У кожному селі є люди, яких знають не за посадами чи званнями, а просто як своїх. Бо виросли поруч, разом ходили до школи, працювали, зустрічалися на вулиці, знали їхніх батьків. Таким був для Соколівки і Геннадій Іванко. Молодий, працьовитий, свій. Він жив звичайним життям сільського хлопця, був механізатором, добре знав ціну щоденній праці на землі. А коли прийшов час захищати її, став до лав Збройних сил України.
Геннадій народився 10 травня 1997 року в Соколівці Новобасанської громади. Тут минуло його дитинство, тут залишався жити, будував свої плани, мріяв про майбутнє. Як і багато молодих людей, хотів просто жити, працювати, мати родину, радіти звичайним речам.
30 квітня 2024 року Геннадія мобілізували. Після навчання у 199-му навчальному центрі Десантно-штурмових військ він продовжив службу у 82-й окремій десантно-штурмовій бригаді. Був стрільцем десантно-штурмового підрозділу.
9 серпня 2024 року Геннадій загинув під час стрілецького бою поблизу села Шептухівка Кореневського району Курської області. Йому було 27 років.
Для батьків, рідних, друзів, односельців ця цифра, мабуть, назавжди залишиться особливо болючою. Двадцять сім – це вік, коли життя тільки набирає обертів, коли попереду ще стільки всього: робота, родина, зустрічі, прості щоденні радощі, які ми часто не помічаємо, поки вони є.
14 серпня Соколівка прощалася зі своїм земляком. Повернувся він додому вже назавжди.
Геннадія Іванка посмертно нагороджено орденом «За мужність» III ступеня. Але для тих, хто його знав, він передусім не нагорода і не рядок у списку полеглих захисників. Він – їхній Геннадій. Той, кого пам’ятають молодим, живим, усміхненим, у колі близьких, за звичною для нього роботою.
У центрі Соколівки облаштовано алею, де встановлено портрети полеглих захисників. Поруч з’явилися свердловина з питною водою та альтанка. Це просте й потрібне людям місце стало ще одним нагадуванням про тих, хто віддав життя за Україну. Тепер сюди приходять набрати води, посидіти, поговорити. І поруч із портретами тих, кого вже немає, продовжується звичайне життя села.
Мабуть, так і має жити пам’ять – не тільки в урочистих словах і датах, які ми згадуємо раз на рік, а поруч із нами: у світлинах, родинних історіях, меморіалах, добрих справах.
Геннадій Іванко прожив лише 27 років. Для людського життя це дуже мало. Але він залишив по собі те, чого не можна виміряти роками: любов і вдячність тих, хто його знав, повагу земляків і приклад людини, яка у найважчий для країни час стала на її захист. Соколівка його не забула.
Поки тут називають імена своїх захисників, приходять до їхніх могил, розповідають про них дітям, вони залишаються частиною рідного села, своєї землі та України.
