Берегині села Липок

Ці дві жінки – як два сонця: усмішки не сходять з вуст, очі проміняться теплом, а серце – піснею. Без Оксани Минівни Ліптус та Станіслави Вікторівни Очеретянко не обходиться жодне свято у селі Липки Попільнянського району на Житомирщині. Всюди і  завжди – удвох. Пліч-о-пліч вже 60 років.

Долі цих двох жінок – жива історія українського села  у ХХ столітті. Обидві інвестували силу, молодість,  здоров’я, аби оживало  виморене репресіями, Голодоморами і Другою світовою війною село Липки.

Насправді  багато молодих дівчат-дітей війни і  післявоєнного покоління приїздили на заробітки з Рівненщини  на Житомирщину та створили там свої родинні гнізда.

А нині пісням Оксани Минівни і Станіслави Вікторівни  на сцені сільського будинку культури найголосніше аплодують односельчани. Бо з ними співає  прадавня і вічно жива душа України.

« Можу весь день співати, ще й дрова  рубаю»

Оксані Минівній нещодавно виповнилося 80 років. Але її молода душа беззастережно відкрита до світу й людей. Пережила жорсткі випробування .  Та зберегла радісне світосприйняття,  душевну щедрість. Ось як розповідає про пережите:

— Народилася  я в селі Поляни Березнівського району Рівненської області . Нас було п’ятеро у батьків: троє померли, двоє вижили. Батько не повернувся з війни і я в 4 рочки залишилася сиротою. Ми були серед найбідніших у селі.  А як організовували колгоспи – забрали у нас коня, воза, сани…

Ще в школу не ходила,  а мати вчила мене вишивати. Відтоді все життя вишиваю. Пряла , ткала все – рушники, скатерки.

Пам’ятаю голод 1947 року в Полянах.  Мати заколотить тієї затирочки на воді (бо  позабирали все, навіть поросят )… А нас врятували чорниці. Ми за 8 кілометрів ходили до лісу по ягоди.

Розкішна там природа – тому так довго й живемо. Сосни, а в корчах-болотах – малина, крушина, калина. Нічим не гребували. Пасемо корови , понаїдаємося. А весною – журавлина, щавель горобиний. Оце ми все їли. І босі ходили. Взимку так хотілося на двір,але не було що взути. То я материні вовняні рукавиці на ноги – і по снігу !

Бідно жили. Я ходила в школу на нашому хуторі до 4 класів,  а до 5 класу – доки сніг не випав – у галошах . Та захворіла ангіною. Більш не пішла до школи. Ніхто й не цікавився, чому…

У 13 років  поїхала в Херсонську область на заробітки. Я ж невисока зростом, то  піднімалася навшпиньки, аби лиш взяли . Скирдували солому на жнивах. За сезон  заплатили 6 центнерів пшениці і мішок  соняшникових зернят.  Приїхала звідти вже у грудні . Перезимувала. І рушила знову заробляти копійчину – на Донеччину. Наступного року – на Кіровоградщину.

У Липки вперше приїхала 1957  року. Потім п’ять років поспіль верталася. Стояв у селі під ліском двоповерховий гуртожиток , в якому мешкали близько 60 дівчат-заробітчанок.  Звісно, туди хлопці  навідувалися. Там і свого чоловіка стріла – Василя Івановича Ліптуса ( його теж мати сама ростила). Побралися 1961 року, а через рік і син Микола народився.

Згодом  я перевезла до Липок свою матір та тітку. Жили у свекрухи,  мали хату без дверей та 11 курей – більш нічого .  Але помаленьку обжилися, обоє працювали. Двох дітей виростили.

А як приїхали в Липки – так виспівували! Їсти страшенно  хочеться – юшечки посьорбаємо. Сідаємо на машину -співаємо. Їдемо з поля – співаємо. Увечері співаємо !  Бувало ще й потанцюємо на буряковому полі…

Ніхто так  вже не гаруватиме, як ми свого часу. З весни й до осени – на сівалках: сіяли кукурудзу, садили картоплю.  20 років працювала « на буряках», і 20 років – на тваринницькій фермі ( 8 років доїла корів  і 12 років вирощувала нетелів). У групі – по 30 корів: щодня тричі видоїть,бувало і вручну, корми принести, почистити…

Невдовзі після того, як  син і донька одружилися , мій Василь дуже захворів і пішов з життя.  Вже 33 роки як овдовіла. І зараз роблю все самотужки: дрова рубаю, город обробляю.

Так і живу сама. Але всіх люблю , і мене люди люблять . Маю трьох онуків і чотирьох правнуків. Дякувати Богові! Мене дуже Бог любить: дає силу  і здоров”я .  А скільки я  операцій перенесла!Але ворушуся. Не падаю духом.

