Є люди, чия сила не потребує гучних слів. Вони просто щодня роблять те, що вважають своїм обов’язком і що підказує їм серце. Для Людмили Пасіченко це передусім діти, школа, родина і люди, яким потрібна допомога. Вона вчить, навчається сама, підтримує близьких, а ще п’ятий рік разом з іншими волонтерами виготовляє енергетичні батончики для українських військових. Усе це давно стало частиною її звичайного життя.
Людмила Вікторівна – вчителька першої категорії початкових класів Ліцею № 304 у Святошинському районі Києва, де працює з 2017 року. За цей час через її клас пройшло чимало дітей, і для кожного з них початкова школа була особливим періодом, коли світ відкривається буквально з першої сторінки книжки. Їй хочеться, щоб діти любили українське слово, відчували його красу, не боялися висловлюватися і розуміли, що мова – частина того, ким вони є.
Людмила постійно розвивається як педагог: проходить курси, опановує нові методики, цікавиться сучасними підходами до навчання і випробовує їх у роботі з дітьми. Для вчителя це природна потреба. Змінюються діти, змінюється світ, змінюється школа, і педагогові теж потрібно рости разом із ними.
Війна принесла в шкільне життя чимало тривог. Діти чують сирени, знають, що таке повітряна тривога, бачать дорослих, які хвилюються за рідних. І вчитель у такій ситуації дає їм не лише знання. Іноді важливо просто спокійно поговорити, підтримати, усміхнутися, допомогти зосередитися на уроці. Зберегти для дитини хоча б маленький простір нормального життя – теж важлива робота.
У Людмили є син Микита, який навчається у 9 класі. Він росте в тому самому непростому часі, що й діти, яких вона навчає. Тому материнські переживання і вчительська відповідальність для неї давно переплелися. Хочеться, щоб діти мали майбутнє, могли навчатися, мріяти, обирати професію, закохуватися, створювати власні родини – словом, жити своїм життям, а не війною.
Її родина – це батьки, сестри, племінники, а ще рідне село, з яким пов’язані найдорожчі спогади. Там живе її 90-річна бабуся, і кожна поїздка туди повертає у знайомий світ дитинства – до рідних голосів, доріг, запаху саду, розмов за столом. З усього цього й складається те особливе відчуття дому, яке людина несе із собою все життя.
Любов до людей загалом не обмежується родиною чи школою. Вона давно має ще один вимір – допомогу тим, хто захищає Україну. Уже п’ятий рік Людмила разом з іншими волонтерами виготовляє енергетичні батончики для військових. Робить це після роботи, між домашніми справами, уроками і підготовкою до них. За п’ять років ця допомога стала частиною життя.
Для Людмили важливо не залишатися осторонь речей потрібних. Якщо вона бачить, що може допомогти, підтримати чи зробити щось корисне, то не проходить повз. Це її звичний спосіб ставитися до життя – помічати людей поруч, відгукуватися на їхні потреби і знаходити час для того, що справді важливо. В характері цієї молодої жінки є внутрішня зібраність і відповідальність. Вона не любить відкладати на потім те, що можна зробити сьогодні, і не ділить справи на великі та маленькі. Якщо від тебе залежить хоча б щось, варто це зробити.
