Віктор Цвіліховський
(Наслідування-пародія т. зв. жіночих історій, написана ще до внесення правок до Кримінального кодексу про посилення відповідальності за сексуальне насильство. За великим рахунком, у цій історії із сексом якраз усе гаразд, проблеми в іншому).
В її орендованому помешканні він був ще два дні тому, і ніщо тоді не віщувало про те, що він більше не з’явиться. З кімнати ще не вивітрився його дух, а його голос ще лунав у її вухах. Світилася усіма вогнями, ніби нічого не сталося, ним куплена ялинка, яку вони з півдня наряджали, перериваючись на тривалі пестощі.
Вона його любила, усе йому прощала і вірила, що він таки наважиться на рішучий крок і що бути їм разом навіки. Проте після чергових гарячих любощів він зникав на кілька днів, і вона всоте запевняла себе, що із цим треба щось робити, що вона більше його не впустить на поріг. Наступного разу вже точно поставить крапку – або я, або… Але він знову з’являвся, і вона не могла нічого вдіяти із собою, впускала його, набирала у вазу свіжої води, розправляючи принесені ним квіти.
Він запевняв, що дуже за нею зіскучився, розповідав, як її любить, як без неї не може жити. Притуляв її міцно до себе, і вона горнулася до нього. Він був оригіналом, з гумором, вигадником. Казав, що заздрить її речам, бо вони завжди з нею, вони торкаються до неї, і він їх до неї ревнує. А найбільше заздрить нижній білизні, бо та найближче до її жаданого тіла, і він хотів би бути на місці цього одягу, щоб відчувати постійний з нею контакт.
– Можна подумати, що ти не буваєш зі мною ще в тісніших контактах? – сміялася вона, вириваючи з його рук ліфчик чи трусики.
– Буваю, але білизна торкається до тебе значно довше, ніж я, – казав він, додаючи. – Це ж треба! Цьому ліфчику пощастило найбільше з мільйонів інших, випущених легкою промисловістю, бо він дістався саме тобі. Як би я хотів, щоб замість його чашечок були пришиті мої долоні. Вони б увесь день ні на секунду не знали спокою.
Він говорив інші, ще інтимніші подробиці, де і чим би він хотів бути, щоб бути якнайтісніше з нею. А то підкидав догори рулони купленого нею туалетного паперу, який вона ще не встигла прибрати на антресолі, буцав їх головою, мов футболіст м’яча, і запевняв, що вже заздрить цьому паперу, який ще не торкався до неї, але ж буде торкатися.
– Папір у солодкому передчутті, – казав він.
Вона видирала у нього з рук ті рулони й ховала їх від очей подалі.
– Ну що ти таке патякаєш? – соромила його, заливаючись від сміху.
Їй подобалася його відвертість і вона була не проти дуркувати з ним. Її колишні на таке були нездатні, їхній тупуватий гумор не торкався таких інтимних подробиць. А він міг, знав, умів, і з ним було добре.
Вони палко і довго любилися, у них не було табу. Ішли на кухню підкріпитися, і ще звідти розпочиналася нова хвиля ніжностей, яка перекочувалася до кімнати – на диван, крісло, підлогу.
Він любив і вмів дарувати квіти, а коли мав час, то запрошував у кіно, на вистави. Взявшись за руки, вони довго никали багатомільйонним містом. Він багато знав про це велике місто і з захопленням розповідав їй десятки цікавих історій. Перехожі із заздрістю споглядали неспішні променади закоханої щасливої пари.
Він проводжав її на квартиру, де вони знову кохалися і їм було добре. Настільки добре, що кращого й бажати годі. Якби не одна річ.
Ця річ була недоброю і вона була головною – він належав насправді не їй.
І він ніколи більше не з’явиться. Усе кінчено. Він сам поставив крапку. Першим. Та й хіба вона не знала, чим насправді все це закінчиться? Що в нього сім’я, двоє дітей? Що його винахідливості й енергії вистачало і на неї, і на дружину і на забави з дітьми? Що він тільки пудрив їй мізки, а самого все влаштовувало?
«Порядочна скотиняка! – злилася вона, несвідомо використовуючи лексикон відомого політика. – Кобеляка! Зрозуміло ж було, чого йому треба і як цього він добивався?! Сволоч? Однозначно! Гад? Ну а хто ж він після всього?».
Але вона все-таки любила його і визнавала, що з ним було добре. Та від цього ставало ще тоскніше.
«Вимітати, вимітати його з голови! І чим швидше, тим краще! – переконувала себе, зриваючи з ялинки іграшки і примовляючи: – Геть! Геть! Геть!»
Ялинку треба було відправити на смітник. Наче її відсутність могла чимось зарадити в цій неоригінальній історії, яких людство знало мільйони. Але що тобі те людство і ті мільйони, коли ти єдина і неповторна, а він «порядочна скотиняка»?