— Розкажіть історію Великоднього зцілення…

— Якось прийшла я з поминального обіду і  зле мені стало. Думала вже й не одужаю. Довго лежала в лікарні у Попільні. Нічого не допомагало. Подруги з церковного хору храму Різдва Пресвятої Богородиці села Липок мене провідували. Отець Василь приходив.

Настав вечір перед  Великоднем. Вдосвіта треба було святити паски і я вже домовилася зі Стасею, що посвятить і мій  великодній кошик. Заснула. І раптом мене хтось так штовхнув під бік, що я схопилася. Бачу – тінь чоловіка з довгою бородою. І чую голос:

— Вставай! Будеш співати!

— З ким? – подивовано спитала.

— Зі Стасею, — почула у відповідь.

Заснути після цього так і не змогла. А невдовзі й Стася зайшла. Я вирішила таки піти до церкви. З усіх сил піднялася, зібралася, сусід нас одвіз. Стою. Молюся. Усі знали, що я хвора, пропонували присісти. А я собі вперлася: стоятиму! Буду служить Богові!. Кріпилася щосили. Настала мить , коли  батюшка тричі виголосив:

— Христос воскрес!

— Воістину воскрес!, — хором відповіли прихожани.

…Я стою, а з мене щось зійшло, ніби стара сорочка…Стало мені так добре. Одужала.

Паску посвятили. Йду додому і не вірю, що здорова. Зайшла до сусідки Тетяни, розповіла , а вона й каже:

— Тебе Бог зцілив. Це вже так і буде…

Так і стало. Разом зі Стасею близько 30 років у церковнім хорі співали .

А що вже українських пісень – то можу  цілий день співати.

Таке моє життя. Але я  не кажу,що погано живу.  Щаслива, що в мене діти дуже хороші, онуки і правнуки. . Онукам-правнукам вже співаємо, а вони на мобільні телефони записують, та й самі вже співають.

Молюся за них. Молюся і за тих воїнів, що боронять нас на фронті…

«Я щаслива у житті. Мене всі люблять…»

Станіславі Вікторівній йде 79 рік. Її оселя – як веселка: оздоблена яскравими вишитими картинами, подушками та рушниками. І навіть на воротях – квітковий орнамент. Вона так само щиро оповідає про свою долю:

— Народилася я 1941 року в селі села Медведове Ємільчинського району Житомирщини.  У родині було семеро дітей: 5 сестер і два брати. Я – найстарша. Батько  бригадиром працював у колгоспі. А мати – на  полях:просо, льон.

Закінчила 7 класів  в рідному селі . Далі  треба було йти до районної школи в Ємільчино . А не було в чому. Патинки робили – таке взуття дерев’яне.  Йду в тих патинках , а п’яти щемлять і ноги мерзнуть…

Після школи перший рік працювала на свинарнику . Подруги запропонували поїхати в Липки на заробітки. Мати плакала, не хотіла відпускати. А я зважилася. Приїхала  1960 року взимку , поселилася у  гуртожитку. Років зо два працювала свинаркою на фермі.

… Хіба все згадаєш. Скільки всього перероблено ! Щоб я все описала пережите – товста книга вийшла б. Ми – дівчата 18-річні – буряки  сапали,  у кагат кидали,  грузили граблями на машини. Їздили по жом на ферму, розгружали його, мокрі. Висадки робили…

А хлопці ж в Липках були .  Якось  і Петро зайшов у гуртожиток. Я саме пекла деруни. То було кохання з першого погляду. 1963 року  ми вже й весілля справили: і в моєму селі, і в Липках. Грав духовий оркестр і гармошка з бубном. Через рік народився син Віктор.  Ще через рік цю хату почали будувати, де і зараз живу.

Петро трактористом працював, потім бригадиром  на буряковому полі. Його всі поважали. Запропонували  посаду бригадира у Корнині, то ми переїхали і там прожили 18 років. Аж до моєї пенсії. Виростили  4 синів: Віктора, Юрія,  Сергія, Миколу…

І де я лишень не працювала ! У городній бригаді, 6 років на пошті, техпрацівницею у конторі,12 років у гаражі, в  дитсадку,   на телятнику,  на полі .  У школу мастить, фарбувать – я перша. Вишивала як була молодша – гладдю й хрестиком. І сорочку Петру вишивала хрестиком.

Чоловік у мене  добрий був. Я не сварилася з ним, він мене не ображав. Але вже 17 років як овдовіла: помер 2003 року. …

Живу нормально. Маю чотирьох онуків і одну правучку. Дуже люблю своїх невісточок, бо ж гарні господині.

А чого мені не вистачає? Картопля є, огірки, качка. І пісня є !

Я щаслива у житті… Мене всі люблять.

Ольга ДУБОВИК, світлини автора

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *