Павло Жебрівський: «Маємо вибудувати модель нового українського села 21 сторіччя. Тільки тоді село залишиться  колискою української нації»

Провідники. Мудреці. Кшатрії. Верству поводирів, які визначають, як і куди йти народам,  в історії людства називали по-різному. А суть – одна: особистість, яка володіє масштабним баченням, досвідом і волею до дії – здатна вивести народ на шлях перемоги . І якщо такі люди опинялися чи опиняються на вершині суспільної піраміди –  успіх країні забезпечений. Адже, щоб рухатися, потрібно добре розуміти: куди, навіщо і що з того вийде.

До вашої уваги – розмова з людиною, яка власним розумом  і досвідом напрацювала  бачення (візію) майбутнього України,  і, зокрема, Українського Села.

Павло Жебрівський називає себе українцем польського походження. Зростав у багатодітній родині: п’ятеро доньок і єдиний син – наймолодший. Здобув юридичну освіту. Єдиний серед політиків не приховує, як саме заробив свій перший мільйон: на постачанні ліків до Середньої Азії. Зі свого рідного села Немиринці на Житомирщині зробив «лялечку»: дороги, фонтани, фестивалі. Тричі був народним депутатом України, очолював  Житомирську облдержадміністрацію,  антикорупційне управління Генпрокуратури України, Донецьку обласну військово-цивільну адміністрацію.

Нині Павло Жебрівський –  Президент військово-цивільної спілки «Бойове Братерство України».  А також  – засновник проекту фінансової підтримки малого і середнього бізнесу «Український донецький куркуль» та програми «Єдиний український культурний простір». А ще  –  автор двох світоглядних книг з питань українського державотворення: «Жити по-людськи» та «Роздуми».

Цій людині є що сказати співвітчизникам.

Прислухаймося.

 

ЗАБЛОКУВАТИ ПРОДАЖ ЗЕМЛІ ІНОЗЕМЦЯМ І НЕ ПОСПІШАТИ ПРОДАВАТИ ПАЇ

-Доленосною подією 2021 року для України є відкриття ринку землі. Це відбувалося в особливих умовах: під час триваючої восьмий рік російсько-української війни та світової пандемії. Якщо вірити соціологічним опитуванням, близько 73% громадян України були проти  запровадження продажу землі. Одначе, як мовиться, процес пішов. Хотілося б почути Вашу думку, пане Павле,  чи сприятиме ринок землі становленню міцної української державності та зростанню добробуту українців?

-Приватна власність на землю в Україні започаткована 1999 року, коли  кожен працівник колгоспу  і частина  людей із соціальної сфери отримали земельні паї. До 2000 року процес розпаювання земель сільськогосподарського призначення відбувся. Після цього всі власники паїв мали обмежене право власності: могли здавати землю в оренду,  господарювати самотужки, але не мали права відчужувати. Так тривало довго. І дуже правильно, що на першому етапі продаж землі не запроваджувався. Тому що  2000 року ще залишалися старі, неефективні колгоспи, непродуктивні тваринницькі ферми, свинарники,непродуктивне землеробство. Тоді люди отримували буквально  копійки як орендну плату за пай. Минув час. Зараз у деяких областях України  вартість оренди землі зрівнялася із показниками Франції.

-Наприклад?

-У Черкаській та Київській областях. Оренда землі у Франції коштує 158 євро за гектар. Нині   у вищеозначених областях за оренду паю  власникові платять 16-18 тисяч гривень – це  і є рівень  Франції.

Певне, варто   було б запитати супротивників продажу землі: чому ви проти? Я також не був великим прихильником того, щоб  в Україні заіснували латифундисти. Але вони уже є, бо виникли – через право довгострокової оренди, наприклад, на 25-49 років. Особливо у дуже бідних селах.

Надважливо: на нинішньому  етапі потрібно буде обов’язково заблокувати – навіть через референдум – продаж землі іноземцям.

Ключове питання: а  чи розвивається село, коли   люди не мають права продавати свої земельні паї?  Ні. У кожному селі з 2000 по 2021 рік  як мінімум на третину поменшало населення. Молодь не залишається. І лише  у рідкісних  селах є робочі місця.

Тому, на мою думку, потрібна  зовсім інша концепція.

Навіть якщо взяти моє рідне село Немиринці на Житомирщині. Уже  місяць як ринок землі відкритий, та жодна людина не виявила бажання продати землю. З багатьох причин. По-перше, там є робота. І фермерів достатньо – близько 300 гектарів обробляють. Малих фермерів до восьми осіб. Сказати, що вони  жирують і щось накопичують – не можна, але більш-менш нормально живуть. Однак діти цих фермерів там не залишаються, щоб успадкувати справу та продовжувати  жити і господарювати в селі. Зазвичай фермер – це той, кому за сорок. І жодного хлопця чи дівчини у 25 -30 років, який фермерує – немає. Молоді люди  краще будуть працювати на заправці і мити чиїсь автівки, аніж господарювати за  землі. Це важка сільська робота.

І ще один аспект: людині освіченій, яка закінчила виш, важко знайти собі подібних у сільській місцевості . Чи вдасться дівчині, яка повернулася після університету вчителювати у сільську школу, знайти собі пару ? Щоб чоловік не пиячив та був газдою?  Зазвичай навіть активної клубної роботи у селах існує.

Я довго думав над проблематикою українського села. З одного боку є звичне уявлення з минулого про сільський уклад життя: 300 гектарів буряків, ферма на 500 корів , люди ходять на роботу , отримують копійки, руки від мозолів порепані, жінка в 35-40 років вже одягає  хустинку бабусі. Якщо йдеться про таке життя – то нікому воно не потрібне. А нової формації, нової форми Українського села ніхто не придумав.

У нас є Міністерство агропромислового комплексу. Насправді повинно бути Міністерство розвитку сільських територій, куди входив  би як складова частина й агропромисловий комплекс. Бо ж міністерства – для чого? Щоб керувати кимось ? Чи для того, щоб розвивати?

Сьогодні потрібні зовсім інші підходи до формування українського села. Буквально нещодавно я дійшов висновку, що стримування продажу землі  нічого не дасть для розвитку українського села.

Наприклад, є в Ружинському районі на Житомирщині село Рогачі. Там живуть 200 осіб. Більше двох тисяч гектарів орної землі: на одного жителя припадає близько чотирьох гектарів. З тих, хто живе в селі, користаються землею приблизно 25 відсотків. Усі інші виїхали до Житомира чи Києва та в  кращому випадку приїжджають до тата-мами на могили. Вони  точно не повернуться  і не будуть обробляти цю землю. Тому якщо залишити   нинішній стан села  і вважати, що ми заборонимо продаж землі і щось відбудеться, – нічого не відбудеться. Люди вимруть.  Виїдуть. Залишаться тільки старі, сліпі  й каліки.

 

ПРИВЕСТИ В СЕЛО ПРОМИСЛОВЕ ВИРОБНИЦТВО

-То де ж вихід? Чи є світло наприкінці тунелю?

-Необхідно чітко зрозуміти, що робити з українським селом як родзинкою, як колискою українства в Україні. І тут без  нових підходів  – неможливо.

Для мене особисто  село або сільська громада – це тоді, коли є щонайменше сто душ інтелігенції. Коли люди збираються, коли їм комфортно один з одним спілкуватися. Не плітками обмінятися , а розвивати інтелект. Саме з цього починається громада. А  для того, щоб була в селі інтелігенція, ми повинні привести в село промислове виробництво. Потрібен стимулятор.

Щонайперше – підвести дороги, газ, воду, електроенергію і за  великим рахунком мінімізувати податки. Той, хто приходить з виробництвом у село, – мінімізовує свої податки.

Приміром, чи потрібна сьогодні в Києві деревообробка? Ні. Деревообробка повинна розвиватися, до прикладу, у Малинському чи Баранівському районах Житомирщини, в тих селах, де є меблеві підприємства. Чи потрібен сьогодні в Києві м’ясокомбінат? Не потрібен. Він  повинен бути в селі. Київ – це культурна, адміністративна, фінансова, туристична столиця. У Києві повинно діяти тільки  високотехнологічне виробництво, де працюють доктори, кандидати наук, де слюсар – після політехнічного університету, де середня зарплата   – хоча б тисячу євро. Таке підприємство навряд чи зможе працювати у невеликому містечку або  селі.

В обласних центрах – інше виробництво. Але переробне – в селі. І для цього потрібен стимулятор та державна політика.

Різниця в доходах між Києвом та обласними центрами має складати не більш ніж 20 відсотків. Між обласними центрами і колишніми районними центрами – ще приблизно 10-15 відсотків. І ще відсотків десять у селі. Тоді вирівняються прибутки.  І благополуччя людей вирівняється. Тому що ті, хто живуть у селах , хоч і отримуватимуть на 30 відсотків меншу зарплату, але за рівнем благополуччя не поступатимуться киянам ( бо  у столиці й витрати  на все більші). Тоді люди, які люблять природу,залишатимуться в селах і сільські території розвиватимуться.

Найперше – це робота і доходи людей. Друге  –  інтелігенція, якої ніколи на селі не буде, якщо там не буде роботи  і прибутків. Повинні діяти і спортивні споруди,  і розважальні заклади,аби культурний рівень вирівнявся.

Коли я 2005 року працював на Житомирщині, ми вивчали соціокультурні стандарти Польщі. Там визначено, що в конкретному містечку до 100 тисяч жителів має бути театр. Такі соціокультурні стандарти для задоволення духовних і культурних потреб людини мають діяти і в українському селі. Якщо цього немає – то чи буде  право на продаж землі, чи не буде – село вимре. Залишаться тільки могили. Туди тільки хоронити возитимуть, бо дорого в містах.

Звісно, в деяких селах є окремі люди, котрі  прагнуть розвивати село і роблять це. Але ж таких мало . Пощастить на колишній район одному-двом селам. А після цього природнім шляхом село далі відмиратиме.

Тому нині найкраща роз’яснювальна робота стосовно власників земельних паїв звучить так: « Не  поспішайте продавати!» Наразі вартість землі в Україні від 1 до 2 тисяч доларів за гектар. Звичайно, можна карколомно збільшити вартість продажу, запустивши сюди іноземців. Араби, китайці, ізраїльтяни, росіяни   приїдуть і ринок одразу «підскочить». Тільки знищать повністю все. Через це  збільшення вартості землі буде поступовим. На моє переконання, щороку вартість продажу землі зростатиме відсотків на 10-15. І хоча не варто зарікатися від корупційних схем купівлі землі іноземцями через підставних осіб, але це не набуде масового характеру.

А висновок  полягає у тому, що заборона  продажу сільськогосподарських угідь не приведе до трансформації та відродження села в Україні, а лише стишить деградацію села. Це як чемодан без ручки: важко нести і шкода кинути.

-А запуск ринку землі  пришвидшить деградацію чи є надія, що сприятиме збереженню села?

-Немає надії. Без державної політики розвитку сільських територій – нічого не буде. Процес рухатиметься природним шляхом. Продовжиться урбанізація й Україна може перетворитися на Мексику, коли 300 км їдеш і жодного поселення немає, а в столиці Мехіко – 36 мільйонів людей.

Для напрацювання нової концепції розвитку сільських територій  потрібні люди, які розуміють, що таке село. Що це колиска української нації. Що завдяки селу збереглася мова, автентична культура. Але виникла ключова проблема: деградація. Села в Україні почали зменшуватися після того як генсек Леонід Ілліч Брєжнєв за часів колишнього союзу став видавати селянам паспорти. Люди почали втікати до міста від невдячної і важкої селянської праці. Батько казав дитині: «Якщо не будеш вчитися – будеш коровам хвости крутити».

Проте  сьогодні вже не проблема зробити кластери для «айтішників» у селах. На  природі – це ж класно і швидкісний інтернет вже є . Тож даймо державні пільги тим,хто буде робити «айтікластер» в тому чи тому селі. Отакі смаколики вирішують все.

Ми живем у 21 сторіччі. І примусом зберегти щось неможливо. Потрібні смаколики, потрібне бачення того, що таке село. Село – це природа. Село – це тиша. Село це спокій. Розмірений спосіб життя.

-І колосальна важка праця…

-Але чи потрібна сьогодні ця важка праця? Чи хтось хоче, щоб його дитина важко працювала і нічого не мала? Кожна ж мама народжує дитинку і хоче, щоб дитинка щасливою була. І доки  ми не оселимо розуміння щастя дитини в селі, не сформулюємо це все – село буде вимирати…

Ми живемо в інформаційному суспільстві. Є інтернет, смартфони. Всі їздять і  бачать, як хто живе. Але люди за своєю природою різні. Хтось хоче  чистоти , природи, екології, краси, повільного ритму життя. І таких достатньо багато.

Маємо вибудувати модель нового українського села 21 сторіччя. Тільки тоді село залишиться  колискою української нації.

Повинні існувати вагомі причини, щоб молоді, освічені, інтелектуальні люди залишалися жити у селі.

Щоб вдихнути нове життя в село, на мою думку, потрібно відійти від  патріархальщини, коли  обов’язково саджається картопля на 60 сотках города, є корова, свині, кури, всіх  годуєш і від роботи світа білого не бачиш. Хто хоче, щоб його дитина так жила ?

– Є  і такі люди.

-Ми ж не говоримо про подвижників. Ми говоримо про середньостатистичну людину . і в цьому  напрямку не вдихнувши новітніх технологій – не матимемо майбутнього. Поки що ж ніяких шляхів розвитку села на державному рівні не пропонується.

Зберегти щось незрозуміло для чого ? Рано чи пізно мораторій  на продаж землі повинен був бути скасований. Тому що це , м’яко кажучи, неконституційна норма. Якщо ви чимось володієте, то у вас має бути право продавати, міняти його тощо, а вас обмежують у цій частині. Так, не дуже хороша річ продаж землі, але …

Припустимо, молодий хлопець вирішив залишитися в селі. Щоб обробляти землю – йому потрібен якийсь тракторець, плуг, борони, обігові кошти на  зерно. Якщо сьогодні ми будемо сіяти пшеницю української репродукції, то максимально зберемо 55 центнерів з гектара, а якщо німецьку чи французьку селекцію – то можемо і 100 центнерів з гектара зібрати. Ефективність сільського виробництва залежить від наявності обігових коштів.

Якщо взяти модель дрібнотоварного виробництва – то потрібно дати людям доступ до кредитів. А під що кредити? Яка застава?

Проблем глибша набагато, ніж  продавати чи не продавати землю . Проблема у відсутності розуміння, що таке українське село і яким воно має бути,щоб там люди хотіли жити. Робочі місця високооплачувані, інтелігенція і соціокультурні  стандарти, які мають задовольнити духовні , культурні й фізичні потреби людини. Тоді таке село буде розвиватися і жити.

 

НЕОБХІДНІ «ДВАДЦЯТИПЯТИТИСЯЧНИКИ» ВІД КУЛЬТУРИ

-У багатьох регіонах України вже нині  гарною підтримкою територій є сільський зелений туризм. Наскільки він перспективний, наприклад , у таких аграрних областях України як Київська, Житомирська, Черкаська?

– Абсолютно перспективний. Тому що люди, які живуть на асфальті, прагнуть виїхати на природу. Але хочуть там мати відповідні побутові умови: вода, душ, туалет в будинку,  комфортні умови приготування їжі. Потрібен цивілізаційний набір. І це буде. Але знову ж таки, необхідне взаємодоповнення. Одне село займається зеленим туризмом: природа, ставок, можна рибку  повудити, поганяти на квадроциклах . Друге село має хороший м’ясний цех,  у третьому селі – пилорама.

Але ми ж розуміємо, що підняти село без повернення інтелекту з міста – неможливо. Згодом підросте й місцевий інтелект.

На першому етапі потрібні такі своєрідні «двадцятип’ятитисячники» від культури. Цим людям треба дати «смаколики» для їхньої самореалізації. Не примусом. Наприклад, у Немиринцях сьогодні старостою працює Тетяна Романовська – заслужений журналіст України. Працювала головним редактором Житомирської телевізії та моїм помічником . Інтелігентна людина. Їй захотілося повернутися до сільського життя. Це знову ж таки привнесення зовсім іншої поведінкової моделі в село. Зрозуміло, що її завдання також і в тому, аби там підготувати наступника.

– «Місцеві» сприймають «інакших» дуже ревниво…

– Не те слово :плітки, обговорення…  Але треба віддати належне пані Тетяні – вона вперто працює на чотири села – Немиринці, Княжичі, Сахни і Зелене. Робить толоки раз на місяць. Прибирають території. У  неї є особистий транспорт – коняка.

Але знову ж таки – село опустили нижче плінтуса в  економічному й культурному сенсі.  Відсутність економічного підґрунтя призводить до того, що активні люди виїжджають , інтелект вимивається. Через те  жити в селі  – досить важко.

У своїй книзі «Жити по-людськи» я вже писав, що українець – це доволі цікава людина. Якщо для того,аби досягнути успіху потрібно бути падлюкою, українець буде найбільшою падлюкою. А якщо для досягнення успіху треба бути чемним, то чемнішої людини, аніж українець ти не знайдеш. Такий архетип .

– Архетип перманентного виживання.

– Тобто прилаштування до правил гри. Проте не варто педалювати негатив. Дуже багато є  позитивного. Українці  працелюбні ,  прагнуть освіти, успіху, люблять родину. Той, хто хоче принизити українців, – говорить про негативні риси українського народу. Але дуже багато позитивних. На мій погляд, позитивні переважають.

Приміром, серед олігархів  архетипних українців – вкрай мало. Чому? Тому що середньостатистичний українець не прагне багатства, а прагне заможності. Він анархіст  за своєю сутністю. Є його життєвий простір і йому має бути в ньому комфортно. А багатство  – це  тягар, який треба нести, що створює дискомфорт.   Ключова  цінність для українця – це  воля. Свобода.

У  військово-цивільній спілці «Бойове Братерство  України» діє кредо, що є і моїм власним: «Вольності, Можливості, Заможність». Вільний українець, маючи можливості, має стати заможним. Усі принципи я «підгледів» у Тараса Шевченка: «Садок вишневий коло хати, хрущі над вишнями гудуть, плугатарі з плугами йдуть, співаючи ідуть дівчата…» Тобто що таке українське щастя? Це  коли людина заможна,бо має  хату, садок , родину і реманент. Понад те  – ще й романтичне і ліричне сприйняття  світу. Це  притаманне архетипному українцю.

Український архетип сформувався на основі проживання за певних кліматичних умов, саме на цій землі і при нашому  географічному  становищі.  І не важливо, хто ти за походженням – поляк,  московит, гебрей. Якщо для тебе  важлива родина, заможність, романтизм, працелюбність – ти є українець. А хто твої предки – значення не  має. Тому що ми говоримо про політичну націю.

Для мене політична нація дорівнює архетипу. Те, що сформувало українську націю. Наш корінь. Наша душа. Наш спосіб мислення. Наші прагнення.  Якщо це все тобі чуже і  ти не сприймаєш – то чемодан, вокзал, Ростов .

Але повернемося до  села. Не вдихнувши нового духу в українське село, зводити  дискусію у суспільстві до того, продавати чи не продавати землю, – це дуже вузько і не матиме жодних наслідків.

 

ЧЕРЕЗ ДЕСЯТЬ РОКІВ ВІДСОТКІВ ТРИДЦЯТЬ УКРАЇНЦІВ ЗАХОЧУТЬ ЖИТИ У СЕЛІ

– Павле Івановичу, уявімо, що  Ви зараз – Президент України і створюєте міністерство розвитку сільських територій. Яка програма дій?

– Декілька складових. Економічна складова . Спочатку робимо інфраструктуру. Даємо смаколики бізнесу, щоб він інвестував у село, будівництво підприємств на селі. Даємо доплати працюючим людям, приміром, сільському вчителю. Коли  радянська влада   хотіла зросійщити українців, то 15% доплачували викладачам російської мови. Сьогодні  сільському вчителю потрібно дати гідну заробітну плату, доступ до іпотеки, можливість сільській інтелігенції збудувати свій власний будинок, котедж. Запровадити соціокультурні стандарти і почати їх впроваджувати. Після цього я гарантую, що  через десять років  відсотків 30 українців захочуть жити в селі. І не з тих, хто доживає, а хто житиме змолоду .

Соціокультурні стандарти – це  задоволення духовних  і культурних потреб індивідуума.

Щоб поїхати в театр із села – має бути дорога, інфраструктура, автомобіль. Це оці смаколики-переваги, які  даються, щоб  вирівняти достаток і благополуччя сільської людини і міської. Достатньо років десять.  Після цього життя гармонізує всі процеси самотужки. Але це треба робити. А наразі  все звели до дискусії :продавати чи  не продавати землю…

Я вважаю, що 1999 року зробили помилку, коли  по великому рахунку розподілили землю без чіткої моделі подальшого розвитку . На що опираємося? Якщо на дрібного фермера – це одна модель. Якщо на крупнотоварне виробництво – інша модель. І мають право на життя обидві. Ніколи  на 20 гектарах ти не виростиш такого самого врожаю, як  на тисячі гектарів. Комбайн на 1000 гектарів можна купувати, а на 20 гектарів і комбайна не потрібно, бо він ніколи не окупиться.

Якщо  ми хочемо зробити наголос на дрібнотоварному виробництві, то тут є оподаткування. Наприклад, якщо фермер має  до 50  гектарів землі  –  отримує дотацію. Від 50 до 2 тисяч – фермер платить фіксований податок за гектар до бюджету. Вище 2 тисяч гектарів – це латифундист, який платить  такі самі податки  як промисловець: ПДВ, податок на прибуток тощо. Це урівноважить всі три категорії : дрібнотоварне, середньо товарне і крупнотоварне виробництво. Суто економічна модель. І за великим рахунком держава не отримуватиме менше.

А що таке дрібнотоварне виробництво? Зайнятість і  само зайнятість, коли одна родина працює і дає собі раду. І ця родина має отримувати допомогу від держави , бо держава зацікавлена, аби людина була заможною.

Середньотоварне – це або вихідці з села, або постійні мешканці, які дбають про соціальну інфраструктуру, вкладають гроші у розвиток місцевості, й такий фермер платить тільки фіксовану  ціну з гектара як податок.

Крупнотоварне – це чистий бізнес – платиш ПДВ і податок на прибуток.

І за великим рахунком тоді ми врівноважимо  питання з фермерством.

Чого ми хочемо? До чого? Мають бути економічні  стимули: з одного боку стримуючий, а з іншого – допоміжний. Щоб тримати баланс.

 

ЗАСТОСОВУЄШ НЕСЕРТИФІКОВАНІ ГЕРБІЦИДИ?  ПЛАТИ ВЕЛИЧЕЗНИЙ ШТРАФ

-Питання екології землі. Великі агрохолдинги страшенну  кількість шкідливих гербіцидів кидають у землю, вбивають усе живе: зникають птахи, жаби, солов’ї, навіть цвіркуни. Як уберегти від захланного споживацтва наше найбільше природне багатство – землю?

-Нічого не треба вигадувати. У всьому світі є сільськогосподарські інспекції. Перше питання:   великі підприємства, які продають гербіциди, фунгіциди, інсектициди, зобов’язані  пройти державну сертифікацію. Ті добрива, де є шкідливі речовини,що знищують навколишнє середовище, мають бути заборонені. Той, хто їх застосовує, повинен платити величезний штраф.

Інспекцій у нас  – сила-силенна. Те ж Міністерство агропромислового комплексу видає дозволи на сертифікацію і використання гербіцидів.  Потрібно жорстко підійти до сертифікації. Використав несертифікований гербіцид – платиш страшні штрафи.

Збереження грунтів і довколишнього середовища – це ще й питання сівозміни. Якщо сіємо ріпак, то це має бути раз на 5 років на тому самому місці. Соняшник – раз на 4 роки.

Є  інспекції при всіх ОТГ.  Кожен фермер  подає документи на затвердження сівозміни. Але за великим рахунком це через гроші ( корупцію) вирішується. Сьогодні ніхто не піднімає навіть питання про дотримання сівозміни. Ніхто.

Якби існувало Міністерство розвитку сільських територій, то тоді започаткували б, запровадили й необхідність сівозміни. А поки що  за великим рахунком тішимося, що зібрали чимало зерна, але мовчимо, скільки знищили всього живого.

-Якби ж то ще зерна. А то ж  – лише кукурудза, соя і соняшник. Радієш, коли бачиш пшеничне поле.

-До речі, кукурудза – це  не так страшно, як може видаватися. Це так звана монокультура. В Америці по десять років на одному й тому ж полі сіють кукурудзу. Найбільше шкодять землі  ріпак  і  соняшник.

Для порівняння. У Нідерландах екологічна інспекція діє жорстко.  Не приведи Господи, у тебе погіршився стан землі на якийсь відсоток, тоді  у перший рік отримаєш попередження і страшні штрафи, а наступного року у тебе  заберуть фермерську ліцензію і ти вже не зможеш бути фермером, навіть якщо ця земля твоя особиста. Бо  завдаєш шкоди  основному ресурсу держави , яким є земля. Там для того,  щоб зайнятися фермерством, треба  побути певний час помічником фермера. Тобто освіта має значення. А в Україні  хто хоче –  той і фермерує.

Але це все – коли є ефективні державні інституції та державна політика у цій галузі. У нас же міністри – це керівники. У законі вказано, що міністри – політична посада, оскільки  міністр і міністерство формує політику у тій чи тій галузі, а не керує нею. Проте насправді керівництво здійснюється  у ручному режимі. Нашому чиновникові потрібно право підпису, і тоді  – «життя вдалося».

Звичайно, що наявна децентралізація недосконала. Але тих же керівників ОТГ ніхто не навчає.  І про це не згадують на центральних телеканалах. Як і про те, що є дуже успішні голови ОТГ, просто  неймовірні, як у місті Тростянці. Коли маттешній голова  хотів піти у депутати, то  жителі Тростянця його не відпустили, бо життя  без нього не уявляють. Він потрібен саме там. Але це радше виключення: на область  до п’яти осіб.

Тож знову  згадую тему продажу землі: звуження цієї проблематики – це  фіговий листок, яким політики хочуть прикрити сороміцькі місця, а за великим рахунком  нічого не робили, не роблять  і не збираються робити для того, щоб село як колиска української нації залишилось на іншому етапі розвитку. Бо консервувати  саму лише архаїку – безперспективно. Потрібно переходити на новий щабель – інформаційного суспільства.

-Проте духовна суть архаїки повинна залишатися.

– Звичайно. Це архетип. А  отой уклад , коли «город-корова-свині-телята» має змінитися.

Коли хочемо сьогодні пити справжнє молоко від корови, то треба дати людям, які тримають корів, можливість продавати це молоко за високою  ціною. Для цього знову ж таки потрібна інфраструктура та доступ цієї людини до ринку продажу молока. Можна робити кооперативи, які би збирали молоко. Це вибір моделей. Якщо вбачаємо  у цьому сенс.

У Польщі, наприклад, за домашнє молоко люди мають дотації . Поляки п’ють чисте, справжнє молоко, генотип суттєво не змінюється, і за це господарі отримують додаткову плату.Щоправда, Євросоюз зараз страшенно бореться з  дотаціями на сільське господарство, але багато країн їх залишають. Принаймні, на першому етапі дотації можна запровадити. Але знову ж таки  бізнес  має бути економічно вигідним.

Чи є сенс сьогодні садити картоплю? Немає. З кожним десятиріччям  все менше  і меншатиме фізичної праці. Фізична праця не буде ефективна. Сьогодні багато країн світу  переходять на чотириденний робочий день.

Коли  будемо працювати для того, щоб жити, а не жити для того, щоб працювати, – станемо зовсім іншими людьми.

На що  ти тратиш життя? Сенс? З одного боку нас тягне в архаїку. А з іншого боку : а навіщо така модель життя?

Годувати корову і качок – це може бути хобі, а не сутність життя. Хтось тішиться собакою чи кішкою. Та в кожної людини є відведений життєвий час. І на що ти його витратиш? Доярка о 4 ранку встає, потім дойка в обід і пізно ввечері. І так все життя. Послухайте, а  жила ця людина чи не жила?

-Вона тягла віз, життєву ношу…

-Навіщо? Тому що іншої моделі не існувало. Ми говоримо про устрій сільського життя. Про модель села 21 століття в інформаційному суспільстві.

Насправді  Україна, яка має таку родзинку як село, не повинна його втратити. Однак наша влада  не має права залишити село в тому стані  , в якому воно було колись  і є сьогодні .  Ми повинні підняти село на декілька щаблів вище. Модель нового села має задовольняти духовні, культурні, фізичні потреби людини.

Тому насамперед маємо відповісти на питання: що таке українське село,для чого і  чому повинно бути українське село? Тоді дамо відповідь на питання: продавати чи не продавати землю. Бо ми зараз поставили воза перед конем. А треба поставити коня.

 

ЯКЩО ОБЕРЕМО МОДЕЛЬ РОЗВИТКУ СЕЛА, ТО Й РІЧКИ ПРИВЕДЕМО ДО ПУТТЯ

-Як нам очистити ставки  і річки в селах ?

-Це одна зі складових моделі розвитку села. Після того як  ми визначили, що є економіка, є податки і потрібно сформувати бюджет  села  на рівні ОТГ. Для цього мають бути також державні програми. За великим рахунком існує  й екологічний податок, кошти з якого в тому числі мали би  спрямовуватися і на очистку річок та ставків.

Коли я прийшов на посаду очільника військово -цивільної адміністрації Донеччини, то там діяв достатньо великий економічний податок. З чого розпочав? Насамперед з контролю за середовищем: в кожному  місті встановили датчики, які фіксували стан довкілля..  Я вважав, що в кожному районі треба хоча б один парк привести до пуття.

Ми говорили й про річки. Має бути хтось відповідальний в ОТГ за очистку водних об’єктів. При тому,що екологічний податок  – доволі  великий. Якщо оберемо модель розвитку села, то  приведемо й річки до пуття.

Понад те:щоб очистити ставок – потрібно отримати неймовірну кількість дозволів, які роками треба добувати. Інакше – отримаєш страшні штрафи.

Тому спершу – місія і візія. І тільки після цього – все дотичне.

Якщо ми визначаємо, що село – це природне середовище, то тоді  річки мають бути почищені, а ставки  – зариблені.

Потрібно напрацювати модель розвитку села. А вже потім – земля, річки,дороги як засоби досягнення цієї  моделі. Маємо знати,  чого прагнемо, куди йдемо. І тоді – торуємо дорогу.

– Дякую за змістовні відповіді.

Розмову вела Ольга Юсенко

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *