Мамо, а чому в садочку лише я спілкуюсь українською?
– Що всі-всі дітки говорять російською?
– Так. Тільки я. І Аня трохи…
Знаєте, я не можу пояснити цей абсолютно дивовижний мовний феномен: чому коли серед україномовних діток з’являється кілька російськомовних, то всі переходять на російську? Чому вихователі спілкуються з дітками українською мовою, а хлопчики та дівчатка між собою російською?
Знаєте, мені дуже сумно, що за двадцять (!!) років мовна ситуація в Києві не змінилась: у дитсадках та школах діти здебільшого спілкуються між собою на російській мові. Коли я навчалась у школі, ситуація була така ж сама: українською у нашому класі спілкувалось лише кілька дітей.
Я маю лише два пояснення цьому мовному феномену.
1. Батьки таких діток хоча і самі україномовні, однак у спілкуванні з іншими людьми переходять на російську мову. Їхні сини й доньки наслідують таку мовну поведінку: вдома –
українською, з іншими дітками та дорослими – російською.
2. Як це не банально звучить, комплекс меншовартості. Російську мову і досі вважають престижнішою (доки, доки, доки!!!!), і тому україномовні діти починають нею говорити. Штокать і акать – модно, говорити українською – зась.
Давайте говорити відверто: мовне питання в Україні і досі актуальне. Українська мова і досі потребує підтримки. І починати (!!) варто з себе та своїх дітей. Пишатися собою та своєю мовою: що може бути простіше?
Діти наслідують мовну поведінку своїх україномовних батьків, однак і цього замало: варто розповідати їм про історію походження рідної мови, пояснити, чим вона відрізняється від російської і чому не варто на неї переходити тощо. Тільки тоді, коли наші діти говоритимуть українською мовою, ми зможемо сказати: ми – горда держава, ми – незалежні, вільні духом, впевнені та сильні.
Наостанок відверто розповім про ще один мовний парадокс.
Я виросла на російськомовній літературі, отож вільно та впевнено можу спілкуватись російською (хоча цього ніколи не роблю). А от в підлітковому віці, коли знайомилась з хлопцями, починала з ними спілкувались російською. А потім різко переходила на українську. Дуже різко. Мені подобало вивчати їхню реакцію, а вона здебільшого була розгублена, ніби я не державною мовою спілкуюсь, а китайською.
– Я буду спілкуватись українською.
– Почему?
– А тому.
– Ты что с села? Или со Львова?
На жаль, такі неадеквати були. Ті, хто вважав, що українська мова – другий сорт.
Попри все, я впевнена, що зараз таких людей значно менше. І це – наша маленька, однак перемога.
