Київ прокидається. Попри війну, тривоги й негоду, вулицями поспішають люди, кожен у своїх справах. І серед цього щоденного руху можна зустріти чоловіка з етюдником. Можливо, це художник Микола Бригинець, який уміє помічати красу там, де інші проходять повз. Його історія – про любов до живопису, що народилася ще в дитинстві, пережила сумніви, нестатки й тривалі роки творчого пошуку, а згодом вийшла до глядача. Скромний, уважний до світу, він не поспішає говорити про себе, зате його розповіді хочеться слухати. Пропонуємо читацькій увазі інтерв’ю з художником письменниці Міли Сонячної.
– Пане Миколо, почнімо з дитинства. Яким було ваше рідне село і що з тих років залишилося з вами назавжди?
– На Чернігівщині, неподалік Козельця, є невеличке село Бригинці, засноване 1658 року моїми предками. Воно нічим особливим не примітне, але для мене рідне. Тут я босоніж бігав стежками після літніх злив, відчував, як колеться стерня під час жнив, і відкривав світ, сповнений холодних і теплих барв, різних людських характерів та стосунків.
У сільських дітей завжди вистачає роботи: допомагати батькам у хаті й на городі, працювати в полі, пасти худобу та птицю. Водночас ти стаєш частинкою природи, дивуєшся її таємницям, щодня робиш маленькі відкриття.
Люди живуть не лише хлібом насущним, а й тим, що творять для душі. Моя мама Анюта любила вишивати. У холодні зимові вечори на рушниках розквітали дивовижні квіти, і хата наповнювалася літніми барвами. Образи на стінах визирали з-під рушників привітно й таємниче. А коли приходив час колядок, можна було побачити, як оздоблені оселі наших односельців. У когось висіли картини в рамах – репродукції або народні картинки з місцевого базару.
Мені теж хотілося мати на стіні зображення природи. Тоді я ще не знав, що є така професія – художник, і навіть не підозрював, що картини створюють люди.
– Чи можна сказати, що любов до мистецтва ви успадкували від рідних?
– У нашому роду художників не було, але любов до прикладного мистецтва жила завжди. Жінки вишивали, плели мереживо, виготовляли паперові квіти, а бабуся Настя ще й ткала. Дід Никифор шив кожухи, прадід Михайло – жіночий одяг, а прадід Данило – чоловічий.
Материн брат Петро, кажуть, гарно малював, але, на жаль, помер молодим, у 1954 році, ще до мого народження.
– Як батьки поставилися до вашого бажання малювати? Чи підтримували вас у цьому?
– Мама ставилася прихильно, брат і сестра – нейтрально. Батько Петро дивився на творчість прохолодно, хоча мамі нитки для вишивання муліне купував. Він вважав, що такі заняття не приносять жодної користі.
Коли після закінчення восьмирічної школи в селі Риків настав час обирати майбутню професію, батько авторитетно заявив, що йому буде соромно, якщо я стану художником. А якщо батько сказав, то це закон.
Він умовив мене вступати до медичного училища, але вступного іспиту я не склав. Тож довелося продовжити навчання в середній школі № 1 селища Козелець.
– Малювання тоді залишалося вашим головним захопленням?
– Був період, коли я захопився радіотехнікою, але вступити після школи до технікуму на спеціальність, пов’язану з радіозв’язком, не зміг. Залишатися в селі не хотілося. Мене вабило інше життя, цікава робота, культурне середовище, можливість пізнавати світ.
Я мало знав про міське життя, але добре бачив, як важко працюють мої батьки, прості сільські трударі, скільки їм доводиться терпіти й за яку мізерну платню працювати.
Родина жила переважно з домашнього господарства: вирощували овочі та фрукти, випасали качок. За вторговані гроші батьки купували мені, братові й сестрі все необхідне для школи – одяг, взуття і, звісно, кольорові олівці та акварельні фарби. Для мене це був справжній скарб!
У 1972 році я приїхав до Києва й вступив до технічного училища № 8, де навчався гранувати алмази на діаманти. Здавалося, що ця професія потребує вміння креслити й малювати. Однак згодом з’ясувалося, що робота майже не залишає місця для творчості, тож вона швидко втратила для мене цікавість.
– Хто допоміг вам повірити у власні сили й зробити перші кроки в живописі?
– У заводському гуртожитку я познайомився з хлопцями, які вміли малювати, а дехто навіть закінчив художню школу. Це були Ігор Лазутіков, Валерій Холодов, Сергій Богданцев і Микола Тітов.
Завдяки їм я почав знайомитися з художніми матеріалами, пробував створювати щось самостійно, прислухався до порад. Друзі запропонували скопіювати одну роботу. Вийшло, як вони сказали, непогано. Це додало впевненості й бажання продовжувати.
Щоправда, в гуртожитку, де в кімнатах мешкало багато людей, які після роботи на заводі у дві зміни хотіли відпочити, займатися олійним живописом було практично неможливо. Зате мені вдалося придбати хороші акварельні фарби й папір.
Перша робота з натури з’явилася восени 1974 року в рідному селі, незадовго до служби в армії. Це був осінній пейзаж. Олівці, папір, акварель, а згодом і олійні фарби я взяв із собою на військову службу. У рідкісні вільні хвилини намагався малювати.
– Як складалося ваше життя після армії? Чи вдалося поєднати роботу й покликання?
Після служби я повернувся на завод «Кристал», де працював художником-оформлювачем на виробництві та в підшефних організаціях. Разом з іншими художниками підприємства ми влаштовували виставки своїх робіт.
Паралельно займався самоосвітою: купував рідкісні на той час посібники, відвідував виставки, музеї та художні салони, практикував рисунок і живопис з натури. Художні фарби були великим дефіцитом, тому потрібних кольорів часом доводилося чекати досить довго.
У 1978 році я одружився. Гуртожитку для сімейних не було, але нам із дружиною Валею пощастило знайти житло в старому приватному будинку на Подолі. Це була двоповерхова будівля із затишним двориком і пічним опаленням. Там я нарешті отримав можливість повноцінно займатися олійним живописом.
– Ваша дружина стала першою глядачкою ваших робіт. Наскільки важливою була її підтримка?
– Валя завжди цікавилася моєю творчістю, була першим глядачем і критиком. Для людини, яка довго шукала власний шлях у мистецтві, така підтримка дуже важлива.
– А хто став вашим учителем у живописі? Чи були люди, які допомогли систематизувати знання?
– Якось, прогулюючись центром Подолу, я побачив оголошення про набір до ізостудії при будинку культури «Славутич». Приніс свої роботи, і керівник студії Василь Маркелович Шевченко погодився взяти мене на навчання.
Заняття були серйозними й системними. У студії збиралися люди різного віку та з різним рівнем підготовки, але всіх об’єднувала творча атмосфера.
Василь Маркелович був чудовим живописцем, умілим і вимогливим педагогом. Його любили й водночас трохи побоювалися. Він казав: «Тоді, коли ви будете бачити помилки в своїй роботі, можете вважати, що чомусь навчилися».
Ми займалися не лише в студії, а й на пленерах, працювали безпосередньо з натури, влаштовували виставки. На жаль, до портретного живопису моя наука там не дійшла: будинок культури закрили на ремонт, а ми з дружиною та вже маленьким сином переїхали до нової квартири на Південну Борщагівку.
Далі знову були самоосвіта, музеї, виставки, підручники й робота на відкритому повітрі в усі пори року. Я намагався опановувати технології живопису, навіть самостійно вивчав виготовлення основ для картин. Усе здавалося, що чогось іще не знаю. Професійні художники радили менше перейматися цим і більше практикуватися, адже саме систематична робота приводить до результату.
Куди б я не їхав, завжди брав із собою етюдник. Так з’явилися пейзажі Чернігівщини, Київщини, Хмельниччини, Одещини, Львівщини, Закарпаття, Молдови, Криму й Херсонщини. Мені хотілося зафіксувати на полотні природу в різних станах, за різного освітлення, яке часом змінюється неймовірно швидко.
– Чи були художники, чия творчість особливо вплинула на вас?
– Я завжди захоплювався роботами видатних майстрів, вивчав їхню творчість. Пам’ятаю, як мене вразила картина Клода Моне «Скелі в Бель-Іль». Щоправда, тоді я бачив її лише на репродукції й ще ніколи не бував біля моря. Але море на картині було невловимим, рухливим, живим.
Зацікавившись іншими творами Моне, я відкрив для себе імпресіоністів. Їхній спосіб бачити світ виявився мені близьким.
Певний час я захоплювався радіотехнікою, адже люблю музику й співи, цікавився фотографією, бо хотілося зберігати цікаві миті життя та краєвиди. Але саме живопис давав можливість передавати ті вібрації, які я відчуваю в навколишньому світі й у собі. Також вивчав пластичну анатомію на приватному курсі.
– Ви довго не поспішали представляти свої роботи широкому загалу. Чому?
З 1990 до 2000 року я входив до київського об’єднання художників-аматорів «Творчість». Там отримував консультації, поради й критичні зауваження від досвідчених професійних художників. Разом із друзями ми їздили на пленери, вчилися бачити й передавати красу навколишнього світу.
Особливо близькою в ті роки була дружба з київським художником Анатолієм Нечаєм. Багато сезонів ми присвятили живопису в Переяславі, де мальовнича природа поєднується з цікавою архітектурою. Працювали також у Києві та його околицях.
Про моє захоплення знало лише обмежене коло людей. Я не прагнув заявляти про себе, бо не вважав свої роботи достатньо зрілими, хоча багатьом вони подобалися.
Усе змінилося восени 2018 року, коли помер Анатолій Нечай. На його похороні я познайомився з іншим другом художника – Цезарієм Ганушкевичем. Ми заприятелювали, і згодом він запропонував мені взяти участь у його черговій виставці.
Я відповів, що мені нічого показувати. Тоді Цезарій прийшов до мене додому й попросив продемонструвати роботи. Його реакція стала для мене цілковитою несподіванкою. Під час перегляду картин він комусь зателефонував і повідомив, що його виставка скасовується, натомість відбудеться виставка іншого художника – Миколи Бригинця.
Я почав заперечувати, пропонував виставлятися разом, але Цезарій наполягав, що моїх робіт вистачить на кілька виставкових залів. Він навіть присоромив мене за скромність, сказавши, що люди мають бачити мої картини й не варто їх приховувати.
Так у вересні 2019 року в бібліотеці «Дружби народів» відбулася моя перша персональна виставка під назвою «Спостереження». Вона мала успіх, і я нарешті повірив у себе.
– Що було далі? Чи змінилося ваше ставлення до власної творчості?
За наполяганням Цезарія я створив сторінку у Facebook і почав публікувати свої роботи. Отримував позитивні відгуки, знайомився з людьми, яким було цікаве моє мистецтво.
У 2020–2021 роках разом із Цезарієм Ганушкевичем і Павлом Шарком, які допомагали організовувати поїздки, ми кілька разів їздили до Седнева. Це були надзвичайно плідні часи. Ми багато працювали, обмінювалися враженнями, допомагали одне одному.
Планувалася спільна виставка в Чернігівському художньому музеї. Афіші вже були надруковані, але спочатку завадила пандемія COVID-19, а потім – повномасштабне російське вторгнення.
Свої седнівські роботи я показав через два роки, у березні 2024-го, на другій персональній виставці «Стоїть гора високая» в дитячій бібліотеці імені А. Костецького в Києві. Згодом брав участь і в кількох спільних виставках.
– Як живеться художникові в Києві під час війни? Чи залишається місце для творчості, коли довкола стільки тривоги?
Дні бувають різними. Наприкінці травня 2025 року під час чергового жахливого нічного ракетного обстрілу Києва ми із сусідами перебували в спільному коридорі будинку. Щоб хоч трохи відволікти дітей від вибухів, я показував їм свої нові етюди. І це спрацювало!
Тоді в нашої сусідки Наталії Петровської, виховательки дитячого садка, виникла ідея організувати в садочку одноденну виставку моїх робіт, присвячену Дню Києва. І це був справжній аншлаг! Які ж були глядачі – щирі, вдячні, відверті, зацікавлені!
На запитання, коли й як я став художником, відповів, що, мабуть, був ним завжди, просто не завжди мав можливість малювати. Шлях виявився довгим і тернистим, із зупинками та сумнівами: навіщо я це роблю, для чого? Але я продовжував іти за покликанням.
Попри все, життя і творчість тривають. Навесні 2023 року я приєднався до спільноти «Київські пленери. Kyiv Pleinairs», створеної художниками Геннадієм Пугачевським та Ігорем Трохименком. Спільнота періодично організовує виставки, тож ми маємо нагоду працювати разом і показувати свої твори.
– У червні 2025 року ви отримали запрошення долучитися до створення художніх галерей у громадах Київщини. Що означає для вас ця робота?
Це запрошення надійшло від народного художника України Анатолія Марчука. Ідеться про створення художніх галерей у громадах Київщини, щоб мистецтво ставало ближчим до людей.
Художники працюють безпосередньо в громадах, зображують на полотнах красу цих місць, їхню самобутність і незламну силу народу. Я вважаю цю справу дуже важливою, адже мистецтво потрібне не лише у великих містах чи музейних залах. Воно має бути доступним усім.
Саме в цьому бачу свою місію як художника.
– Що для вас сьогодні означає малювати? Це спосіб спостерігати за світом, зберігати його красу чи говорити з людьми без слів?
Мабуть, усе разом. Я завжди прагнув побачити й передати на полотні те, що мене вражає в природі, – її мінливість, світло, кольори, настрій. Кожен пейзаж для мене – це не просто зображення певного місця, а пережите відчуття, мить, яку хочеться зберегти.
Можливо, саме тому я так довго йшов до того, щоб показувати свої роботи людям. Тепер розумію, що картина має жити не лише в майстерні художника. Вона знаходить своє продовження в погляді глядача, у його спогадах, почуттях, асоціаціях.
– Дякую за розмову. І нехай у вашому етюднику завжди знаходиться місце для нових вражень, а в житті – для світла й творчості.
