І день, як сто років…

Власта Власенко,
поетеса

Ще дуже темно. Тиша висит як фалаті під стелев. Я сплю на печи. Ніс мені змерз. Студінь. Моє маленьке тіло ніжиться в перинці, і на контрасті температур між носом і ногами мене накриває тепле блаженство напівсну. Я чую, що вітер борішкається з комином, фиркає з него снічну спузу, і мені пахне цеглою, димом і глиною. Часу не чути, вічність під боком, ні оцінок, ні очікувань. Баба зачинают вовтузитися на бамбетли. Скоро ранок. В напівдрімоті чую, що з першого бабиного видиху в хатню тишу падає “Отче наш ..” з наголосом на О, а шепіт “іже єси на небесі…” застрягає десь між одвірком і комином, влягається в тишу і в спузу…

Баба зітхає і зітхає, на її зітханнях колишеться вся моя уява про Бога, він нечутно осідає з бабиних видихів на шубер, на пічні челюсти, на голубий креденц, на різбу в бамбетли, він закутурмався у вовну на веретені… На словах ” і остави нам довги наші ….” бабин голос заломлюється на дві захриплі ноти і це додає бабі дуже жєлісного змісту. Мені здається, що Бог уже зліз з шубера і гладит бабу по голові. Бо я би вже сама гладила. І прощала би, раз баба вже так фист просит. Навіть то, шо як вчора баба мені загудзлювала хустку по самі сльози…

З братрури заносит шипшиновим чаєм… Баба спускают ноги в кальоші, загортают ватну бундину, завиваються на біло, а далі на зелено…Розвиднюється. Осінь. Баба вносіт наручник дров і гепают ними в підлогу, відкривают шубер і я журюся, аби Бог звідти не звалився, напровсєке шепчу ” Вірую во єдиного…” в надії, що це додасть Йому сили і витривалості. Тиша вже порозліталася і засіла в шпарах , хата поволи білішає, голоснішає. Те голоснішання запихається мені під перину, чіпає на мене мільйон воривочків: вставаай…День увійшов до хати як сто років.

Кухня давиться димом, вода з казанка траскає на гарячий блят – зачинається сварка…Мені весело від того. Баба вбирают мене надвір: сині колготки на білі, зверху коричневі струксові споденьки, всунуті у фіолетові капчури. Червоний свидрик в білу крапочку, схожий на банічок з-під цукру, на него два гольфи, бажано затісні, далі це все багатсво запихається в штани, при цьому ґумка з колготків і штанів затягується дуже совісно і в ґудз.

– Ану не пірґайсі, задовбайсі по-людські, бо крижі голі, змерзнеш…

Вінчає цю задовбану в свидри Коко Шанель вовніна хустка, завєзана на талії ззаду. Далі – бонус дня: мені напихают повні кишеньки печеного бобу на бляті і кажут ” марш з хати, не сувайсі тутво”. Зразу з порогу я ефектно руйную дворове фрактальне мистецтво : чорно-білі курічки під порогом. Йду відтирати тото рококо в траву на город, на ходу микаю моркву з грєдки, файно вівтирую глину в струксові споденьки і аж ми очи прикриваються як солодко хрупати тоту моркву.

Чистими черевиками йду в садок, ну бо як з нечистими в садок…Червоні йоники вихоплюю з трави як грань з печи, дую на них, роса з мушками розлітається, я запускаю зуби в яблучне тільце, сік тече з рота по руці, качінець за качінцем фурєю в кошіль: баба наказували, шо то корові, і шо качінець кидати на дорогу то гріхом. Але я троха туда, трохи на дорогу…Ей, Бог і так у братрурі, не видит, бабі не скаже…Повітря пахне затерплим скоцюбленим листям, я шарю руками в траві, викочую звідти горіх в долоню як планетку. За нев тягнуться нитки, вона пахне коричнево і волого. Гуп! Каменем луп по тій планеті, а в ній – царські палати білі, закручені, і я їх їм! Здираю тонюсіньку шкірочку, кладу той солод в рот і хрупаю, хрупаю, хрупаю….! Печений біб розсипається в траву їжакам, баба кличут їсти квасненку, і жєлуються Богови далі…
А світ навколо ні зачинається , ні закінчується….

І день стоїть як сто років…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *