Пізня осінь зробила ріллю лоснистою, як вороняче крило. У сусідів уже виорано, а ми батьковою фірою забираємо курудзяні снопи з поля. Ну як ми – мене старші нагнали, бо путаюся під ногами.

Дід з батьком Іваном по одному завдають снопи і забирають до нас додому. А поки їх ще не забрали – пробираюся під спід, ніби у вігвам, і роззираю город. Мені кажуть, би йшла гет, і я злосна. Сіла на поконеччю і роблю собі пташку з кавушу – ну ніби ляльку, лиш з крилами. Небо чистіське – аж не віриться, що завтра-позавтра будуть сніги.

Я бавлюся кониками з кукурудзиння і подумки наздоганяю хмари. Осінь така виразна якась – роздивитися би її з усіх боків.

… Дідик з бабкою сидять посередині саду і луплє курудзи. У великому такому кориті складають шульки, і помалу нас всіх застає вечір. Дід (я не зразу то помітила) бабці Маріці підсуває ті шульки, які не тугі. Вона зрозуміла. Затримала його за руку і усміхнулася самим краєчком губ.

… Дід тачкою відвозить шульки додому і насвистує, бабка мугиче щось собі. Над садом висипалися зірки – бути завтра, певно, приморозкам.

… Несу курудзи в решеті – кури чекають. Поки лущила качаном до шулька – пригадала собі оту тендітність, якій минуло тридцять років: він відбирає собі тяжчу роботу, а вона кладе свою долоню на його. Легонько так, поки ми з мамою не видимо…

… А якось вони мені в сон прийшли, обоє. Бабка решето з курудзами тримала, а дідик серпи гострив. Певно там, поза хмарами, вони так само плекають городú. І так само обоє. І десь та не десь легонько тримаються за руки – так, як тримаються лиш правдиво свої.

Від Іванна Стеф'юк

Іванна СТЕФ’ЮК — письменниця, кандидатка філологічних наук, завідувачка науково-методичного відділу дослідження та популяризації традиційної культури Буковинського центру культури і мистецтва, кураторка етнографічного проєкту «Спадщина»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.