Напад Росії – це було питання часу. Проте залишалася маленька надія, що світ стримуватиме це чмо. Але, якщо це вже сталося, то треба братися до зброї.

Коли вранці 24 лютого почув вибухи, одразу зідзвонився з побратимами, з якими воював на Донбасі, почали складати план дій. Надвечір уже були зі зброєю – записались у тероборону.

Дружина хвилювалася. Трохи її заспокоїв. Порадив працювати так, як і в мирний час, тільки гостріше. Вона з подругами взялася за інформаційний фронт.

Страх – природна реакція організму. Але в людей є душа, що все корегує, – страх виганяється і з’являються світлі думки.

2 березня під час перепочинку склав невеликий текст. Записав його на пачці від сигарет. Це не зовсім вірш, швидше заклик, такий собі підбадьорливо-спонукальний текст. Якби не війна, ніколи не писав би таких рядків. Але тепер це доречно. Побратим сфотографував його і виклав в соцмережі: “Не вистачає емоцій і слів. /Нас багато і файно навчили Крути. /Навіщо землі стільки дохлих москалів?/Навіщо їй стільки отрути? /Хай прикипає залізо до долонь, /Хай не виникає слабкості й пощади! /Хай спопеляє нечисть наш животворчий вогонь, /Україно, імені твого ради!”

“Хлопці після перемоги хочуть подзюрити на кремлівську стіну”

На блокпосту щосекунди треба бути насторожі. Не скажу, що зараз мені легко фізично. В юності був непоганим спортсменом. Займався боксом, десятиборством, грав у баскетбол, гандбол. Був чемпіоном міста з метання гранати. Донедавна ходив у зал, переплив Дніпро. Зараз доводиться згадувати спорт, адже треба швидко пересуватись у повній амуніції.

У наших жилах тече багато войовничої крові – скіфської, сарматської, давньоруської, козацької. Люди готові захищати свою землю.

Сили загарбників тануть. Нас менше, ніж ординців, проте в них немає мотивації. Вони ще раз можуть кинути залишки військ, але їхній наступ починає згасати. Якщо командири ходять під наказом, то солдати геть невмотивовані. Вони все більше розуміють, що їх обманули. Щоб не загинути, підіймають руки і здаються. Думаю, війна не триватиме більш як місяць.

У батальйоні хлопці жартують, що після перемоги хочуть подзюрити на кремлівську стіну. А якщо серйозно, то мрія єдина – щоб на цій землі не було Росії. Цього монстра просто не повинно існувати. Бог чує це, тому все буде гаразд.

“Росіяни – це народ-вірус”

Росіяни – це народ-вірус, з яким треба боротися. Коли чую, що це все Путін, відповідаю: ні. Це колективний Путін. На жаль, вони такі. Якщо є кілька відсотків людей, які відчувають емпатію, то це виняток, який підтверджує правило.

Торік купили дачу. Хотіли там осісти. Завести живність, кішку й собаку. Але плани переносяться.

Докладніше: Сергій ПАНТЮК, 56 років, письменник, видавець. Народився 10 лютого 1966-го в селі Сокілець Дунаєвецького району на Хмельниччині. Батько був лісотехніком, мати працювала в охороні електромеханічного заводу. Розлучилися, коли Сергієві було 5 років. Жив із матір’ю та вітчимом у Кам’янці-Подільському. Закінчив філологічний факультет тамтешнього педагогічного інституту. Служив у Радянській армії, брав участь у бойових діях у Нагірному Карабаху. Працював учителем української й німецької мов, малювання та фізкультури у школі в селі Підпилип’я Кам’янець-Подільського району, згодом – журналістом. До Києва переїхав 2004 року. Видав 18 поетичних збірок, романи ”Сім днів і вузол смерті” та ”Війна і ми”, повісті для дітей ”Вінчі й Едісон” та ”Тимко і ґелґотунчик Шкода”, повість для підлітків ”Швидше не буває”, збірки новел ”Як зав’язати з бухлом і курінням”, ”Книжка в дорогу”. Три роки був секретарем Національної спілки письменників. Учасник Революції гідності. Воював добровольцем на Донбасі у складі батальйону ОУН. Має поранення й контузію. З 24 лютого 2022 року – в теробороні Києва. Одружений із науковицею і письменницею Тетяною Шептицькою. Від попередніх шлюбів має синів Романа, Яромира й Богодара. Любить збирати гриби, рибалити, колекціонує фрагменти текстів-автографів видатних людей – від Михайла Грушевського до Віктора Ющенка. Улюблена книжка – ”Легенда про Уленшпігеля” Шарля Де Костера. Живе в Києві.

Автор: Ірина МАМРИГА
Фото: Тарас ПОДОЛЯН та з власного архіву Сергія ПАНТЮКА

За матеріалами gazeta.ua

 

Від Тетяна Череп-Пероганич

Журналістка, письменниця, громадська діячка.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *