcieliśmy skupić się przede wszystkim na tym, co dzieje się tu i teraz, a badanie wcześniejszej historii relacji między naszymi narodami pozostawić historykom.
Mając na uwadze ten cel, niestety musiałem zrezygnować z kilku dobrych opowiadań, których tematyka wykraczała poza ustalone przez nas ramy.
– Czy dostrzegł Pan różnice między tym, jak polscy i ukraińscy pisarze opisują wojnę, przymusową migrację, wspólną historię i relacje międzyludzkie? Co szczególnie Pana zaskoczyło?
– Tak, podejście polskich i ukraińskich autorów do tego tematu wyraźnie się różni. Ukraińskie autorki i autorzy na różne sposoby opisują to, co widzieli na własne oczy i czego doświadczyli, ale także to, jak wyglądało ich życie wcześniej i jak wygląda obecnie – w zupełnie nowym miejscu, w innym kraju. Moim zdaniem są to interesujące teksty dla polskiego czytelnika, a do tego bardzo dobrze napisane.
Z kolei polscy pisarze traktują tę straszną wojnę raczej jako tło dla własnych doświadczeń, przemyśleń czy planów życiowych. Dostrzegają jej skutki poprzez losy uchodźców, których spotykają, sami jednak nie doświadczają wojny bezpośrednio.
– Po rozpoczęciu pełnoskalowej wojny Rosji przeciwko Ukrainie miliony Ukraińców znalazły się w Polsce. Jak Pana zdaniem ich obecność zmieniła polskie społeczeństwo i jego postrzeganie?
– Polskie społeczeństwo, wbrew deklaracjom czołowych polityków, jest dość jednorodne. To niewątpliwie pozostałość po dawnym ustroju politycznym. Początkowo, gdy dotarła do nas główna fala uchodźców, było to coś nowego, coś, co zakłóciło senną codzienność i obudziło w wielu ludziach empatię. Przerodziła się ona w masową, ofiarną pomoc.
Z czasem – a właściwie z upływem lat, bo trwa już piąty rok pełnoskalowej wojny – temat stał się powszedni, a niektórym wręcz się znudził. Fatalną robotę nadal wykonują pożyteczni idioci Putina, którzy podburzają ludzi i sieją zamęt w społeczeństwie.
Mimo to w moim otoczeniu nikt nie ma wątpliwości, że uchodźców należy wspierać. Tym bardziej że Ukraińcy mieszkający i pracujący w Polsce wnoszą całkiem wymierny wkład w dochody budżetu państwa.
– Tytuł antologii brzmi „Gdy domem ktoś”. Co oznacza on dla Pana osobiście? Czy człowiek, który znalazł się daleko od swojego kraju, może odnaleźć poczucie domu w drugim człowieku?
– Człowiek, którego nagłe, niezależne od jego woli okoliczności wyrywają z codziennego życia, z miejsca, które zna i w którym wszyscy go znają, trafia do zupełnie obcego środowiska kulturowego, a przede wszystkim językowego. Nie wie, czy kiedykolwiek będzie mógł wrócić do swojego domu. Taki człowiek doświadcza traumy.
Jedni radzą sobie z tym lepiej, inni gorzej, a jeszcze inni nie potrafią sobie poradzić. Rozpoczynanie życia od nowa w obcym środowisku jest bardzo trudne, a im człowiek jest starszy, tym trudniej mu się z tym zmierzyć.
Tytuł „Gdy domem ktoś” jest dla mnie zwięzłym sposobem wyrażenia uczucia, które pojawia się wtedy, gdy człowiek, mimo ciężaru trudnych doświadczeń, ma szczęście znaleźć obok siebie kogoś, kto pomoże mu, uciekinierowi przed wojną, znów poczuć się jak u siebie. Bez tego „kogoś” nie da się zbudować pierwszego, podstawowego poczucia bezpieczeństwa.
– Dlaczego ważne było dla Pana wydanie antologii w dwóch językach, tak aby polscy i ukraińscy czytelnicy mogli poznawać historie swoich sąsiadów bezpośrednio poprzez literaturę?
– Chciałem, aby ta książka była naszym wspólnym wkładem – wkładem wszystkich autorów – w budowanie i rozwijanie naszej wspólnej rzeczywistości. Ten projekt ma łączyć, a nie dzielić, dlatego zdecydowaliśmy się wydać książkę dwujęzyczną, w której każde opowiadanie zostało przetłumaczone na drugi język.
Takie rozwiązanie ma również dodatkową zaletę: zainteresowani mogą spróbować uczyć się drugiego języka lub doskonalić jego znajomość, czytając te same teksty najpierw po polsku, a następnie po ukraińsku albo odwrotnie.
– Czy podczas pracy nad książką odkrył Pan coś nowego o Ukrainie lub Ukraińcach? Być może jakieś doświadczenie, sposób patrzenia na świat czy emocje, które wcześniej były Panu mniej znane lub trudniejsze do zrozumienia?
– Na początku lat osiemdziesiątych spędziłem kilka tygodni na terenie dzisiejszej Ukrainy. Przebywałem wtedy w mieście, które obecnie nazywa się Mariupol, i odbywałem szkolenie w zakładach metalurgicznych, znanych dziś jako Azowstal.
Mój ówczesny obraz ludzi i tamtej dość surowej, trudnej rzeczywistości – przynajmniej tak ją wtedy odbierałem – zderzył się z obecnymi wrażeniami ze spotkań i rozmów z młodszymi oraz starszymi Ukraińcami. Różnica na korzyść jest wręcz ogromna.
– Co chciałby Pan, aby polski czytelnik zrozumiał o Ukraińcach po lekturze antologii, a ukraiński – o Polakach? I czy widzi Pan w tej książce początek kolejnych wspólnych projektów literackich?
– Że jesteśmy takimi samymi ludźmi, mamy takie same problemy – duże i małe. Tak samo szukamy swojego miejsca na Ziemi. Możemy pięknie się różnić, zachowując własną odrębność, a jednocześnie mieć wspólne cele. I oby właśnie tak się działo.
– Czy ten projekt może zapowiadać kolejne podobne inicjatywy?
– Nie wiem. Zobaczymy.
