Віктор Крупка — український письменник, літературознавець, член Національної спілки письменників України, член Національної спілки журналістів України, кандидат філологічних наук, старший викладач кафедри української літератури Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Поговорили з ним про те, з якими думками і прагненнями зустрів новий рік, про його  професійну та літературну діяльність.

Віктор Крупка

Вікторе, як воно нині творити літературу?

– Якщо відверто, й понині не знаю, хто кого творить: я – літературу чи література – мене. Здається, уже й досяг того рівня, коли прийшло розуміння, що без цього не можу.

Відчуваю енергетику чийогось вірша – і вперед. Або довго шукаю – часточку свого у часопросторі, себе у віршах, вірші в собі. Головне – постійно перебувати в пошуку. І тоді приходить час творити…

Стає неймовірно легко, вільно, світло, кайфово не тільки, коли текст починає жити, а й у процесі свого випростування. Бо що на сьогоднішній день найважливіше для людини, яка творить? Звичайно ж, ідея. Де її знайти? У собі. Коли зріднююся з нею настільки, що приходить усвідомлення – вона тільки моя. І тоді виникає ілюзія, що не «всі слова були уже чиїмись»… І якщо мені як ілюзіоністу читач таки вірить – я на своєму місці.

– А хто твій читач?

– Якщо вірити фейсбуку – то жінки. Звичайно, тут є часточка жарту, бо, думаю, значна частина з них, навіть не читаючи, ставить вподобайки. Але, певно, в цьому щось є… Часто-густо в гонитві за своєю самореалізацією намагаюся писати складніше, використовуючи «триповерхові» абракадабри… Направду, такі-от багатопластові тексти мають бути природними, несилуваними, образ в образ перетікати плавно, вільно, як ото хмарини витворюють видива, як одна пора року змінює іншу, як людське почуття спричиняє співмірне йому. Навіть алогічність повинна перебувати у причинно-наслідкових зв’язках.

Не скажу, що моїм читачем є абсолютний інтелектуал, але точно той, хто на цю мить перебуває зі мною на одній емоційній хвилі, живе, мислить, емпатує. Важливо, все ж таки не підлаштовуватися під нього, а всіма своїми резонаторами через свої духовні потреби відчувати, що йому потрібно. Тобто, певним чином, бути егоцентричним. Однак не егоїстом.

– Чому пишеться саме поезія, а не проза?

– У мене завжди виникало враження, що я дорослішав трохи пізніше за своїх однолітків. Тому, можливо, ще просто не доріс до прози…

Ще й досі не відчуваю потреби дати їй початок відліку. Усе має приходити само собою. У мене так трапляється з віршем: фіксується емоція, з’являється задум, пишу, розумію/не розумію, що написав, перечитую десятки разів, даю можливість відстоятися, пускаю у мережу/світ.

Поезія – це навіть уже не потреба, це часточка мене самого. І в певні миті життя вона проситься на папір, випурхує словом – писаним і читаним. Здається, що почасти їй хочеться цього більше, ніж мені.

– В яку пору року найрясніше твориться?

Найскладніше пишеться влітку. Осінь, зима, весна – не має значення: як? коли? і чому? Головне – своєчасно налаштуватися на відповідний ритм, зрезонувати, упіймати, «матеріалізувати». Раніше думав, що завдячуючи особливому відчуттю минущості усе ж осінь породжує щось таке, від чого душа починає говорити, горіти, реагувати  у відповідь. Але… Найпліднішою є весна. Напевно, через те, що я народився у березні… Від нього і до нього мої вірші розгортають своє мереживо, розпочинаються і закінчуються.

 – Ти філолог за освітою, викладач престижного вишу. Як твої студенти сприймають твою творчість і взагалі як сьогоднішня студентська юнь ставиться до української сучасної літератури?

– Я їм цікавий насамперед як людина-дивак, викладач з не зовсім стереотипним мисленням. Та ще тоді, коли декламую свої вірші. Читати ж самим ліньки.

Звичайно ж, розумію, що поезія на сьогодні не найпопулярніша мистецька стезя. Тому головне моє завдання крізь призму художнього світу змусити студента мислити, критично дивитись на довкілля, задумуватися над тим, що відбувається, шукати свої ціннісні орієнтири.

Як керівник літературної студії «Вітрила», яка базується на кафедрі української літератури Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського, даю можливість студентській молоді відчути, що кожен має свій творчий потенціал, але тільки ті, що працюватимуть, зможуть його розвинути. Сьогодні дистанційні форми навчання дають мені можливість запрошувати на зустрічі з вітрилівцями реально крутих українських письменників. За цих два роки ми вже встигли поспілкуватися з Павлом Коробчуком, Ольгою Деркачовою, Ігорем Павлюком, Катериною Міхаліциною, Анною Багряною, Сергієм Шкабарою, Еліною Форманюк та ін.

Цілком логічним є й те, що завдяки студентам теж навчаюсь. І це чи не найвагоміша перевага викладацької роботи.

– Хто твої вчителі в літературі? І чому сам став вчителем?

– Однозначно на це питання відповісти складно. На окремих відтинках мого творчого життя ними були Микола Вінграновський, Василь Стус, Іван Андрусяк, Наталка Білоцерківець, Грицько Чубай, Олег Лишега, Пауль Целан… Наскільки змінюється світогляд, настільки і погляд на літературу й тих, хто її творить.

А учителем став, бо так склалася доля, обставини, так зійшлися пазли… Головне – я ні про що не жалкую, бо розумію, що це таки моє. І ще – прочиняти перед молодою людиною світ, який трохи пізнав сам, направду, дуже приємно.

У батьків на вихідні. Робота кипить.

Знаю, що вихідні ти проводиш поруч з мамою в рідному селі. Що для тебе отчий дім?

– Якщо довгий час не приїжджаю додому, то починаю дратуватися, втрачаю якісь смисли, важелі, орієнтири, стаю аж надто суперечливим.

Усе виправляє дорога додому. Вона, направду, знає більше, ніж я. Знає, де батьківська хата, яка є найсолодшою таїною. А там батьки, яких люблю понад усе. Від них набираюся снаги і віри. І я щасливий, що й сьогодні чую: «Сину!».

– Яким бачиш надалі свій життєвий і творчий шлях? Є якісь особливі побажання чи мета, над досягненням якої ти вже сьогодні працюєш?

-Творчість для мене як стихія. Не знаю, що буде завтра. Але знаю, як жити, вірити, стверджуватись, бути собою…

________________

Поезія Віктора Крупки:

став мені вузликом

ось тобі, світе, пензлик, ось тобі фарби.
хочеш світанок.
знаєш, я хочу теж…
трішки й мене домалюй юного й спраглого.
трішки й себе,
коли з пальців моїх проростеш.
ось тобі, світе, і я…
ось тобі світе:
малярем з дива назвався – безпечний, дурний.
водиш моїми руками, сонцем і вітром.
щось із нас вийде.
не зазирав?
зазирни…
вийдемо, світе. вийдемо з не-історій.
стільки чудного знайшов.
я так довго просив.
став мені вузликом, став мені другом предобрим.
завше на двох у нас
сни й недосинена синь.
фарби просохнуть.
будемо іншими, світе.
грішними й неговіркими, як тіні од слів.
діти спішать малювати.
спішімо за дітьми,
доки ще наші малюнки не знають дощів.

правда серця

а звідки музика? із твого серця.
а серце звідки? з бань, що над тобою.
даєш глибінь і височінь. смієшся
прозорою, як досвіття, сльозою.
а звідки правда? з полудневих істин.
вона приходить у чуття і голос,
черкає миті справджені, тернисті
за дальшим, ще незримим видноколом.
а голос? голос? з вір обітованих.
почуй і слухай. слухай, наче вперше,
аж до одзвуччя віщого… на грані.
отого, що засіє правда серця.

були слова

переболить і серце, і безсоння,
затерпне чи займеться, як вогонь,
залистопадить визрілим осонням
зати́шок упокорених долонь.
прознає, хоч до цього трішки відав,
та перелогів не потребував.
було надміру вітру, мрій і світла,
були початки і були слова
дрібні і більші, і близькі, й далекі.
від них дерева – музика небес.
зникало все… блукали небезпеки,
і ніч блукала, мов скажений пес.
лишала гадки, зайшлі, невигойні,
за мить до того, як переболить…
лягали навзнак на святі долоні
світи-відлуння. їх чекав політ.

немов провина

притулюсь… вже й сам такий, як ти:
нескінченний – ні вершин, ні споду,
ні утеч до цих шорстких гостин,
ні мене, ані її, природи.
тільки серце, що, бува, мовчить,
тільки відчуття, немов провина,
забери дрімучу пісню-мить –
хай струмує музика почину…

маленька кладка

маленька кладка впоперек ріки
від зим до весен забуттям глухим
прослалася натужно, як могла,
та не надбала ні весла, ані крила.
маленька кладка – марище відпруг.
за кимось… чи комусь шептала «тпру».
трималася від пам’яти до літ
за рукави провісної землі.
маленькій кладці чути течію,
мов душу неприкаяну, чиюсь.
порушити її не мала сил,
як щемко б тиші подив не просив.
маленька. неприхильний плин оцей.
він, може, й свій, та все одно пече –
стирав думки, і мудрість, і печаль.
і кладку колисав, та не прощав.

упізнав

одзвуччя павутинки по мені
і по тобі, неупізнанна мите,
так хочеться спинити кроки днів –
і слухати, і чути, й ціпеніти.
і мудрість оминати навздогад
з деревами і світом найріднішим.
дивитись у непильну гру свічад,
у гладь води і крізь сторожу-тишу.
і пам’ять загорнути межи верб –
хай спозарання проросте у мрії.
та павутинка знову позове –
ніхто мене… ніхто не розуміє.
бо ж мить оцю придумав – упізнав –
без вороття залишився причинним.
за руку візьме пізнана весна
з проникливими божими очима.

Фотогалерея з домашнього архіву письменника і науковця Віктора Крупки:

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Від Тетяна Череп-Пероганич

Журналістка, письменниця, громадська діячка.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.