Ліна ТЕСЛЕНКО
У липні виповнилося 45 років, як Національний музей архітектури та побуту України, що в Пирогові, вперше відкрили для відвідувачів. Ідейним натхненником його створення був академік Петро Тронько. Він не раз згадував, що недоброзичливці все нашіптували керівництву на той час Радянської України, що в Пирогові створюють «націоналістичне кубло», куди «ці шароварники» звозять усяку «рухлядь». Довелося виправдовуватися перед першим секретарем ЦК КПУ Щербицьким, якому Тронько сказав, мовляв, ви за цю «рухлядь» ще спасибі скажете. Недоброзичливців уже давно немає, а музей є, і ми сьогодні щиро кажемо «Спасибі» усім причетним до його створення.
Варто зазначити, що офіційна дата створення музею – 6 лютого 1969 року, коли було ухвалено відповідну постанову Ради Міністрів УРСР. Відтак 50-річчя музею тут відсвяткували ще в 2019-му. Але нинішня дата – не менше знакова, оскільки вона розгорнула нову сторінку в житті музею.
Про минуле і сьогодення найвідомішого українського скансена говоримо з його генеральною директоркою Оксаною Старак-Повякель.
«Найстаріша дерев’яна хата в Європі стоїть у нас, в Пирогові»
– Пані Оксано, створення музею тривало майже шість з половиною років. Досить довго чи не так?
– Основа кожного музею – це фондова колекція. Експозиція без фондової колекції – це галерея, не більше. От її і збирали впродовж цього часу – на сьогодні маємо понад 80 тисяч одиниць зберігання і це одне з найбільших фондових зібрань серед музеїв України.
Основа нашої експозиції – архітектурні пам’ятки. Найважливішим завданням на той час було знайти і привезти в музей найбільш характерні для того чи іншого регіону зразки дерев’яної архітектури. Щоб, глянувши на них, навіть не фахівець міг зрозуміти – оце хатина з Карпат, а оце з Шевченкової Черкащини. Велика повага тим людям, які тоді взялися за цю роботу. Верговський, Смолінський Ходаківський, Прибєга, Романов – це архітектори, які вклали в музей свої знання, працю і душу. Вони об’їхали всю Україну в пошуках таких об’єктів. У нас на території – понад 300 архітектурних пам’яток, можете уявити, яка колосальна робота була проведена за тих декілька років!
Бо насправді знайти і привезти до музею вишиті сорочки, рушники, посуд, домашнє начиння – тут ніби нема нічого складного. Зовсім інша справа – привезти в музей архітектурну пам’ятку. Уявіть, кожну хату чи церкву по дощечці треба було пронумерувати, розібрати, перевезти, а потім у зворотному порядку скласти. І якщо це пам’ятка без єдиного цвяха, то вона і в нас стоїть без єдиного цвяха. При чому привозили не тільки хати, а й господарські споруди, які були в кожній садибі, – клуні, хліви, сажі, стайні. Це все автентичні пам’ятки, у нас немає реконструкції.
-Яка з пам’яток музею найстаріша?
-Хата з села Самари Волинської, що датується 1587 роком. Ця дата вирізана на її задній стіні. Споруда є найдавнішою пам’яткою дерев’яної архітектури не тільки на теренах України, а навіть у Європі. Там була курна піч, тобто без димаря. Уявляєте, скільки поколінь виросло в тій простій селянській хаті? Коли цю раритетну будівлю знайшли, в ній ще жила старенька жінка. Вона ні за які гроші не хотіла покидати свою хату і переїздити до сина, хоча той її й кликав. Музейники врахували останню волю жінки і вона дожила в ній віку. А потім хату перевезли в музей.
Додам, що в експозиції маємо шість церков. Вони передають особливості й колорит церковної архітектури практично всіх регіонів України. А ще маємо колекцію вітряків, водяні млини, крупорушку. Ці споруди, в яких навіть механізми збереглися, показують весь спектр технічних засобів для обробітку збіжжя, адже ми найбільша у Європі аграрна країна. Дуже хотілося б один із вітряків зробити діючим, аби люди на власні очі бачили, як це працювало. На жаль, коштів на це немає.
-Яке ваше місце в музеї найулюбленіше?
-Мабуть, «Наддніпрянщина». Вона в нас цікаво забудована – як вулиця справжнього села. Посередині – майдан, де, як у давні часи, є церква, сільська управа, школа, будиночок священника і шинок. Поруч – кілька дуже гарних садиб. У експозиції є хата, яку ми називаємо Шевченковою. Її привезли з Керелівки – це хата рідного дядька Тараса Шевченка. Я дуже це місце люблю, ми там проводимо багато заходів.
-А як у музеї з’явилася експозиція сучасного села? Вона взагалі користується популярністю?
