Досить гнутися!

Дивлюся Право на владу. В студії зе-команда. Говорять про мову. Обговорюють статус російської мови, як регіональної. Ну звісно, про що їм ще говорити.

Виступає дипломат Яременко, теж член зе-команди і каже:
– Я проти теми надання статусу російській мові регіональної, – ну, нормально так каже, і тут продовжує, – але давайте не забувати, що ми йдемо в ЄС і там їхні правила, тож перед нами можуть поставити це питання.

Пане Яременко, знаю Вас як патріота, от припиніть ці прогинаси.

Я вистою. Мені не звикати…

Сьогодні 16 липня – день, коли вступає в дію Закон про мову. Вітаю, вас, українці.

Для мене це свято з присмаком гіркоти. Три роки тому я увійшла в координаційну раду при мінкульті із застосування мови у всіх сферах – і стала на кожному засіданні вимагати, щоб ми сіли за написання закону про мову. Чомусь для депутатів це виглядало фантастично-нереально. Всі в один голос казали – не можна чіпати мовне питання. Всі депутати. І львівські теж. Всі казали:

– Не на часі! Он може хтось подасть в Конституційний суд і скасує Закон кКівалова-Колесніченка, тоді поговоримо.

“Запитайте у пана Президента, ДЕ наш МОВНИЙ ЗАКОН?”

Лариса Ніцой

Українці, зніміть рожеві окуляри і торгуйтеся з Порошенком за другий тур. О так, ми мали гарного вчителя. Торгуйтеся! Спочатку Закон про мову – потім поговоримо про наші голоси.

Запитайте у пана Президента, ДЕ наш МОВНИЙ ЗАКОН?

Чому він не був ухвалений 5 років тому? 4 роки тому? 3 роки тому? 2 роки тому? 1 рік тому? Місяць тому?

Запитайте в Княжицького, голови комітету культури, чому НОВИЙ Закон про мову не виносився в сесійну залу усі ці роки? За чиєю вказівкою не виносився?

За кого голосувати…

Бім-бом. Бомкнув телефон радісним повідомленням. З Німеччини приїхали мої окуляри. Чудово. Нарешті. Ті, що на мені, в ремонт просяться.

За кілька годин заскакую в магазин. Власниця усміхнено назустріч:
– Вітаю, Ларисо! Як справи? Бачите, я стараюся українською.
– Бачу! – усміхаюся у відповідь. – У мене все чудово!

Люблю людей, відданих своїй справі, фанатів. Власниця крамнички окулярів саме така. Стежить за новинками, «трендами», окулярами голівудських зірок. Має й техніку в салоні відповідну. Колись лінзу притулив до ока підходить/не підходить. А тут: «Подивіться в отвір, там квадратик червоний чи зелений? Кружечки по колу чи хрестиком? Дивіться прямо перед собою, не задирайте носа. Тепер станьте боком…»

Біля власниці відвідувачка.
– Ну хоть у каво та всьо харашо! Ето радуєт! – Прощається, поспішаючи, вибігає.

Не соромтеся вимагати у спілкуванні з вами українську мову

Телефонний дзвінок чоловікові.
– Слухаю вас.
– Здраствуйтє.
– Добрий день. А ви мені що, з російської федерації дзвоните?
– Нєт, пачєму ета.
– Бо інакше б ви зі мною розмовляли українською.
– Нєт, я із Украіни. Я ваш участковий
– А, поліція. Вчора вже один кричав: «Ложісь, Бандєра», то де він тепер?
– Ееее, вибачте, я ваш дільничний, планова перевірка зберігання зброї…

Дякую, Герої Крут!

– Ма! Де моя вишиванка?
– Нащо тобі?
– В школу одягну. Сьогодні День пам’яті героїв Крут.
– Це вам у школі сказали одягнути?
– Хто! Кому!
– Ясно. – зітхаю у відповідь. З іншого боку радію такій ініціативі сина. До речі, він – Крутянин. Його пластовий курінь носить ім’я Героїв бою під Крутами. У Пласті на курінь скорочено кажуть “Крутяни”.
– О, то я теж вишиванку одягну! – озивається доня, хоча стоїть уже на виході на роботу. Вертається.

У їхньому віці я не знала слова “Крути”. Не знала подвигу під Крутами.

Там, де державної мови було мало – виросли неукраїнці

Лариса Ніцой,
письменниця, громадська діячка

Майбутні президенти Тимошенко, Ляшко, Порошенко, Садовий, Рабинович, – підтримують міністра освіти Лілію Гриневич.

Вони всі голосують ЗА формулювання «навчання мовами меншин у державних та комунальних закладах освіти».

Це формулювання проштовхує у законопроекти про освіту і про мову Лілія Гриневич. І всі її у цьому підтримують. Ніхто не сказав: «Не голосуватиму за ці закони, поки не виправлять цей пункт закону». Ніхто. Всі голосують ЗА. Голосують злагоджено, в унісон.