Сільський образок
Баба пережовує щойно куплений свіженький хліб, кладе кашку на вказівного пальця й так, мов ложкою, годує діда. Він то по-дитячому плямкає, цмокає, йойкає, то невдоволено шамкотить:
– Сухий хлібчик! Уже й слини жалієш!Баба ще довше перемелює вставними залізними зубами м’якушку, а дід сердито шульпотить:
– Швидше, бо з голоду помру!
Сьорбає з кухлика ріденьку юшку (уже й забув, коли баба варила борщ), жалібно кахикає й витирає брунатні вуса рукавом сірої старої сорочки. Вишукує на столі суворим учительським поглядом крихти, відтак визбирує їх потрісканими пучками. Більші кладе до запалого рота, менші кидає котикові. Коли той вдячно муркає, дід виходить надвір. Під яблунею закурює, дивиться на сонце, яке вже не засліплює вицвілих очей, і чи то себе, чи то когось усезнаючого запитує: «А хто ж мене годуватиме, якщо баби не стане?» Сідає на лавочку, пригортає до грудей котика: «Може, ти жуватимеш мені хлібчик?»
За якусь хвильку дід засинає й не чує, як на заслинених губах шкварчить самокруточка. Баба висмикує її, звично гасить шкарубкими пальцями: ще й на вечерю стачить. Човгає до хати – несе, мов недогарок весільної свічки, розмоклий недопалок, а котик сідає на гостре плече господаря й гладить лапкою зморшки на його схололому обличчі.
