Автор: Юрій Ковалів
Оригінал допису за посиланням
Ю. Макаров нарешті написав заяву про звільнення з Голови Комітету Національної премії Т. Шевченка, однак дискредитація власне Премії так і лишилася дискредитацію, гидкою маніпуляцією з Т. Шевченком, сутності якого не розуміє ні Ю. Макаров, ні інші достойники, які силкуються на імені поета зробити собі гешефт, втягти в політичні чи в космополітичні ігри. Що це за номінація “За внесок у перемогу”? Чому вона виникла зненацька, адже війна у нас триває з 2014 р. і її оголосила Україні московська держдума 1 березня 2014 р. Яка рація переносити нагородження лавреатів на 22 квітня? Учасники цих інсинуацій досі не збагнули, хто такий Т. Шевченко для українців, що він — ПОЕТ, який бачив сутнє, а не політик один з перших ІДЕНТИФІКУВАВ українця українцем, не дав йому розпорошитися в силових полях асиміляції, зберегти й утверджувати свою ментальність. Тому його “Кобзар” ставлять поряд з Євангелієм, бо він репрезентує національну свідомість. Такого у світовій практиці ніде не було. Ні “Божественну комедію” Данте, ні “Фауста” Гете не ставлять поряд зі Св. Письмом. З іменем Т. Шевченка діяла Київська громада, НТШ, Братство тарасівців, Національна Рада, УНР, ОУН-УПА, в’язні сумління, майдани, добробати, волонтери, ЗСУ. На жаль, ще й досі нема відповідного указу про Премію. В черговий раз зневажена, як свого часу хрущовими, збанацькими, канівцями, собками, нагнибідами, козаченками, вона не втратила свого високого сенсу завдяки М. Вінграновському, В. Дрозду, Є. Гуцалу, Г. й Гр. Тютюнникам, Ірині Жиленко, Л. Талалаю, П. Мовчану, А. Кичинському, І. Римаруку, В. Герасим’юку, Т. Федюку, П. Гірнику та ін., твори яких стали окрасою української літератури. Серед них був й Григорій Штонь (13 березня 1941 — 23 жовтня 2021) — науковець, доктор філологічних наук, поет, прозаїк, кіносценарист, драматург, художник, викладач, непересічна, артистична постать, яких мало в цьому світі. Починав танцюристом в дрогобицькому ансамблі “Пролісок”, працював в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, брав активну діяльність в СПУ. Зупинюся на його ліриці, котра вкладається в жанрове коло поезії науковців, відомої в Україні від Юрія Котермака й Києво-Могилянської колегії (академії) до “неокласиків”, І. Качуровського, Віри Вовк чи Ю. Тарнавського. Нині в Україні й поза нею нараховується близько 50-ти таких авторів, тільки в Науково-дослідному інституті філології КНУ ім. Тараса Шевченка, в якому Г. Штонь викладав, їх — вісім. Немає потреби протиставляти поетів-науковців, які розуміються на ліриці як теоретики й практики, поетам-автодидактам. Вони разом роблять спільну справу на теренах української літератури.
Ліричний герой поезій Г. Штоня дистанціюється від довкілля, котре повідомляє про себе через натяки («Щось ловить і вловити не встигає… / Щось дуже сутнє й дороге»), однак ще не являє своєї сутності. Тому виникає питання «Що?», потребуючи адекватного з’ясування. Істотне, приховане за видимим, має відбутися чимось в перебігу його пізнання крізь призму особливої миті в її змістовному онтологічному наповненні, щоразу інакшої, проминущої, як той «листок, / що впав на висохлий спориш, / Хвилину тому тихо відчахнувшись / В мені від мене…». В такому спогляданні розпорошені імпресії втрачають сенс, поступаються перед інтелектуальною допитливістю ліричного героя, мотивованою його присутністю у світі тут-і-тепер, спроєктованою в часопростір тут-і-завжди: «Стою й дивлюсь через гай у себе / Незмірно довше, ніж живу…». Він не втручається в перебіг подій, осмислює його через власний мікрокосм, знаходячи в ньому зв’язок з макрокосмом, споконвіку індиферентним до людської долі, схожий на «усім чужий вітер», котрий «гуляє» «у білій порожнечі перспективи / Із лісом в овиді». Метафора тесту, наявного поза людською свідомістю, сприймається закритим кодом, схожим на «Джоконди усмішку без лиця», котрий відкривається проникливому розуму, втаємниченому в маґію онтології, уособленому в образі Леонардо Да Вінчі, який переживав креативні осяяння тоді, коли «жив із Богом сам на сам / І сам вмирав, ніким не зрозумілий / І не полюблений». Інтелектуальна пристрасть виводить його за межі побутових уявлень в буттєвісну самотність, часто позбавлену збіжності горизонтів розуміння, в експериментальну метамову людських можливостей на межі, «де небо із землею / Отак усміхнено сіріють», де співіснують «у душі / Да Вінчі й Вічність, / Дух Весни і Смерть».<
Осягнення метафізичних глибин невідривне від конкретних реалій, означених «допіднебесною журою», доконечно не з’ясованим взаємопереходами конкретно чуттєвої й трансцендентної дійсностей, котрі навіть викликають враження невимушених аналогій, тому «спалахи зірниці / В безгучну ніч цю ані чим / Не вирізняються з-поміж тих, / Що так само танули в Дніпрі…». Їх споглядання бентежить «неможливістю сягнути дна», спонукає з’ясовувати «таїну / Єднання річки, / Лісу // й неба…». Цілісність світу розгортається через його розмаїття, мотивує витончену когнітивну апперцепцію, коли «синь небесна вигострила зір / До надчутливості я бачу камінчик кожний в росяній траві / і всі, що є у Всесвіті, сонця / Позауявних, як мана, галактик, / Де досі чумакує люд…».
Одночасно сприймаючи загальне й конкретно, взаємонакладаючи дедуктивні й індуктивні практики, ліричний герой відчуває себе повноцінним суб’єктом буття в герменевтичному колі ненастанного екзистенціювання, так вподібненого до мислення, що між ними не проглядається певних відмінностей. Він бере під сумнів максиму «Cogito, ergo sum» Р. Декарта взяту за епіграф вірша «Бездоріжне нічне купання…», тому що думки «десь подівались», тобто стали тотожними власне буттю в його первісному сенсі, бо «існування прийде потім». З його появою здійснюватиметься постійне становлення людини в її сутності, призначеної входити в історії, робити історію, ставати історією: «Збирайсь! Пришла твоя пора / Ставать помалу на крило». Подія самоздійснення себе в собі значуща, навіть її якщо «сяйлива далина / Від того не здригнулась», проте не лишилась осторонь. Схожа на матір, вона пильно спостерігає за «белькотінням немовляти, / Що каже те, чого не знає, / І ще не навчене ходить, / Щокрок літає…».
Ставання історією забезпечене засадами «філософії життя» з притаманною їй багатющою палітрою емоцій, переживань, інтуїтивних інсайтів, антитетичних логоцентричному картезіанству, з яким Г. Штонь полемізував: «Хіба ота он зірка, що її каштан / Відтяв од неба і її єдину / Лишив між віттям, — так від нас далеко, / Що відстань рахувати у парсеках / До неї треба, а не в кілометрах? / Це нісенітниця! / Та що там кілометри: / Вона вже осьдечки — на вістрі зору». Його наукова лірика інтимізує раціональні алгоритми в інтелектуальній пристрасті споглядання, зосереджується на універсальних закономірностях буття, але замість логізованих загальних образів оперує асоціативними можливостями тропіки, апелює до невимушених синтаксичних конструкцій, близьких говірному віршу. Він не приховував скепсису до каузальних алгоритмів. Спостерігаючи «певну атомарність станів / Природи й духу», поет певен, що «шукать призвідця в мисленні людському, / Або пояснень марна справа; / Світ завше є лиш тим, що є / В нім опріч нього…».
Проте не варто вбачати в такому твердженні ознак агностицизму. Йдеться про потребу сприймати й розуміти світ в його іманентних характеристиках, не приписувати йому невідповідних властивостей, адже «самовглиблена природа / З правіку винних не шукає / Ані в собі, / Ні — поза собою…», подаючи людям приклад когнітивного й прагматичного толерування. Йдеться про реалії з відмінними смисловими й онтологічними призначеннями, тому досліднику треба пам’ятати, що минущий світ є водночас сталим, таким, яким «він був / Іще при Ноєві, а, може, / Коли лиш мрів у оці Божім…». Він завжди відмінний, не такий, як людський, хоча вбирає в себе різні мікрокосми, не співмірні з його масштабами.
Вловлюючи ритміку світоладу, відчуваючи себе її складником, ліричний герой, перейнятий «тихою тугою за життям / усекосмічним», будучи собою, щоразу стає іншим: «Ніде не йду, а протікаю / Крізь вушко простору з одного існування / У зовсім інше, де душа банує / Не від біди і не з розпуки, / А в тому, що чуттям цим є». Він не певен у своїх констатаціях, тому уточнює: чуттям чи «станом». При таких метаморфозах потрібно щоразу визначатися, верифікувати процес ненастанних формотворень. Так чи так ліричний герой досяг рівня вітальної гармонії, тому дякує Всевишньому, що довів його «до межі», «дав побути тут собою». Потрібен локус самозосередження на нескінченному шляху пізнання, відчуття вітальної гармонії («Анікогосінько. / На все довкілля. / Лиш я та сонце»), але не герметизованої, тому що «існування свої інші / Подопригадує душа». У кожному разі йдеться про особливе екзистенціювання — тишу. Образ її, «лункої / Й такої високої», згадано в багатьох сюжетних ситуаціях невипадково, адже вона, визначальна умова наукової діяльності, перетрактованої в ліриці Г. Штоня на поетичний лад, виконує маґічну функцію креативного сенсу, заповнює собою довкілля, тому ліричний герой зізнається: «Двотишшя тиші / Всесвіту і в мені…».
Подаю фрагмент сильвети Г. Штоня, якого як наче добре знав й поважав, хоч між нами іноді були й конфлікти.