-Ще й як! Особливо серед іноземців. Для них той період нашої історії пройшов за залізною завісою, тому їм цікаво подивитися, як ми жили.
Колись ця експозиція називалася «Соціалістичне село», історія її створення теж дуже цікава. В ті часи в музеях обов’язково мав бути відтворений соціалістичний період. А тут ще й така нагода – показати, як погано жилося бідним українцям при панах, і як добре вони живуть у Радянській Україні. Від кожної області було вибрано одну досить характерну будівлю і точно таку ж відтворено у нас в музеї, тобто це єдина експозиція, що є реконструкцією. Зазвичай, це були домівки Героя Соціалістичної Праці, голови колгоспу, шахтаря-передовика або іншої місцевої знаменитості. Хороших зразків на той час насправді не так і багато було. Люди тільки починали краще жити й будувати сучасніші будинки. В будь-якому випадку це були реальні хати, які, думаю, і зараз спокійно собі стоять у регіонах. Але вже, можливо, з металопластиковими вікнами і євроремонтами, можливо добудовані і перебудовані. А тут, у нас, їхні копії – в первозданному вигляді.
– Цікаво було б знайти оригінали та подивитися на них зараз…
– Звичайно, треба подумати над цим… Загалом вийшло 25 хатинок від 25 областей України. Тоді їх збудували, щоб відмахнутися, поставити галочку, а зараз вони вже й самі стали історією. Бо там зібрані меблі та предмети вжитку того періоду, які в сучасних житлах уже й не побачиш. Люди віком 50-70 років приїжджають до нас, дивляться, згадують: отака річ була в нашій хаті, а отака – в бабусі.
Щоб зробити експозицію ще змістовнішою, в тих будинках ми виділили по кімнаті й почали створювати музеї, присвячені відомим українцям. Наприклад, у чернігівській хаті облаштували кімнату Левка Лук’яненка. Він родом з Чернігівщини, дуже любив наш музей і часто тут бував. Так само в харківській хаті є кімната академіка Петра Тронька. А в полтавській – кімната відомого етнографа Олексія Долі, який довгий час працював у нашому музеї і про якого ми нещодавно видали книжку зі спогадами рідних, друзів та колег. Величезну кількість експонатів для музею привіз саме Олексій Доля, він же започаткував ярмарки народних майстрів, багатьох із яких знав особисто.
«Енеїда» для школярів ніби іноземною мовою написана»
-Сучасний відвідувач досить вибагливий, він уже бачив музеї за кордоном, і чекає від такого закладу чогось більшого. Як розповідати про минуле по-сучасному, щоб відвідувачам було справді цікаво?
-Коли я очолила музей, то повністю переформатувала його структуру. Заклад став зовсім по-іншому працювати і це насправді приносить свої плоди. Його перестали сприймати як нудну екскурсію в школі, яку треба відбути.
Дійсно, сучасний відвідувач очікує від музею більшого. І якщо раніше в нас були просто пізнавальні екскурсії, то зараз дедалі більше інтерактивних. Он бачите (показує на вікно) красиві дівчата в українських строях – це як раз наші співробітники йдуть проводити інтерактивну екскурсію.
Наприклад, на Полтавщині ми робимо екскурсію за мотивами «Енеїди» Котляревського. Діти в школі вчать цей твір, але вони не знають дуже багато слів, які там вживаються. Вони уявлення не мають, що макітра – то зовсім не голова, а рубель – то аж ніяк не гроші. Та «Енеїда» для них ніби іноземною мовою написана. А в нас вони все це бачать і навіть пробують користуватися. Наприклад, беруть качалку і рубель та прасують рушник, і дивуються, що то дійсно працює! Або не розуміють, як можна випрати одяг за допомогою попелу. А ми це розказуємо і показуємо!
Інша екскурсія, ба, навіть не екскурсія, а ціле дійство, має назву «Жіночі справи». Ми показуємо, чим було наповнене зранку й до вечора життя української жінки ще століття тому. І оті пані, які приходять до нас на лабутенах, раптом занурюються у світ непростих жіночих обов’язків. І, що головне, їм це подобається! Вони тягають воду на коромислі, товчуть у ступі зерно, б’ють масло, виймають з печі рогачами горщики. А далі, коли цілий день нагарувався, треба було ще сісти вишивати і потанцювати на вечорницях! Це все викликає живі емоції. За ці дві години наші відвідувачі дізнаються більше, ніж за кільканадцять годин звичайної екскурсії.
А ще в нас дуже багато дитячих екскурсій. У планах – створення цікавого дитячого майданчика, де будуть вирізьблені з дерева Котигорошко, Лисичка і Журавель та інші герої українських казок. Бо візуалізація спрацьовує краще. Наприклад, щороку в грудні в нас відкривається резиденція святого Миколая, а один зі співробітників перевтілюється в улюбленця дітвори. Бажаючих насправді так багато, що запис на ці екскурсії починається ще в жовтні.
-Народні свята – це завжди був коник вашого музею. Де, як не тут, можна зануритися в глибини народних традицій…
-Ці заходи в нас завжди багатолюдні, бо добре знані в Києві та за його межами. Ось, погляньте, святкування Масниці (показує фото на смартфоні) – сніг, холодно, а в нас повнісінько людей! Найпопулярніші – це Масниця, Обливаний понеділок, Івана Купайла та Покрова. Це я вам назвала найвідоміші події зими, весни, літа й осені, а насправді в нас немає до кінця року вже жодної суботи чи неділі, які не заповнені якимись святковими заходами.
Візьміть Купайла чи Масницю – їх святкують і на інших майданчиках Києва, але чому їдуть саме до нас? Бо тут можна побачити справжні народні традиції, автентичні обряди. Ми дружимо з багатьма народними колективами, які залюбки приїжджають до нас заспівати, затанцювати, показати дійство. І це завжди красиво, весело, з заглибленням у наше прадавнє коріння, якого нас тривалий час намагалися позбавити. Керівниця відділу народного мистецтва і фольклору Інна Миколаївна Кукліна (колишня учасниця хору Вірьовки) особисто вишукує по селах унікальні колективи, які потім запрошує до нас. Наприклад, три роки тому вона привела до нас тоді ще невідому широкому загалу Катю Павленко, ту саму, яка нещодавно тріумфувала на «Євробаченні» з гуртом Gо_А.
-Коли їхала до музею, не сподівалася побачити багато відвідувачів у будній день. Але тільки великих екскурсійних автобусів нарахувала майже два десятки. Люди є, це тішить. А як ви оцінюєте минулий непростий рік, що був пов’язаний з карантинними обмеженнями? Складно було?
-Нам було складно, бо люди до нас все одно йшли, не зважаючи на локдаун, на те, що не ходив транспорт… А як було добиратися на роботу нашим співробітникам? Ми за весь цей час повністю були закриті тільки оті два найперші місяці, коли все зупинилося. Це було важко, бо треба було пояснювати людям, чому вони не можуть зайти і просто погуляти по території…
А ще була й інша сторона медалі. Розумієте, у нас не той музей, коли можна було все закрити, поставити на сигналізацію і спокійно сидіти вдома. Весна: треба було орати, сіяти, прибирати, косити, хати провітрювати. Тому практично всі були в той період на роботі.
З середини травня ми вже працювали. Під час наступних жорстких локдаунів ми зачиняли хатинки, не дозволяли заходити в середину, а от на територію відвідувачів пускали, рішення уряду нам це не забороняло. Тобто ми по суті працювали як парк, без доступу до експозицій.
Багато хто думає, що люди сюди приходять на вихідні, щоб просто подихати свіжим повітрям. Але точно так само вони можуть безкоштовно погуляти в будь-якому парку. Люди йдуть до нас, стоять в черзі, платять гроші за квитки, отже мають потребу змістовно провести час, хочуть побачити традиції, долучитися до глибин народного життя. Загалом щороку приймаємо понад 300 тисяч відвідувачів.
«Самі оремо й сіємо, маємо трактор і тракториста в штаті»
-Я сама родом із села і розумію, що таке вчасно побілити, покосити, прополоти, підремонтувати навіть у одному обійсті. А як ви даєте лад усій цій величезній території?
-О, це ми вже дійшли до болючих питань. У нас величезна проблема із робочими руками. За штатом є 250 людей – 202 фінансує державний бюджет, 48 – фінансуються зі спецфонду, тобто на їхню зарплату ми мусимо заробити самі. Зараз працює 210 осіб – це разом із працівниками фондів, які розташовані в Києво -Печерській лаврі. Тут, безпосередньо на території, десь 180 людей. На 130 гектарів! Роботи справді дуже багато. А ставки в нас мізерні…
-Але ж ви національний музей, хіба ваші зарплати автоматично не збільшуються завдяки цьому статусу в кілька разів?
-Так, справді, для тих закладів, які внесені в урядову постанову 413 щодо питання оплати праці працівників національних закладів культури, дійсно ставки мають збільшуватися в рази – за коефіцієнтом від 2,2 до 4. І ми мали б так мати. Але, на превеликий жаль, цього немає. Найбільша ставка в музеї у мене і вона менша 10 тисяч гривень. А у двох третин працівників ставки взагалі по 3-4 тисячі. Тому в нас тут працюють винятково ентузіасти, які залюблені в свою справу. Вони просто живуть цією роботою.
-То, може, до упорядкування музею на допомогу варто залучати громадськість, або, як зараз кажуть, волонтерів?
-Ми це робимо. Щороку проводимо толоку перед Великоднем – в Україні здавна було прийнято наводити порядок в обійсті і хаті перед цим святом. Торік через карантинні обмеження толоки не було. А так щороку ми запрошуємо всіх бажаючих приїхати і допомогти нам прибратися. У нас хороші стосунки з земляцтвами, вони допомагають. Всі бажаючі можуть долучитися, а після толоки подивитися експозицію та цікаво провести час. Але ж ви розумієте, толока – це разова допомога, а територія потребує догляду цілий рік.
-Біля вітряків бачила засіяне поле. Хто вам із цим допомагає?
-Та самі – маємо трактор і тракториста в штаті. Серйозно! Я навіть трактор новий «вибила». Самі оремо, дискуємо, вносимо гербіциди і добрива. Зараз я вже «наколядувала» насіння соняшника декоративного, проса, гречки, пшениці, льону. Торік на соняшникове поле до нас пів Києва приїздило фотографуватися. А ще була гречка, ми навіть флешмоб жартівливий робили під назвою «Вскочити у гречку». Я вже вам як справжній агроном можу розказати, скільки якого насіння треба на гектар площі (сміється).
«Перевезення нових архітектурних експонатів – це дуже і дуже дорого»
-Мабуть, з реставраційними роботами теж доводиться сутужно?
-Пам’ятки у нас дуже делікатні, бо матеріали, з яких вони виготовлені, нестійкі до атмосферних впливів. І зараз велика проблема з покрівлями. Коли ви до мене їхали, то певно бачили, що ми оновили дахи на багатьох хатах. Бо якщо до того перекривалася одна-дві хати в рік, то за перший рік своєї роботи я перекрила вісім об’єктів, за другий рік – тринадцять. Торік ми перекрили шість об’єктів, зокрема й великий окружний двір в експозиції «Полісся» – а це 760 квадратних метрів площі перекриття. Ще перекрили крупорушку – ця споруда цікава тим, що тут жорна приводили в дію за допомогою коня, який ходив по колу.
Але на загальному тлі – це все одно мало, потреба в ремонті дахів ще більша, але коштів обмаль – щойно з’являється зайва копійка – все йде на реставраційні роботи.
-Окрім фінансів, проблема напевно ще й з майстрами та матеріалами? Важко шукати людей, які знаються на тих давніх ремеслах?
-Ми маємо таких фахівців – реставраторів дерев’яної архітектури – і в своєму штаті, вони досвідчені, знають, як і що підремонтувати. А коли робили великі перекриття, то наймали спеціальні бригади, яким відомі всі секрети того, як правильно накрити хату соломою, очеретом чи колотою дошкою.
А нещодавно до нас у музей прийшов чоловік, колишній військовий. Звати його Віктор Жайворон, він розповів, що вміє плести тини з лози. Сам вивчив і освоїв різні техніки плетіння та запропонував свої послуги. Я спочатку сприйняла його дещо насторожено. Кажу: «Ви зарплати наші знаєте?». Але це його не зупинило, мовляв, подобається, хочу цим займатися. І за невеликий проміжок часу він навів нам красу біля багатьох об’єктів. Ось погляньте (показує фото) – це дійсно майстер своєї справи! Зараз ми купили і посадили спеціальну вербу, яка швидко росте, вже через рік з неї буде матеріал для таких тинів.
-Як давно музей поповнював свою архітектурну колекцію новими експонатами?
-Якщо відверто – давно. Треба бути реалістами: перевезення нових будівель – це дуже і дуже дорого. Тому ми можемо виявити новий цікавий об’єкт, описати його, повідомити про нього обласний відділ культури, щоб його внесли до реєстру чи під охорону взяли, але забрати в музей – фінансово не подужаємо. 
Але одну новинку в експозиції все ж маємо. Це Миколаївська церква із села Городище Менського району Чернігівської області. Такий подарунок зробили нам меценати – родина Довгих із Києва. Станіслав та Тарас Довгі – сини нині вже покійного українського письменника Олексія Прокоповича Довгого, який родом звідтіля.
Це стара козацька церква, її освятили в 1763 році. Всередині був унікальний іконостас, який, на жаль, втрачений, бо храм закрили на початку 30-х років минулого століття. Але його встиг описати й сфотографувати Стефан Таранушенко, ці знімки збереглися. За ними іконостас вдалося відновити. Церква давно вже не діяла, і якби вона там ще трошки постояла, то пропала б.
Меценати зробили прекрасний подарунок музею, організувавши її перевезення до нас, в Пирогів, та профінансувавши реконструкцію іконостасу.
Фото Анатолія Борейка.
