Олександр Козинець належить до письменників, які пишуть душею, а не літерами. Я зрозуміла це ще тоді, коли вперше його почула.
А трапилося це на творчій зустрічі в Інституті філології КНУ імені Тараса Шевченка. З першої хвилини мене не полишало відчуття, ніби якесь дивовижне тепло наповнює серця всіх присутніх у авдиторії, зігріваючи кожного із середини.
Це тепло випромінював Олександр Козинець. Того дня він саме презентував свою поетичну тетралогію «Сезони днів». Тоді я навіть на здогадувалася, що згодом ці невеличкі кольорові збірочки, присвячені порам року, стануть моїм найпотужнішим джерелом натхнення. А нині на запитання про те, який сезон подобається мені найбільше, відповідаю: «PIN-код:ЗИМА», «Обвітрена весна» й «Тричі осінь».
Після зустрічі я почала слідкувати за творчістю Олександра Козинця в соцмережах. Мені захотілося дізнатися про нього більше. І не лише як про письменника, автора «Сезонів», а і як про про людину, до того ж, успішну не лише в царині літератури. Я знайшла «свого» автора, а його погляди, переконання та творче кредо: «Слово – це енергія» стали мені близькими.
Так і народилася ідея поспілкуватися з Олександром Козинцем. Говорили про натхнення, кохання, щастя, літературу й плани на майбутнє. А плани у нього великі й водночас прості.
Ви – викладач, логопед, письменник, музикант… фіалколюб. Як удається одночасно поєднувати в собі стільки граней? Чи можете уявити своє життя хоча б без однієї з них?
Без логопедії, літератури й музики – точно ні. Без квітів важко, але все ж можу його уявити. З дитинства з великою пошаною ставлюся до природи, люблю рослини. Особливо ті, які квітнуть. Серед бетонних стін дійсно бракує природи, тому й вирощую фіалки в квартирі. Якби мав більше вільного простору, у мене й інших квітів було б побільше.
Чому ви «закинули» скрипку?
На неї просто не вистачає часу. Мене і б хотілося грати й на скрипці, але поки обрав хор і літературу. Після закінчення музичної школи я десять років не грав на скрипці, потім чотири роки відновлював навички в любительському оркестрі й хорі «Amadeus», а тепер знову залишив інструмент чекати кращих часів… Періодично я дістаю її із шафи, витираю з футляру пил.
Свій перший вірш ви написали у 10 років. Про що він був і чи зберігся дотепер?
Так, вірш, безумовно, зберігся. Він – про маму. Саме з цих рядків колись усе почалося:
Моя матуся дорогенька,
Вона ж одна моя рідненька.
Така у неї доля нещаслива,
Але матуся – гарна і вродлива.
Хоч мама і не дуже молода,
Буває, що сумує – не біда.
Яка ж мені ти, мамо, дорога.
Ваші вірші народжуються вдень/вночі, у хвилини радості/смутку? Вони переважно автобіографічні чи навіяні фантазією?
І вдень, і вночі, у радості й відчаї… Раніше писав більше про себе, зараз частіше – про почуття знайомих і фантазії на різні теми. У хвилини втоми й смутку кількісно до мене приходить більше віршів. Менше (та, мабуть, глибші вірші) – коли щасливий. Але це умовний поділ. Іноді в чудовому настрої пишу сумні вірші, а в песимістичному – життєствердні.
Ваша любовна лірика тепла, світла й глибока. Кажуть, щоб гарно писати про кохання поет і сам має бути вічно закоханим. Чи знайоме вам це почуття? Яким було ваше перше кохання?
Вважаю, що вічно закоханим бути нереально. Але постійно любити – можна й потрібно. Любов до життя й світу надихає на творчість. Я належу до тих авторів, які люблять і дякують за можливість бути тут і тепер чимось корисним.
Перша шкільна любов була травматичною й невзаємною. Зараз згадую це з усмішкою. Радію, що наважився тоді озвучити про свої почуття. Але той досвід надихнув на кілька десятків віршів та дві пісні.
Що чи хто надихає вас на творчість зараз, дарує крила й бажання рухатися далі? Як ви поповнюєте запаси свого внутрішнього тепла?
Найкраще відновлююся в мандрах і на природі. Також добре надихають історії деяких людей.
Як тільки маю можливість, змінюю середовище та їду за натхненням в нові місця. Поки не уявляю свою старість у великому місті. Більше бачу себе десь ближче до лісу й води або хоча б у передмісті.
На ваших творчих сторінках у соцмережах читачі залишають безліч теплих коментарів. Для вас відгуки читачів – це…? Як ви ставитеся до критики?
За теплі відгуки й конструктивну критику я завжди вдячний. Це спонукає вдосконалюватися й окрилює. Письменник без читача – як ручка, яка лежить на столі. Поки її не візьмуть й не почнуть писати, не виконує свого призначення, а від того малоцінна.
Не всі з теплом ставляться до моєї творчості. Є й такі, які її не розуміють, вважають тексти вкрай слабкими, а вірші, написані за мотивами інших авторів – взагалі примітивом, плагіатом та соромом мені як автору. Дехто прямо в очі не наважується чесно сказати свою думку, сміливіші пишуть правду в приватні повідомлення, часом розносячи в пух і прах нові вірші.
Проте якщо людина сама не пише й нічого не створює чи, принаймні, не може пояснити, що, наприклад, варто змінити, щоб мій текст став кращим, щоб зазвучав мелодійніше й оригінальніше, то тут ще питання, чи варто прислухатися до таких думок із серії: «все ні про що», «нудно», «вічно твоє тепло-добро», «солодке й ідеальне життя, якого насправді не буває», бо «…люди не живуть так, як ти пишеш у віршах», «пора спуститися на землю» тощо.
Та все ж вважаю, що мистецтво має торкатися духовного начала в людині, а не первинних інстинктів та буденних питань переважно. Цього і без поезії достатньо в житті, в новинах та в помислах.
Ви щаслива людина? На вашу думку, бути щасливим – це…?
У мене є тіло, їжа, повітря, вода, одяг, здібності, можливість мислити, розвиватися, любити, рости, діяти… Можу продовжувати довго. Це і є щастям для мене, яке також має включати фізичне й психічне здоров’я, відчуття потрібності й любов до справи, якою займаєшся.
Коли дано багато, то й спитають більше, ніж із інших. Керуючись цим правилом, кожен день намагаюся прожити з користю.
Ваша поезія влучила в серце, розлетілася на цитати. Цікаво було б почитати вашу прозу. Наприклад, роман. Чи думали про це?
Сподіваюся, цього року вийде у світ роман «Картка Марії». Хочу, щоб і з прозових текстів деякі речення люди цитували або хоча б щоб слова змінювали свідомість інших. Крім роману, маю добірку оповідань, які через рік також планую видати окремою книжкою.
Хто вам імпонує серед класиків та сучасних письменників світової й української літератури? Що б ви порадили прочитати?
Колись на мене вплинуло оповідання Л. Толстого «Отець Сергій», раніше активно читав П. Коельо, Р. Баха. Переломною для світогляду досі вважаю книжку К. Антарової «Два життя». З поетів люблю В. Симоненка, І. Римарука. Зараз переважно читаю українських сучасників – Л. Костенко, І. Жиленко, Ю. Іздрика, С. Жадана, М. Савку, Л. Дашвар, М. Дочинця та інших.
Про що ви мрієте?
Про своє житло й пасивний дохід, щоб мати більше часу для творчості. У літературі – бути визнаним за життя й про тексти, які б пробуджували в серцях читачів бажання робити добро.
Чи вірите в дива й чи колись траплялося диво з вами?
Дива довкола нас постійно! Головне їх помічати. Так, вірю в дива й не поділяю їх на великі й дрібні. Для мене дивом є навіть гіацинт, який зацвів у мами на клумбі восьмого березня, сон, який попередив про небезпеку чи знак, що натякнув на хороші події.
Яким було ваше дитинство? Пригадаєте свій найприємніший дитячий спогад?
Раннє дитинство – дуже плаксивим. Я справді багато плакав з приводу й без нього. Мама рано віддала мене в садочок. Мені там страшенно не подобалося й було самотньо. От я й голосив, бо хотів додому.
Один зі світлих спогадів – поїздка в 7 років у Моршин на оздоровлення з мамою. У їдальні нікому не давали смаженої картоплі. Такі правила харчування. Я ж її дуже любив. Тому перед обідом приходив в їдальню, співав жінкам із кухні ті пісні, які знав у тому віці, а мені за це тихцем приносили маленьку порцію смаженої картоплі.
Що для вас найважливіше в житті/людях? Ваші найголовніші цінності.
Людяність, порядність, чесність, доброта, совість, мудрість. А також, за замовчуванням, – любов до всього, що нас оточує. З таким світоглядом намагаюся жити сам і шукаю однодумців.
Кому й за що ви найбільше вдячні?
Моїм батькам – за життя, мамі й рідним – за виховання, а також вчителям, які траплялися на моєму шляху. Можу виділити 5-7 вчителів, що сильно на мене вплинули. Це надзвичайно мудрі й світлі люди, які сіяли зерна добра й віри, відчуваючи мене, як рідного сина.
Якби у вас з’явилася можливість назавжди емігрувати з України, ви б нею скористалися?
Важко сказати… Поки такої нагоди не було. Проте, як говориться у прислів’ї: «Де народився, там і згодився». Так я про себе думаю й люблю Україну. Коли за кордоном більше двох тижнів, починаю сумувати за рідною природою, мовою, людьми. Тому хочу в добрі й гармонії жити тут і бути корисним, в першу чергу, своїй державі.
Який куточок України/світу Вас найбільше вразив? Куди хочеться повертатися знову і знову?
Люблю Карпати й містечка-села довкола них. Там моя душа відпочиває. Туди хочеться повертатися. За кордоном поки найбільш комфортно почував себе в Італії й Грузії. Але, зазвичай, люди прикрашають місця…
Яку іноземну мову ви хотіли б вивчити?
Я все ніяк англійську не підтягну до того рівня, щоб вільно нею спілкуватися. А в перспективі хотів би знати італійську й французьку.
Де та яким буде Олександр Козинець у 2030 році? Які плани на найближче десятиліття?
«Треба дожити», – завжди відповідаю я. Сподіваюся, в 2030-му, коли мене спитають про плани на майбутнє, я відповім те ж саме. Світ зараз дуже швидко змінюється, що навіть 3 роки наперед складно спрогнозувати. А тут – через 10! Поки ж плани прості – жити й творити, на скільки вистачить сил, здоров’я й натхнення.
І наостанок невеличкий експрес-тест:
Кіт чи пес?
– Кіт.
Море чи гори?
– Гори.
Говорити чи слухати?
– Говорити.
Кар’єра чи родина?
– Зараз більше кар’єра.
Летіти чи їхати?
– Їхати.
Яблука чи груші?
– Яблука.
Фіолетовий чи жовтий?
– Обидва! Але перший – фіолетовий.
Спілкувалася Ангеліна Олійник
